«Вирвали плоскогубцями всі зуби, коли катували». Про заручників, які понад 7 років перебувають у російському полоні

Відмовився від помилування

Коли російські окупанти 2016 року захопили його в полон, Богдану Ковальчуку було 17. З окупованого міста Ясинувата він намагався виїхати до бабусі в тодішній Дзержинськ (нині Торецьк), щоб закінчити навчання в училищі й отримати український диплом. Його затримали на блокпості.

Окупанти звинуватили хлопця у співпраці з СБУ, підриві автівок і приміщення «поліції ДНР». У 2018 році він отримав вирок — 10 років увʼязнення. Відбувати «покарання» його відправили в Торезьку колонію.

Він був дитиною, сімнадцятирічним хлопчиськом, який мріяв бути військовим… Ми з донькою його виховували самі, завжди навчали порядності. Казали: «Як би тобі погано не було, ти ніколи не маєш бути зрадником». Ось за це, мабуть, уже буде 9 років, як Богдан у полоні.Тетяна Гоц, бабуся цивільного заручника Богдана Ковальчука

І Богдан зрадником не став. У 2019 році йому та іншим чотирьом цивільним заручникам із Ясинуватої росіяни запропонували помилування в обмін на те, що вони залишаться жити на окупованій Донеччині, без можливості виїзду на підконтрольну Україні територію. Погодились усі, крім Богдана.

«Один він лишився. Сказав: “Я не зрадник своїм словам”. Він завжди мені казав: “Бабусю, я буду військовим усе одно, тому що повинен бути порядок у країні”».

До 2019 року бабуся могла їздити навідувати Богдана. «Правдами-неправдами» проїжджала через прифронтове селище Майорськ. Та після спалаху ковіду пропускати перестали. Відтоді звʼязок із внуком є лише іноді телефоном. 

Бабуся стукала в усі двері — писала в українські державні органи й структури, щоб добитися звільнення онука. Відповідь була: «Такого ніде немає».  

«Ну, але як це може “ніде не бути”, якщо на центральній трибуні Верховної Ради у 2016-му були фотографії цих дітей із підписом “Наші Герої?”. Ну от і досі цих “Наших Героїв” звільняють».

Відтак пані Тетяна роздобула довідку, яка засвідчувала: Богдан Ковальчук перебуває у 28-й колонії у Торезі. Передала її «на Київ», після чого там підтвердили, що хлопець у полоні. Та у звільненні це не допомогло.

«У Координаційний штаб писала, президентові неодноразово писала. У мітингах і всіх цих зборах на Банковій [брала участь]. Їздила туди, поки було здоров’я. А зараз от три операції перенесла, і вже важко».

В одній камері з Богданом тиждень перебував Олег Галазюк — український журналіст, який теж став цивільним заручником росіян. У 2019-му його, попри «вирок» суду, обміняли й повернули в Україну.

«Богдан був на третій поличці, а я на другій… Був нормальний, чемний хлопець… Молодий, життєрадісний. Завжди хотів дивитися музикальні програми, які йшли по телевізору… Коли мене перевели в іншу камеру, я через баландера привітав його з днем народження — подарував йому збірник сканвордів».

На Богдана дуже чекав його старенький прадідусь. Він постійно говорив про нього, дивився відео з обмінів у надії побачити там рідне обличчя.

Якось показували обмін, і він мені кричить: «Таню, там Богдан!». А я йому: «Па, ні, це не наш Богдан». Не витримав. У нього стався приступ, він не зміг. Помер тут, на Волині. Не дочекався.Тетяна Гоц, бабуся цивільного заручника Богдана Ковальчука

«Я просто не дочекаюся»

29-річного Віктора Дзицюка росіяни затримали 2017 року на блокпості в Марʼянці. Він з родиною переїжджав із Донецька до мами в Торецьк. У телефоні Віктора, який працював майстром на будівництві автомобільних доріг, знайшли карти місцевості. Це стало підставою для фейкового звинувачення у шпигунстві на користь СБУ.

«Карти місцевості — це його робота. Молодь же не носить паперових карт. Всі карти доріг — у телефоні. І це сфабрикували. І ще брата туди “примішали”», — розповідає 64-річна мама Віктора, Галина Дзицюк. Брат, про якого жінка згадує, працював у Торецьку начальником поліції.

Окупанти намагалися схилити Віктора до співпраці. Рідні довго не могли знайти його, звертались в усі інстанції. Шукати сина Галина поїхала в Донецьк. Там зʼясувала, що її син — у концтаборі «Ізоляція». Там він пробув до березня 2018-го.

Полонені, яких звільнили, розповідали, що Вітю дуже сильно били, і з електричним струмом. Його катували — прив’язували, і цілий день він висів. Напівживого в березні його відправили до медичної частини в СІЗО № 5 Донецька.Галина Дзицюк, мама цивільного заручника Віктора Дзицюка

Три роки невідомості — аж потім від «МГБ ДНР» надійшла відповідь. Віктора «засудили» за статтею про шпигунство до 16 років неволі. І відправили у 32-гу макіївську колонію, де він перебуває і досі.

«У нього хронічний псоріаз. Полонені, які з ним були, казали, що Вітя посивів. Він просто білий. І його лице, голова, тулуб покриті гнійними корками. Медичної допомоги йому не надають».

Галина ділиться, що зверталася скрізь: до Офісу уповноваженого з прав людини, громадських організацій, пізніше — до Координаційного штабу питань поводження з військовополоненими. Крізь сльози каже: «Стільки цих зустрічей було. А дитина досі там».

За ці роки мати не отримала від сина жодного листа. До минулого року у Віктора була можливість хоч іноді телефонувати. Потім і це заборонили.

«Ой, Боже, Боже. Я просто не дочекаюся… Поки він там, я тут живу в пеклі… От зараз б’ють на сполох: “рік у мене в полоні” хтось чи “три роки й місяць”. А вісім з половиною років — як ви хочете?»

Через катування пережив інфаркт

Ігор Кірʼяненко народився й жив у Донецьку, мав там медичний бізнес. З початком окупації закрив свою приватну практику, але залишався в місті — доглядав за хворою мамою та допомагав брату з інвалідністю.

«Він завжди мав стійку громадянську позицію», — каже його колега, Регіна Колеснікова. За неї його у 2018-му й затримали.

Спочатку його тримали в «Ізоляції». Катували електричним струмом, повиривали зуби, відбили нирки. І після цього катування в нього стався приступ — він переніс важкий інфаркт міокарда… Переламаними пальцями його змушували підписати документи, що він буцімто випадково впав із порога, і тому в такому стані.Регіна Колеснікова, колега цивільного заручника Ігоря Кірʼяненка

Чоловіка утримували в СІЗО № 5 в окупованому Донецьку — там, де раніше роками тримали хворих на туберкульоз органів дихання. А після «суду», який дав 12 років тюрми за «шпигунство», перевели до 32-ї макіївської колонії. Там він перебуває і досі.

Колега Ігоря каже: чоловік повільно вмирає. Він дуже схуд — «це просто скелет, обтягнутий шкірою». Нижня частина черепа сильно деформована через те, що його щелепи зсунулися, бо Ігорю «вирвали плоскогубцями всі зуби, коли катували».

Раніше, каже, родичка Ігоря телефонувала йому й часом навіть бачилася з ним через скло. Зараз і цього немає.

Лікар виходить на звʼязок дуже рідко — раз на один-півтора місяця, і то якщо не покараний. Один раз на три місяці рідні можуть передавати йому посилку завважки 20 кілограмів.

«В Ігоря є дружина, два сини, дві внучки. Вони всі чекають його з полону. Мати його, на жаль, не дочекалася сина. Вона померла кілька років тому від інсульту. Вона дуже чекала його в Донецьку — але, на жаль, так і не побачила Ігоря вільним».

«Немає політичної волі»

За інформацією Медійної ініціативи за права людини, отриманою від Служби безпеки України, станом на початок 2022 року в російському полоні перебував 301 цивільний заручник.

З початку повномасштабної війни зі статистикою складніше — кількість цивільних заручників різко зросла, а інформацію про повернення окремих людей не завжди вдається верифікувати.

Загалом МІПЛ наразі відомо орієнтовно про 2200-2300 цивільних, яких росія утримує у полоні з 2014-го. До цього числа включені цивільні, які стали заручниками після повномасштабного вторгнення, а також затримані у Криму.

«Чи ці числа є остаточними? Навряд чи. Війна триває, і затримання також тривають. Ці території стають більш закритими, й інформацію звідти дістати дедалі складніше. Люди бояться заявляти в правозахисні організації та державні органи про затримання й зникнення їхніх рідних», — розповіла hromadske Тетяна Катриченко, виконавча директорка МІПЛ.

Цивільних повертати найважче, адже їх не можуть просто обміняти на окупантів, а цивільних росіян Україна не затримує. Для росії, яка порушує Женевські конвенції про захист мирного населення, повернення цивільних означає підтвердження, що вона незаконно їх утримувала на своїй чи окупованій території.

Дуже важко визначити, яка логіка в російської федерації, навіщо вона їх тримає. Цивільних до 2022 року — тут узагалі немає ніякої логіки. Деяких вона ще й переміщує у Ростов. Навіщо це їм треба? Ну, чесно, дуже складно зрозуміти.Тетяна Катриченко, виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини

За останні два роки росія звільнила менш як дві сотні цивільних заручників. Їх іноді додають до обмінів військовополонених. Насамперед ідеться про жінок, як-от Людмилу Гусейнову та Юлію Дворніченко. Прикладів звільнення чоловіків-заручників у межах обмінів Тетяна Катриченко не пригадує.

Десятки чоловіків змогли повернутися до України лиш після того, як сплив термін їхнього увʼязнення в рф. У деяких випадках була успішна апеляція в суді.

«Чи є шанс на повернення? Оскільки [у росії] немає підстав їх тримати, тому й немає жодного юридичного механізму для звільнення цих людей», — пояснює експертка.

Тому, каже, звільнення цивільних — це «тотально політичний процес». За допомогою третіх країн державі потрібно домовлятися про повернення цих заручників.

Чи є на це політична воля? Очевидно, немає. Бо якби була, тоді б велися більш активні перемовини. А перемовини зараз фактично не ведуться. російська сторона ще й має перевагу в кількості людей, захоплених під час збройної агресії, і вона намагається нав’язувати свої правила гри.Тетяна Катриченко, виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини

Навесні 2024 року при Координаційному штабі створили робочу групу, яка почала займатися питаннями звільнення цивільних заручників. Її очолив представник Офісу уповноваженого з прав людини Олександр Кононенко. Першим завданнями перед групою поставили встановити місця та умови утримання українців.

Чи вдалося розробити стратегію повернення цивільних заручників і як формуються списки на обмін, hromadske запитало Координаційний штаб та Головне управління розвідки МВС. На запити там не відповіли.

«Я вже скрізь зверталася, куди тільки можна й не можна. Всі кажуть, що це росія не віддає. Я просто не знаю, що робити. Ну можна ж якийсь механізм напрацювати, щоб їх повернути. Їх же ж там небагато, — каже Галина Дзицюк, мати цивільного заручника, — Ну щось треба робити. Вони там просто гинуть».