Іди допоможи. Ти ж дорослий

Я — дитина психічно хворої. У мене є для вас відповідь. Де були... де були? ПОРУЧ, БЛ*ТЬ!

У місті Новокузнецьк у 1993 році всі були поруч, коли Сашенька Спесивцев у своїй квартирі розкладав по відрах дітей, а його мати те виносила на пустир недалеко від дому.

Усі були поруч. Запевняю. Роками поруч. Правоохоронні органи зокрема. Усі споглядали. Крутили пальцем біля скроні й прям от за метр жили СВОЄ життя.

Я не можу сказати за всіх потерпілих і тих, що вижив із хворими, але щось мені підказує, що всіх таких, «де люди», не цікавило. У мене взагалі такої думки не виникало. Жодного разу. Чому? Будь-який терапевт знає чому. Хто не знає, поясню: перше, що втрачаєш, — це надію на порятунок. Це марно витрачений ресурс — чекати й розраховувати на когось. Ти зачинений не просто на десяти квадратах із несамовитим, ти зачинений із ним по життю. Психіка не була мені ворогом. Вона витратила все на переформатування — не на віру й надію, а на брехати, підлаштовуватися, годити, не відсвічувати, погоджуватися, не сперечатися, ходити навшпиньках, наче по битій шкаралупі від яєць, без звуку терпіти й вгадувати. Я зчитую людей за три секунди. І знаю, який вигляд має дорослий педофіл. Вгадаєте, звідки знаю?

Це все називається одним словом — «виживання».

Я боялася не своєї матері, я боялася її психіатрії.

Ми, отакі діти, не чекаємо на допомогу. Єдине, чого ми чекаємо, — це смерті, коли вже сил немає.

Річ не в тім, що ми не могли покликати на допомогу, річ у тім, що ми знали, ЗНАЛИ, що вона не прийде.

Звідки знали? Життя довело це. Прямо й безапеляційно.

Коли моя мати зламала мені в місиво обличчя посеред вулиці в шість років за пляму на блузці, я переймалася, що аж надто сильно тече кров і лякає мене. Я плакала від того, що не могла зупинити кровотечу лише бажанням. А матуся може злитися ще сильніше від того, що я плачу й що та кров тече й тече.

Мені її заткнули брудним мокрим березневим снігом. А повз ішли люди. Багато людей. Ішли її колеги, матері. Жодної реакції не було.

Дівчина з історії не виросла, не звільнилася. Вона платить за лікування істоти, що її народила.

Вона назавжди там.

Тому от ці питання-зітхання — «а чого ніхто не допоміг?» — можна засунути собі в одне місце.

Іди допоможи. Ти ж дорослий. Оплати терапію дівчині років на п’ять уперед, ну хоч щоб вона не знищувала себе далі.

Іди зроби. Що, не виходить ? Ммм.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.