Про дві присяги й офіцерську честь. Як радянська армія стала українською

Я вірив пропаганді

Віктор народився на Тернопільщині. Радянська дитина, він свято вірив, що живе в найкращій країні світу. Школу закінчив у 1982 році.

«Тоді вже радянські війська були в Афганістані. Я сприймав виконання інтернаціонального обовʼязку за велику честь. І не боявся через війну в Афганістані вступати до військового училища. Це вже пізніше я зрозумів, що радянська армія фактично була окупантом в Афганістані. А тоді я вірив пропаганді. Була якась така юнацька наївність, віра в радянські ідеали», — згадує Сусол.

Про те, що у 1939-му радянська армія була окупаційною і для його рідної Тернопільщини, він теж не думав. Удома про це не говорили, навіть дідусь із бабусею, що мешкали у волинському селі. У його містечку була вулиця 17 вересня — для нього вона означала радість воззʼєднання Західної й Радянської України, а зовсім не радянську окупацію.

«Уже пізніше, під час горбачовської перебудови, коли я міг читати відповідну літературу, я усвідомив, що 17 вересня 1939 року СРСР фактично анексував Західну Україну», — говорить пан Віктор.

У 1982 році він став курсантом Сімферопольського військово-політичного будівельного училища, що готувало замполітів для будівельних військ.

У виші Віктор став членом КПРС — випускник військово-політичного училища, аби обійняти у війську посаду замполіта, обовʼязково мусив бути членом партії. Інакше мав служити простим взводним.

Він ішов на червоний диплом, а отже, мав право вибору подальшого місця служби. Рідний дядько-військовий порекомендував проситися на Далекий Схід або Крайню Північ. Мовляв, поки неодружений, послужи кілька років у важких умовах. І тоді буде простіше повернутися на службу в Україну.

«Щоб ви розуміли, з 28 офіцерів мого навчального взводу в Україні змогло залишитися тільки двоє. Я поїхав у Воркуту. Це був 1986 рік», — говорить Віктор.

Кілька ударів по мізках    

Його підлеглі будували військові аеродроми, а він, замполіт, розповідав їм про «соціалізм із людським обличчям» і переваги радянського способу життя.

У цій службі минуло кілька років. І вже постав Народний рух за перебудову, який під впливом афганської війни заговорив, щоб українські хлопці служили строкову тільки в Україні. Рухівців підтримали організації солдатських матерів. Віктор у російському Заполярʼї нічого про це не знав. У листах не розпитував родичів про події в Україні — з обережності, бо хто знає, кому до рук втраплять ті листи. Телефонувати додому було проблематично — воркутинський вузол звʼязку відкривав лінію на захід України тільки з 2-ї години ночі до 6-ї ранку.

Але в заполярному вакуумі його радянські переконання вперше похитнулися. Поруч із Віктором у частині служили офіцери-литовці, котрі палко підтримували свій «Саюдіс» — литовський політичний рух, який у кінці 1980-х виступив за відновлення незалежності Литви.

«Вони мені сказали, що проти КПРС, що Радянський Союз украв у Литви незалежність, що СРСР стосовно Литви — окупант. Мені було дуже цікаво, я навіть мріяв з'їздити в Литву, подивитися, як там люди живуть. А водночас думка з'явилася, що така маленька республіка — ну що вона може проти СРСР? СРСР уведе війська — і все, ніякої незалежності Литви не буде, тільки кров проллється. Я з литовцями про це теж говорив. А вони мені сказали дуже цікаву річ. Що навіть якщо немає шансів, усім варто боротися за незалежність, бо вона того вартує. Я відчував, що вони мислять абсолютно інакше від мене, такого пересічного радянського громадянина», — розповідає Віктор.

А потім офіцери-литовці поїхали у відпустку — і не повернулися в частину. Зазвичай дезертирів розшукували по всьому СРСР. І Віктор думав, що литовців будуть розшукувати теж. І навіть переживав, що пошлють по них саме його. Але нікого не послали! Віктор дуже здивувався кволій реакції командування. І тоді чи не вперше закрався сумнів у спроможностях радянської армії і самого СРСР.

… Під час служби в Заполярʼї йому довелося багато їздити країною у відрядження. Він зрозумів, що картина реального радянського життя дуже відрізняється від тієї, яку йому малювали в школі і в училищі.

«Я бачив рівень життя людей в Сибіру, у Середній Азії, російській глибинці — і почало складатися враження, що в нашій країні не таке добре життя, як про нього розказують, не така дружба народів, як я звик думати».

А ще під час служби в росії зрозумів, що українці з росіянами — зовсім не один народ. Перший дзвіночок пролунав, коли після року служби у Воркуті їхав у відпустку до батьків. Поїзд, перетнувши росію, покотився українською Сумщиною — і Віктор відчув разючий контраст у культурі життя з російською глибинкою. Потім ще: потрапив у полярне селище, де жили нащадки колишніх зеків і людей, депортованих на Північ у часи Сталіна. Побачив чистенькі, власноруч збудовані оселі українців і поволзьких німців. І старі тюремні бараки, у яких жили росіяни. Серед тих бараків водій їхав дуже повільно — саме була субота, і треба було стерегтися п'яних росіян. Водій пояснив, що боїться наїхати на пʼяну дитину, а найбільше — задавити пса, бо за це можуть стрільнути по кабіні з дробовика…

Тоді саме почали з'являтися колись заборонені радянською цензурою книжки, і Віктор спрагло їх ковтав — як голодний їжу…  Каже, що від «Архіпелагу ГУЛАГ» відчув, як вибухає його мозок. Потім ще один вибух — від «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Віктор уперше читав неполітизовану, нерадянську історію свого народу. 

… На той час уже змінилися армійські методички для політзанять. Уже в них ішлося про сталінські репресії, політв'язнів, про деякі помилки КПРС і необхідність їхнього виправлення.

«Я говорив тоді на політзаняттях про очищення партії, про нові перспективи радянської держави. Я відчував, що в мені самому відбувається перебудова, я вже критично почав сприймати і минуле СРСР, і сучасні події», — згадує чоловік.

Віктор дуже добре заробляв у Заполярʼї — 650 рублів на місяць для тодішньої радянської людини становили величезну суму. У магазинах заполярного військторгу не було хіба пташиного молока. Тим часом одногрупник Віктора, що служив у Мукачеві, отримував ледь більше ніж 220 рублів. І військторг в Україні не міг компенсувати загального дефіциту товарів. І вже навіть батьки Віктора заговорили про те, що країна рухається кудись не туди. І в його рідному, такому провінційному містечку виникали стихійні зібрання невдоволених ситуацією із зарплатами й товарами. В Україні вже почало закипати — ішло до Революції на граніті.

Але Віктор все одно дуже хотів повернутися в Україну зі свого сонного заполярного добробуту.

«На той час я вже був одружений, мав дитину, надивився на російське життя. І найменше мені хотілося, щоб моя родина жила в росії», — говорить він.

Йому вдалося «відмазатися» від служби в російському Енгельсі — будувати отой-от аеродром, який зараз так влучно бомблять ЗСУ. Він постарався уникнути служби з великим підвищенням в Узбекистані. І доклав ну дуже багато зусиль, аби в кінці 1990 року перевестися на службу в рідну для себе й дружини Тернопільську область — у навчальну бригаду, яка готувала кадри для інженерних бригад, що дислокувалися в росії. 

Український прапор на радянському кітелі

Офіцерами в бригаді тоді служили українці, росіяни, білоруси. Строковиків привозили з усіх куточків СРСР. За словами Віктора Григоровича, хоч ніхто відкрито про це не говорив, у кожного було відчуття, що Радянський Союз уже не на довго. Йому, замполіту, було важко на політзаняттях: думав одне, говорив інше.

«Доводилося викручуватися. Це, може, було й не зовсім красиво. Але то був такий час, коли говорили одне, думали друге, а робили третє. Настрої в бригаді панували різні. Була тривога і невизначеність. Два чи три офіцери-росіянина мали такі шовіністичні радянські погляди, що з ними неможливо було говорити. Був один російський націоналіст, котрий виступав проти СРСР. Казав, що СРСР розпадеться й росія з Україною стануть незалежними державами. Ми з ним на цій темі зійшлися, бо я на той час уже теж був проти СРСР. Я під лацканом форменого радянського кітеля носив прапор України, а він — триколор росії. І вітаючись, ми відкидали лацкани своїх кітелів, показуючи один одному прапори. Я тоді вже перейшов у розряд українських націоналістів. Газети читав націоналістичного спрямування. Правда, на політзаняття до особового складу їх не приносив, для цього я був не настільки сміливий», — згадує Віктор.

До речі, коли в кінці 1990 року він переїхав на службу в Україну, його, замполіта, уже ніхто не запитував про партквиток. І партзборів у частині вже ніхто не проводив.

Хоч і служили в бригаді кілька офіцерів, які були абсолютно переконані в непохитності СРСР, навіть вони обдумували питання: а як діяти, коли Союз таки справді розпадеться?

«Тоді організувалася Спілка офіцерів України. Мене здивувало, що її очолив вірменин. Але в Спілці говорили про необхідність розбудови української національної армії, і мені то імпонувало. Я розумів, що за будь-яких розкладів залишуся служити в Україні», — згадує військовий.

Віктор розповідає, що за кілька місяців до проголошення української незалежності стало відомо, що їхня навчальна бригада підлягатиме розформуванню. Офіцери почали інтенсивно розв'язувати питання власного майбутнього. Кожен намагався знайти нове місце служби відповідно до своїх політичних поглядів і сімейних обставин. Тодішнє Міністерство оборони СРСР пропонувало офіцерам з частин, що дислокувалися в Україні, переведення на територію росії з великими (іноді навіть на дві сходинки) підвищеннями.

«Я знаю кількох офіцерів-українців з моєї бригади, які погодилися на такі переведення і поїхали в росію. Знаю офіцерів-білорусів і росіян, які залишилися в Україні. Кожен робив свій вибір», — говорить майор Сусол.

Він дуже добре памʼятає напруження і тривогу, які переживав у серпні 1991 року, коли ГКЧП спробував захопити владу в Радянському Союзі.   

«Але коли по всіх телеканалах показали переляканих гекачепістів, у яких тремтіли руки, я зрозумів, що радянська система прогнила і деградувала до такого рівня, що точно помре — попри свою військову міць і потужний пропагандистський апарат. І тоді я остаточно зрозумів, що Радянському Союзу кінець. І проголошення незалежності 24 серпня я сприйняв як подію, яка закономірно мала статися», — ділиться спогадами Віктор.

Він не боявся, що прихильники СРСР в Україні піднімуть армію проти української незалежності.

«Я робив оцінку ситуації за станом справ у своїй частині. У нас тоді десь 70% офіцерів були за незалежність. Я розумів, що приблизно така сама ситуація і в інших частинах. Тобто військовий конфлікт не міг виникнути апріорі. Я, чесно кажучи, більше боявся конфліктів на міжнаціональному ґрунті — трапилися ж вони в Грузії, Середній Азії. Але в нас усе тоді закінчилося добре», — розповідає майор.

Після серпня 1991 року він собі сто разів подякував за те, що завчасно потурбувався про переведення в Україну. Бо після проголошення української незалежності москва дуже неохоче відпускала офіцерів-українців зі своїх частин в Україну: «Їм пропонували підвищення, коли вони відмовлялися — командування “губило” їхні документи, справа доходила іноді до відкритих погроз і шантажу».

Українці — з Україною

1 грудня 1991 року, коли в Україні проводили загальнонародний референдум щодо проголошення української незалежності, у військовій частині Віктора Сусола було організовано закриту виборчу дільницю. Віктор Григорович став заступником її голови. Він згадує:

«Наша частина тоді скорочувалася, особового складу лишилося десь близько 100 осіб. І я пам'ятаю, що коли підраховували голоси, то два чи три голоси лише було проти української незалежності. Не знаю, хто це був».

Так само він не знає, чи вийшли ці офіцери у грудні 1991 року приймати присягу народу України. Можливо, бо хто з офіцерів не хотів служити в Україні, до цього часу вже виїхали. Були відправлені додому і солдати з росії й інших республік, які служили в бригаді.

За словами пана Віктора, тоді в офіцерському середовищі постійно хтось навʼязував демагогічні дискусії про те, що справжній офіцер присягає Вітчизні лише один раз і що присяга Україні буде порушенням попередньої присяги — Радянському Союзу. І що це негідно честі офіцера. Але в українських офіцерів були свої уявлення про честь.

«Я памʼятаю деякі деталі того зимового дня. Погода морозна, легкий сніжок падав. Ми вийшли на урочисте шикування. Командир бригади виїхав у росію, новим командиром став наш колишній начштабу, українець. Він гарно виступив. Дослівно не памʼятаю, але сенс був такий, що командир радий, що всі, хто хотів залишитися, залишилися, що ми, українці, тепер разом з Україною. Ми були ще в радянській військовій формі, із зірками на шапках, ще всі лозунги і стенди навколо були написані російською мовою про радянську армію. Але вже був український прапор і гімн України, і ми прийняли присягу на вірність народу України», — згадує ту мить майор Сусол.

20 яєць і 6 банок згущенки на місяць 

За його словами, зміна форми й символіки інтенсивно відбувалася вже з початку 1992 року. Тоді ж почалося реформування армії. Для ЗСУ воно означало нещадне скорочення особового складу й озброєння. За даними Генштабу ЗСУ, на час проголошення незалежності чисельність військ в Україні нараховувала до 900 тисяч. А у грудні 1998 року було вирішено, що армія мусить мати 320 тисяч військовослужбовців і 100 тисяч працівників. На кінець 2005 року ці показники скоротилися відповідно до 185 тисяч і 65 тисяч осіб. Паралельно Україна позбавлялася свого озброєння.

Віктор Сусол після розформування його бригади служив на базі збереження інженерного озброєння і техніки, що в селищі Скала-Подільська. Каже, що в їхній частині ситуація була нетипова: коли вся армія скорочувалася, вони шукали прапорщиків і сержантів. За п'ять років Віктора Сусола перевели на службу в 820 механізований полк, що дислокувався в Мукачеві.

«Часи були дуже важкі. Фактично моя родина виживала завдяки моєму продуктовому пайку і самозайнятості дружини — вона, інженер за фахом, котра в Заполяр'ї працювала у технічному відділі моєї частини, організувала дитячий танцювальний колектив і так заробляла якісь гроші», — згадує перші роки служби в незалежній Україні Віктор.

Він досі дуже добре памʼятає склад тодішнього свого продпайка. До 3 кг мʼяса або відповідна кількість банок тушонки. 20 кг картоплі, 1 кг масла, 6 банок згущенки, 20 штук яєць, крупи.

«Я знав, що у військових у росії тоді було краще забезпечення. Але я навіть не розглядав можливості переїзду в росію. Так само я не збирався кидати службу. Дружина важко реагувала на ситуацію, були сварки, усяке було. Я їй казав, що, можливо, таких великих грошей, до яких вона звикла у Заполярʼї, і не буде, але жодна держава не може обійтися без власної армії. Отже, труднощі — тимчасові, їх треба просто перетерпіти. Ми жили важко. Але проблем з їжею не було», — говорить про тодішню свою ситуацію пан Віктор.

Його зарплата у 1996 році становила 4,5 мільйона купонокарбованців. Двоє дітей. Аби продовжити кар'єру в армії, необхідно було вступити до військової академії. Віктор склав екзамени, пройшов атестаційну комісію. Навчання мало тривати два роки — отже, дружину й дітей треба було перевозити з собою в Київ. Але Віктору довелося відмовитися від академії:

«Ми приїхали з дружиною в столицю — зорієнтуватися з житлом, різними побутовими речами. На вокзалі зайшли в кафе — узяли кави й коржиків з горіхом. За це мав заплатити 98 тисяч. Майже 100. Порахував, що 30 сніданків на місяць — це вже 3 мільйони. Лише на сніданки для двох! Я поїхав у академію і забрав документи. Це дуже вдарило по моїй кар'єрі. Але я ніколи не жалкував, що тоді так вчинив».

Коли країна перейшла на гривні, його зарплата доходила до 1200 грн на місяць. «Не бомбезна, але я міг собі вже дещо дозволити», — говорить про неї майор. Щоправда, до думок про вступ в академію він не повернувся.

Віктор утримався в армії під час скорочень 1990-х років. А от скорочення початку 2000-х  закінчилися для нього виходом на пенсію. У 39 років.

«Я звільнився, бо мені дуже боліло все, що тоді відбувалося в армії. Віддали ядерну зброю, почали різати стратегічні бомбардувальники, ракети. На нас тиснули західні партнери, і ми просто знищували свій військовий потенціал. У питаннях армії політики виходили з того, що Україні з військового погляду нічого не загрожує — то навіщо їй армія?! І це все штучно підігрівалося росією. Ви ж подумайте: станом на початок 2014 року в нас на Донеччині, крім прикордонників, не було ніяких майже військ. Усі наші війська, за радянською ще доктриною, були в західних регіонах зосереджені, проти країн НАТО. Військовим казали, що ви нахр*н нікому не потрібні, тільки гроші державні проїдаєте — з ким вам воювати? У мене тоді було відчуття великої стратегічної помилки, якої припускається наша держава».

Нема більше начальників і дурнів

Військовий пенсіонер Віктор Сусол пішов у рекламний бізнес. Але душа за армією боліла. Після 2014 року він намагався повернутися на військову службу. Розумів, що вже не тільки влада, а й пересічні українці усвідомили важливість армії і що тепер ЗСУ почнуть нарешті набирати силу. Просився у свою колишню бригаду — не взяли. Сказали, що вік його вже не для війська. Потім важко захворів батько, зʼявилися проблеми в родині…

А у 2020 році Віктор зустрів свого колишнього підлеглого, який встиг вирости по службі. Він і запропонував майору Сусолу посаду в управлінні 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» — офіцером з морально-психологічного забезпечення. І Віктор підписав контракт на три роки. У межах ООС виконував бойові завдання в районі Маріуполя, Торецька, Бахмута, Сєвєродонецька. Продовжив службу і під час повномасштабної війни.

Він пішов з армії у 2004 році, коли вона розвалювалася на очах, і повернувся у 2020-му — і це була вже зовсім інша армія. А за останні п'ять років вона стала ще іншою. І в озброєнні, і в стратегії, і в стосунках між військовослужбовцями. Віктор це чітко відзначає:

«Коли я був курсантом, нас начальник училища примушував кілька разів здирати лак із паркету, щоб він за тоном підходив під колір гардин. Ми висаджували на клумби квіти з оранжереї в мороз і сніг — бо мали приїхати з усього Союзу начальники училищ до нас у Сімферополь. Українська армія теж починалася з радянського принципу: я начальник — ти дурень, коли необхідно було виконувати дурні і навіть злочинні накази. Зараз у ЗСУ цього вже майже немає, ми майже позбавилися цієї радянщини. Зараз підлеглі — це побратими, а не дурні. Посмів би хтось із солдатів в радянській армії звернутися до офіцера на ім'я й по батькові! А в ЗСУ це саме так. Бо зʼявилася повага до особистості».

У березні 2025 року, коли Віктору виповнилося 60, він підписав черговий контракт із ЗСУ — на один рік.

«Зараз такий час, що не можна залишатися поза боротьбою за свою країну. Сумно, що є багато ухилянтів, які не розуміють, що коли до них завітає “русский мир”, вони стануть для нього таким самим гарматним м'ясом, як стали жителі окупованих областей. Варіант “какая разница”, який прапор над радою, аби війни не було — не пройде», — говорить Віктор Сусол.

І попросив закінчити текст його словами про те, що самотужки наша армія не переможе такого ворога, як росія. Хто не воює — має донатити, всіляко допомагати фронту, інакше нам не вистояти. Бо хай які відбуваються політичні перемовини, головна безпекова гарантія України — її армія. 

Цей матеріал є частиною проєкту, присвяченого Дню Незалежності України.