«Він мав устати й сказати мені, що загинув». 23-річна вдова, яка народила після загибелі чоловіка

Йому хотілося родини, вона тікала від мами

З кимось знайомитися 18-річна дівчина не хотіла й не планувала. Щойно завершилися її болючі стосунки з першим хлопцем, який балував її квітами й іграшковими ведмедями, але підіймав на неї руку.

Та Сашко з Ридодубів побачив її фото в Instagram і покликав на побачення. Олена вийшла з хати без охоти, сіла до юнака в машину, так цілий вечір і пробалакали. Були й інші зустрічі та прогулянки, на яких вона роздивилася: хлопець — уважний, турботливий, має добру душу.

Він закохався відразу й одружився б у свої 21: його тата не стало давно, бабуся й мама все його дитинство гарували в Польщі. Сашко ріс без родинного тепла й любові й дуже хотів власну сім’ю. Але Олена цього не розуміла.

«Я була дитиною, знала його мало і хотіла втекти від своєї мами, жити окремо. І поїхала в Польщу на заробітки. Потрапила на ферму, де вирощували шампіньйони, стала гарно заробляти, 5-6 тисяч злотих. Це хороші гроші, і я мріяла наскладати на своє житло», — Олена сумно зітхає.

Вона шкодує, що не лишилася з Олександром: думає, що життя склалося б інакше.

Півтора року вони зідзвонювалися: теплі, душевні розмови тішили її серце.

«Кожній жінці приємно, коли десь є чоловік, який її кохає», — сумно всміхається.

Весілля, де пригощалися лише хінкалі

Після оголошення російським лідером володимиром путіним СВО Олена зателефонувала Сашкові перша: «Кидай усе і приїзди до мене, я тебе прилаштую. Це не про те, щоб жити разом, це про те, щоб ти втік від війни».

«Мені защеміло всередині: ця людина мені дорога, і я знала, якщо він туди потрапить, то ризикуватиме життям заради інших. Такий він чоловік, — пояснює зараз свій вчинок Олена. — І я також відчувала, що він не повернеться звідти живим. Так і сталося: коли приїздив командир на його похорон, то розповідав, що в останнє завдання він добровільно зголосився поїхати: там треба було виручати хлопців, які потрапили під обстріл».

Олександр не послухав кохану й не поїхав до Польщі. Як колишній строковик він ходив до ТЦК й одного разу отримав повістку. Олена саме повернулася до України: то він її кликав додому та й сама відчувала, що її почуття міцнішають. Після кількох зустрічей юнак освідчився.

«Я не очікувала. Ми обідали в кафе, як раптом вийняв із кишені обручку з діамантиком і не питаючи, чи я згодна, надів на палець. Промовив: “Все, моя”. Я засміялася, бо зрозуміла, чому перед цим він так м’яв мені пальці: розмір колечка визначав», — згадує молода жінка.

Вона радо погодилася: «Мені було важливо, щоб він беріг своє життя й повернувся до мене живим. А ще я зрозуміла, що не хочу бути без цієї людини».

Весілля відклали на «після війни». Але молодому чоловікові не терпілося: хотів оформити стосунки офіційно, мріяв про дитину.

«Може, хотів, щоб хтось на нього чекав, може — щоб щось після себе залишити», — розмірковує сумно.

Вони розписалися через два тижні після освідчення й після дня народження Олександра. У квітні 2023-го йому виповнилося 25. Юнак одягнув на весілля італійську військову форму, яка йому подобалася. Дівчина — сукню, яку приміряла в магазині і яку не дуже й хотіла. Та на цій порвалася застібка, тож мусила купити.

Уже подружжям пішли відзначити подію в кафе. Грошей вистачило на хінкалі.

Вдова у 21 рік

А потім закрутилося: Сашко готувався стати сапером, Олена щовихідних мчала до нього в Кам’янець-Подільський, де той проходив вишкіл. Навіть пропонувала піти з ним служити. Та він твердо відмовив: «Ти будеш мамою, я хочу дівчинку».

І жінка завагітніла дуже швидко.

«Зробила в червні тест на вагітність, скинула йому фото. Сашко носив мене на руках, цілував животик — я знала, що він зрадіє, але щоб такі емоції, не уявляла», — Олена скидає мені відео із чоловіком, яке він їй надіслав у ті дні. Там немає звуку, але ясне освітлене й розслаблене обличчя промовисте — Олександр щасливий.

Після новини, що він стане татом, його відразу відправили на Миколаївський напрямок, потім — на Запорізький. Дружині писав, що завдання в нього безпечні: «возить боєприпаси». Насправді щодня вирушав у бій.

Третього липня написав, що приїхав із завдання: «Зайко, моя рідненька. Кохана, я приїхав. Зараз знову за пів години їдемо на друге завдання».

І — тиша. День, два, три. Олена тліла серцем. 7 липня знайшла телефон побратима. Той скупо відповів: «Олександр погибнув».

І її накрило таке відчуття невідомості, нерозуміння, що відбувається, небажання слухати цього чоловіка, що вона кинула слухавку.

— Саша загинув, — прошепотіла до своєї бабусі.

— Та бути такого не може, він же лише три тижні, як воює. 

— Ба, я не знаю, — і обидві заридали-заголосили.

Олександр Довбенько загинув 4 липня 2023 року поблизу села Приютне Запорізької області. Разом із побратимом виносив пораненого бійця з поля бою. Під час обстрілу уламок влучив йому в голову. Смерть — миттєва.

Олена стала вдовою у 21 рік на 11-му тижні вагітності.

«Хто ти така? Ти ніхто. Дружина на два місяці»

На похороні їй усе здавалося, що чоловік живий і ось він має встати й піти. До цього їй не доводилося бувати на таких подіях. Крім одного разу. Під час епідемії коронавірусу ховали її тата, але в закритій труні. А Олександр лежав — як заснув.

«І я не прийняла тоді його смерті, хоча ж бачила тіло. Але цього недостатньо. Він мав устати й сам сказати, що загинув. Тоді б, може, і повірила. Не приймаю того факту, що його немає і зараз, хоча два роки минуло. Здається, що й досі живу в тому дні, коли чекала його дзвінка. Часом хтось у двері постукає, чи є доставка води, — я думаю, що то Саша. Щоразу дивлюся на тих, кого обміняли з полону, і шукаю його», — зізнається жінка.

Вона на диво легко перенесла вагітність. Не лила сліз, «щоб дитина не стала плаксивою». Від стресу стала палити, але якось прийшла на могилу й там отямилася: «Більше не куритиму. Ти хотів цю дитину, і її хочу я».

Народила швидко, за п’ять годин. Поки годувала доньку, яку назвала Сашунею, теж тримала горе в собі. А віднедавна віддається йому сповна: знає, що дитині не нашкодить, але для себе стала печалитися і плакати.

Помирилася з мамою, а от родичі з боку чоловіка її не приймають: «Хто ти така? Ніхто. Дружина на два місяці, не маєш ніяких прав. Ми ще ДНК зробимо, чи точно він батько».

Сашунею не цікавляться. Хоча зовні вона його копія.

Виховує доньку Олена сама. Купила для них квартиру в Чорткові, і фуру — це маленький бізнес. Її орендують різні компанії для перевезень.

«Я ще маленькою мріяла, що водитиму велику машину, яку звідусіль видно. Зараз наймаю водія, але із часом сама мрію сісти за кермо. Хай лиш донька підросте, поки немає як її лишати», — розповідає.

Жінка задумується, як розповідати дівчинці про тата.

«Зараз вона вивчає його зовнішність. У нас вдома є його портрет, то пізнає тата. На могилі показує пальчиком. Хочу, щоб вона знала, де тато, а де дядько чужий.

Колись ми гуляли із Сашком, і він був у військовій формі. Тоді на дитячому майданчику до нього підійшла маленька дівчинка: “Тато, тато!”. У мене сльози так і бризнули. А її мама каже: “То не твій тато”. Я хочу, щоб моя донька не плутала людей. А як підросте, розкажу, якою чудовою людиною був її батько».

Олена не допускає думок, що знову вийде заміж.

«Ми мало були із Сашком разом, навіть не мешкали удвох, але ми почали будувати спільне життя, ми любили одне одного, ми не надихалися одне одним, і це найбільша печаль», — вона збирається на цвинтар.

Доньку в літню спеку залишає вдома з кумою. Дівчинка грається із собачкою, якого мама купила, щоб їхня маленька сім’я мала більше любові й тепла.

Про це так мріяв Олександр.