«Мама била мене за український акцент. У 18 років я втекла з Криму»

Їй 18, майже дві третини свого життя вона прожила в окупованому росіянами Криму. Так само, як і її 19-річна подруга Аріна, яка твердо знає, що її предки — із Закарпаття, і, попри своє російське прізвище, дівчина, за її словами, має дуже мало російського. Олегові ж із Херсонщини, який прожив в окупації три роки й сім місяців, теж 19.

Батьки дівчат прийняли російську окупацію Криму. Бабуся Олега не може виїхати з окупації, оскільки доглядає свою літню маму. Тож мої співрозмовники дочекалися свого повноліття й з допомогою благодійної організації Save Ukraine пробилися на підконтрольну українському урядові територію трохи більш як місяць тому.

Вони попросили змінити їхні імена й фотографувати тільки зі спини — бояться нашкодити своїм рідним, які залишилися в російській окупації. Ми говоримо з ними про навчання в російських школах, про допити ФСБ, про військовий вишкіл, які росіяни влаштовують для українських дітей на окупованих територіях. І про Україну, яку вони обрали, щойно стали дорослими.

Загроза російської мобілізації

У першу ніч повномасштабки селом Олега на Херсонщині вже йшли колони російської бронетехніки. Уранці класна керівниця написала в чат, що найближчі два тижні у школі будуть канікули, поки все повернеться на свої місця. Коли стало зрозуміло, що війна надовго, у школі поновили навчання дистанційно.

«У кінці навчального року нам написали в чат, щоб ми прийшли до школи отримати свідоцтва про закінчення 9 класу. Ми з кількома хлопцями прийшли, а в школі нікого, крім прибиральниць, не було. Я свого свідоцтва й не бачив», — розповідає Олег.

Навесні й улітку 2022 року росіяни були в селі тільки транзитом. Але восени, коли хлопець мав іти до 10 класу, над його школою вже висів російський прапор — окупаційна влада вкорінилася.

«Бабуся спочатку хотіла, щоб я пішов у школу, бо треба ж десь вчитися. Але була одна ситуація, яка нас із бабусею переломила. Моя вчителька, яка завжди пишалася, що викладає українську мову й літературу, стала при росіянах завучем школи. І я забрав документи з тієї школи», — продовжує Олег.

За його словами, до школи приїхали вчителі з окупованого Криму, якихось російських закапелків. Діти мали вивчати історію росії, у підручниках ішлося про «свободу», яку путін приніс на окуповані Луганщину й Донеччину, охорона перевіряла сумки й телефони учнів…

Хлопець через інтернет подав заяву на навчання в одному з миколаївських ліцеїв, який діяв на підконтрольній Україні території, і кілька місяців учився в ньому онлайн. Найбільше переймався тим, щоб росіяни, якщо прийдуть з обшуком, не знайшли в його комп’ютері сліду українського навчання. А потім окупанти заблокували доступ до українського інтернету й Олег втратив можливість навчатися.

Вони з бабусею все чекали українського наступу, а тим часом до мінімуму скоротили свої контакти з окупаційною владою і виходили за ворота у разі дуже нагальної потреби.

Але окупанти примушували йти на контакт. Приміром, вони заборонили магазинам у селі приймати гривні. Щоб мати рублі, треба було або працювати на них, або оформлювати російську пенсію. Для цього потрібно було взяти російські документи.

«Мої батьки померли, і я до окупації отримував пенсію по втраті годувальника. А бабуся — за віком. Вона тільки у 2024 році оформила собі російську пенсію. Ми на неї і жили. Я своєї не оформляв. Щоб її отримати, я мав надати довідку, що очно вчуся в якомусь російському навчальному закладі, а я не хотів цього. І паспорта російського не хотів брати», — ділиться наболілим Олег.

Згодом він дізнався, що без російських документів окупанти не пропустять через свої блокпости. А він уже твердо вирішив діставатися великої України. Заради цього й узяв паспорти з двоголовим орлом — внутрішній і закордонний.

«Я дуже боявся обстрілів — від нас до вільної української території напряму якихось 18 кілометрів, стріляють і наші, і росіяни. А часто росіяни нас обстрілюють, а потім кажуть, що то ЗСУ. 

Боявся, що до нас прийдуть, як до сусідки, з обшуком. Їй усі пальці на руках і ногах росіяни поламали, вимагали інформацію про сина, бо він був ветераном АТО. Ще одному чоловікові в нашому селі, який не приховував своїх українських поглядів, росіяни знесли БТРом ворота, а його самого били по нирках, катували, потім мішок на голову наділи й кудись вивезли. 

Там у нас, знаєте, страх на якомусь такому рівні, що навіть коли спокійно в селі, немає обстрілів, усе одно страшно. По телеканалах, які колись були українські, росіяни показували, як стало на Херсонщині гарно жити, коли вони прийшли: от якісь кінотеатри відкриваються, ось херсонська команда зіграла футбольний матч із донецькою, ось можна їхати на навчання в російський Краснодар. А в нас ні продуктів, ні інтернету, ні газу, особливо важко стало жити останніми місяцями», — каже Олег.

На вигляд він наче 14-літній підліток. Вважає, що саме через таку зовнішність окупанти не звертали на нього уваги. Але коли йому виповнилося 18, мобілізації в російську армію Олег став боятися більше, ніж обстрілів і ФСБ. Стало очевидно — треба їхати. 

З піонерки в «терористки»

Мама Аріни була членкинею компартії України. Тож коли росіяни анексували Крим, для неї ішлося не про окупацію, а про відродження милого її серцю СРСР. Буквально через кілька місяців родина вже оформила російські документи. Мама стала членкинею КПрф, а дочку згодом записала в російські піонерки.

«Я носила червону краватку, на різних святах, які влаштовувала КПрф, декламувала вірші, співала, отримувала за це подарунки, якісь путівки в табори — і маленькою мені це подобалося. У школі мені говорили про велич і багатство росії, про те, що Київ — це російська територія, бо в ньому ж відбулося хрещення Русі.

У років 13-14 я вже розуміла, що Крим — це не росія, як говорилося на кожному кроці, що в Криму не так добре, як про це розповідає телевізор. У мене виникали питання, і я шукала відповідей в інтернеті. Приміром, про права і свободи, бо мені, зокрема, не подобалася російська політика щодо ЛГБТ-спільноти, частиною якої я є. 

Мені багато чого не подобалося. Але я не могла про це говорити з рідними, бо вони 2014 року зраділи приходу росіян до Криму. Вони були серед тих, хто казав, що Крим — це споконвічна російська територія і що росія не окупувала, а повернула своє», — розповідає Аріна.

Коли почалася повномасштабка, Аріні захотілося розібратися у війні. Тоді більш зрозумілою для неї стала і ситуація з Кримом.

«Це просто й логічно: коли на твою територію приходять якісь озброєні люди й замість твоїх установлюють свої прапори, то це не що інше, як окупація», — каже говорить дівчина.

Мама постійно вішала над ліжком Аріни російський триколор, а дівчина його зривала й вішала натомість український прапор — зшила його самотужки із жовтого й синього полотнищ, які купила в різних магазинах міста з перервою в кілька тижнів. 

Аріна знімала відео на його фоні й виставляла в TikTok і Telegram. А ще одного разу опублікувала фото побутових речей у синьо-жовтих кольорах. І написала проукраїнський коментар щодо підриву штабу російського Чорноморського флоту в Криму. 

Пильні люди це відстежити й опублікували на спеціальному Telegram-каналі для доносів, назвавши Аріну «зрадницею російської батьківщини», якою має зацікавитися ФСБ. Потім були дзвінки на телефон з погрозами побити, зґвалтувати, обілляти кислотою…

Мама посадила дівчину перед камерою на тлі російського прапора й примусила перепросити за ті пости. Мовляв, якщо Аріна цього не зробить, до них додому приїдуть, й усім буде дуже погано. Цей запис вони надіслали в той самий канал, де були звинувачення Аріни у зраді.

«А потім мене викликали в управління ФСБ. Сказали, що я дискредитую збройні сили росії і демонструю терористичну символіку — тобто кольори українського прапора. 

Дядечко, який зі мною говорив, казав, що в підлітковому віці теж був бунтарем, як і я. Подарував мені книжку з російської історії. І приязно так попросив, мовляв, Арішо, щоб заспокоїти громадськість, запишімо відео з вибаченнями. Я з тією книжкою стала перед камерою, сказала, що була неправа, що от зі мною провели бесіду і я тепер розумію, у чому була неправа.

Пощастило, що на той момент мені було всього 17 років. Була б повнолітня, зараз сиділа б в іншому місці, а не тут із вами. А так батьки заплатили 60 тисяч рублів штрафу — і мене відпустили. Вдома я дуже посварилася з мамою, з батьком у мене навіть бійка була. Вони вважали, що я ганьблю честь родини своєю поведінкою», — розповідає Аріна.

Строєм, під «Катюшу»

«Ви уявляєте, що моїй дівчині довелося пережити?!» — настрахано говорить Настя.

Вона розповідає, що до 2014 року мама казала їй, що вони українці, живуть в Україні. А потім мама однієї миті змінилася: оголосила, що «тепер тут у нас росія». Навіть працювала у передвиборчому штабі ЛДПР, коли росіяни проводили в Криму вибори до російської держдуми. І побиттям примушувала дочку забути, що вона українка.

«Мене ще маленьку оточувало багато українських речей: синьо-жовті прапорці, якісь почесні грамоти, написані українською мовою, книжечки, той самий “Живчик”. І раптом воно все щезло. І мама забороняла навіть згадувати про це. Я якось знайшла фото, де вона викидає у сміття український паспорт і цілує російський. Це вітчим її в нас удома фотографував», — говорить Настя.

Дівчина вчилась у 10 класі, коли її як відмінницю записали для участі у військово-польових зборах «Рубеж», які в росії влаштовуються для учнів віком 14-17 років, й у змаганнях із військового вишколу між школярами міста.

«Ми мали навчитися збирати-розбирати автомат, стріляти, вивчати бойову історію росії, ходити у строю, співати стройові пісні. Я у своєму загоні співала “Катюшу”», — розповідає Настя.

У неї, як і в Аріни, теж виникало багато запитань. Приміром, чому росіяни, які після 2014 року приїхали до Криму, сприймають її як людину другого сорту й у будь-яких дражливих ситуаціях можуть сказати: «Вали у свою Хохляндію». Чому вчителі, які приїхали з росії, втовкмачують, що вона найщасливіша дитина на світі, бо живе в росії, якщо Настя пам’ятала своє щасливе дитинство без росіян?

«Я була дуже самотня у своїх думках. Коли мене там однолітки запитували, Крим це росія чи Україна, я відповідала, що це мій дім. Я боялася говорити про це з кимось, боялася доносів у ФСБ», — говорить Настя.

З Аріною вони познайомилися два роки тому в рідному кримському місті, стали парою, разом вирішили діставатися підконтрольної урядові України. Але для початку, аби уникнути жорсткого батьківського контролю, обидві вступили в Москву.

Там, покинувши навчання у вишах, пішли працювати, щоб зібрати гроші на переїзд до України. А ще треба було знайти хоч якісь свої або батьківські українські документи, яких вони не бачили з моменту російської окупації, бо як же без них перетинати кордон в Україну?..

«Я приїхала з Москви на канікули, і поки батьки весь день на роботі, шукала в різних закутках квартири хоч якісь українські документи. Знайшла мамині й батькові внутрішні та закордонні українські паспорти — акуратно складені в найдальшому куточку, відтак зрозуміла, що батьки їх не здали, коли отримували російські документи у квітні 2014 року. Я не знайшла свого українського свідоцтва про народження, мала тільки його скан — можливо, мама здала його в обмін на російське», — говорить Аріна.

У Насті ж, навпаки, збереглося українське свідоцтво про народження, і ще вона знайшла український закордонний паспорт мами. 

Аби білоруські прикордонники пропустили в Україну, дівчата, як і Олег, зробили собі ще й закордонні російські паспорти.

Вивезти з окупації — то ціла операція

За словами Аріни, український консул у Мінську зустрів їх із Настею дуже тепло: «Ми віддали йому наші українські документи й повернулися до Москви, чекати дозволу на в’їзд в Україну. Потім я у відео про повернення українських дітей додому побачила телефони Save Ukraine, зателефонувала, і вже волонтери цієї організації патронували наше повернення».

Олег же виїжджав, за його словами, абсолютно не розуміючи, хто допомагає йому.

«Про переїзд домовлялися бабусині знайомі. Я просто поїхав з ними. Ми їхали через окуповану Україну до Ростова, звідти — у Білорусь. Там в українському посольстві отримали документи для перетину білорусько-українського кордону. Нас віз приватний перевізник, якого знайомі бабусі знайшли. Він і за проживання в Мінську платив, і за документи. Я не знаю, хто він», — щиро зізнається Олег.

Мирослава Харченко, керівниця юридичного департаменту Save Ukraine, каже, що цим перевізником була людина, яка співпрацює з її благодійною організацією. І посвідки на повернення до України в нашому посольстві в Мінську для Олега оплачували теж із грошей організації.

За словами Мирослави, операція з повернення дитини чи людини, яка на момент початку окупації була дитиною, з окупованих територій до України може тривати від кількох днів до кількох місяців. 

«Більшість дітей звертаються до нас самостійно чи це роблять їхні родичі. Або ми дізнаємося про них від ГО, міжнародних організацій чи наших державних органів. Наша організація проводить і самостійні розслідування: розпитуємо людей, які повернулися з окупації, з’ясовуємо, куди росіяни вивозять дітей із наших дитбудинків тощо. Збираємо про цих дітей максимум інформації, з’ясовуємо, які погляди вони мають — і тоді починаємо спілкування з ними через соцмережі», — говорить Мирослава.

За її словами, щойно в розмові виникає тема України, дитина на деякий час перестає виходити на зв’язок. Потім листування відновлюється — і часто замість дитини пише вже доросла особа, яка намагається з’ясувати, з ким має справу. Це або родичі, або працівники ФСБ.

Складність ситуації полягає в тому, що неповнолітню дитину не можна вивезти з окупації без згоди її батьків чи опікунів, адже це з погляду права вважатиметься викраденням. Тому волонтери організації працюють з усією родиною дитини. Якщо родина не дає згоди на вивезення, доводиться чекати, доки дитині виповниться 18 років і вона зможе виїхати самостійно. Упродовж цього часу треба постійно підтримувати з нею спілкування, щоб вона не почувалася самотньою у своєму рішенні.

«На територіях, куди росіяни зайшли з 2014 до 2022 року, окупаційний режим був легшим, ніж на територіях, зайнятих росіянами після 2022 року. А після 2022-го окупація відбувалася внаслідок нищівних воєнних дій. Діти з Херсонщини, Запоріжжя бачили розруху, вбивства, зґвалтування. Вони більш налякані репресивним російським режимом», — каже пані Мирослава.

За її словами, діти й підлітки часто навіть не розуміють, що росіяни чинять проти них злочини. Для них явний злочин — розстріл чи катування. А виховання й навчання за російськими програмами, відмову в навчанні й медичній допомозі через відсутність російського паспорта, залучення до воєнізованих дитячих формувань тощо діти здебільшого не сприймають за злочин. І лише після повернення на підконтрольну українському урядові територію починають прозрівати.

«Мілітаризація росіянами українських дітей — це взагалі жах, адже Женевські конвенції забороняють залучати неповнолітніх до збройних формувань. А російські інструктори вчать наших дітей саме воювати: стріляти, ставити розтяжки. І найстрашніше — вчать ненавидіти Україну й українців. По завершенні вишколу дітям видають сертифікати, які дозволяють у разі підписання контракту з російською армією вже не проходити бойового вишколу. Тобто з наших дітей готують російських бойовиків», — обурюється Мирослава Харченко.

Вона розповідає, що маршрут вивезення дитини з окупації завжди залежить від конкретного випадку. Приміром, де саме та перебуває, хто буде її супроводжувати, наскільки російський військовий, що чергує на якомусь російському фільтраційному пункті, любить хабарі тощо.

Вивозить дитину з окупації або родич, який отримує від Save Ukraine чіткі інструкції, або інша людина, яку організація готує для такої місії, — в обох випадках розробляється легенда, яка не викличе підозри в росіян. 

«Ти маєш сказати, що їдеш до родичів у якийсь Волгоград чи за кордон. Для цього твої російські документи мають бути в повному порядку. І твій телефон із ноутбуком теж — там не повинно бути жодного українського сліду. Але в жодному разі не можна їхати з новим телефоном — це означатиме, що ти готувався до втечі. Отже, підозрілий», — розкриває деякі секрети Мирослава.

Позбутися страху

Свої російські паспорти Олег і дівчата залишили білоруським прикордонникам на білорусько-українському кордоні. 

«Вони нам не потрібні. І соромно їх мати», — говорить Настя.

Зараз вона, Аріна й Олег живуть у шелтері благодійної організації Save Ukraine під Києвом. Волонтери організації допомагають їм інтегруватись у вільне українське життя.

«Для кожного нашого підопічного ми розробляємо індивідуальний план супроводу. Наша мета — допомогти з отриманням українських документів, одноразової державної виплати за програмами “Держдіти”, статусу ВПО, надати психологічну допомогу, закрити їхні медичні потреби тощо. Люди з окупації занадто дезорієнтовані, аби розв’язати всі ці питання самостійно», — каже кейс-менеджерка Save Ukraine Олеся Божок.

Олег, приміром, зараз займається оформленням паспорта громадянина України, з допомогою юристів ГО добивається отримання виплат за втратою годувальника, які Україна йому заборгувала через окупацію.

Настя з Аріною теж займаються документами. А ще вони потребують консультацій багатьох лікарів.

«У росії вважається майже непристойним для молодих дівчат іти на прийом до мамолога чи гінеколога. Узагалі до вузьких фахівців потрапити неможливо: або треба йти у приватні дорогі клініки, або місяцями чекати на запис у державні. А там невропатолог тобі пропише відвар ромашки й скаже, що ти занадто молода, аби мати проблеми зі здоров’ям. І навіть присоромить, що ти прийшла на прийом, а тому забрала дефіцитний талончик у пенсіонера», — пояснює Аріна.

Олег у свої 19 років має освіту 9 класів. Йому ще треба отримати свідоцтво про їхнє закінчення. З ним хлопець теоретично може вступити до якогось закладу, щоб сісти за одну парту з 15-річними дітьми. Олег каже, що ще про це не думав. 

У дівчат ситуація ще гірша — у них не просто атестат російської школи, у них знання, із якими вони не зможуть скласти Національний мультипредметний тест. Отже, спершу необхідно вивчити українську мову й літературу, історію України тощо. Або відмовитися від здобуття української вищої освіти. Поки що Україна не може запропонувати для них ніяких спеціальних курсів, щоб ліквідувати прогалини в освіті.

Сьогодні Аріна з Настею говорять про те, що після отримання українських документів поїдуть до Європи, наприклад до Німеччини, де їм як українським біженцям буде легше жити й здобути вищу освіту, ніж у самій Україні.

«Багато хто з дітей, яких ми повернули з окупації, перший час налаштовані виїжджати за кордон. Це все наслідок російської пропаганди — мовляв, Україна на вас не чекає, ви там будете непотрібні. Але, за нашими спостереженнями, у більшості випадків реально за кордон виїжджають тільки ті, хто має там родичів. Решта лишаються в Україні: йдуть вчитися, знаходять роботу. Просто їм, щоб оговтатися й зрозуміти, що вони вдома, потрібен час. Місяць в Україні, як в Аріни з Настею, — це дуже малий термін для того, щоб адаптуватися до нових умов життя», — говорить Мирослава Харченко.

За її словами, перші кілька тижнів після приїзду з окупації діти майже весь час мовчать — вони звикли до того, що бути невидимими, аби вижити. Вони бояться гучно розмовляти, першими вітатися, спілкуватися з незнайомими людьми. А ще — миттєво підкорюються наказам. Вони бояться ходити до школи, виходити зі своєї капсули самоізоляції, у якій тільки й почуваються безпечно. І дуже боляче переживають вимушений розрив із рідними, які залишилися на окупованій території.

«Найскладніше в адаптації таких дітей, навіть якщо вони вже прибувають до нас повнолітніми — перестати боятися. Ми маємо домогтися, щоб вони перестали боятися бути собою, бути українцями», — говорить пані Мирослава.

Дарина Загранюк працює з дітьми в шелтері як психологиня.

«Перше моє завдання — викликати довіру в підлітків і молоді, які повертаються з окупації, дати їм почуття безпеки. Пояснити, що вони не винні, що жили в окупації, вчилися в російських школах, що тут, в Україні, на них чекає допомога, а не звинувачення й покарання. З кожним із них спілкуються працівники СБУ — і ми, психологи, роз’яснюємо дітям, що ФСБ — це про звинувачення, а СБУ — це про безпеку. 

Багато дітей переживають ейфорію, повернувшись в Україну. І лише згодом вони починають усвідомлювати проблеми: із навчанням, житлом, роботою. І ми працюємо з ними, щоб мотивувати до розв’язання цих проблем, підтримати їх, бо їм справді важко», — зазначає Дарина Загранюк.

У шелтері люди, евакуйовані з окупації, перебувають до трьох місяців. Далі, за словами кейс-менеджерки Олесі Божок, — хто як вирішить. Хтось до родичів в інших регіонах України, хтось залишається в Києві, хтось — за кордон. Вільні люди у вільній країні.

***

У день, коли ми були в шелтері, Олег мав їхати до ТЦК, з’ясовувати питання військового обліку. З усміхом розказав нам, як білоруські прикордонники питали його, чи не боїться він їхати в Україну: там же, мовляв, пошлють на війну. 

Настя з Аріною якраз самотужки вчили українську й налаштовувалися на зустріч зі службовцями СБУ. 

«Ми знаємо що розповісти про росіян, дуже чекаємо цієї можливості», — кажуть сказали дівчата.

До речі, мама Аріни, коли дізналася від неї, що та вже в Києві, спочатку дуже злилася, а потім сказала дочці, що це її вибір, і їй за нього відповідати. І що вона готова дочці допомагати…