«Більшість абсолютно не налаштована на те, щоби піти на забаганки агресора». Підсумки 2025-го й прогноз на 2026 рік від соціолога Головахи

Нині 25% українців перебувають у стані дистресу й потребують серйозної психологічної допомоги. У 2021-2022 роках в Україні таких було 11%. А втім, попри втому від війни, втрати й стрес, 54% українців, згідно з дослідженням Київського міжнародного інституту соціології, проти того, щоби йти на територіальні поступки. Хоча кількість тих, хто не проти віддати території, зросла: 2022-го таких було 8%, 2024-го — 38%. 

Згадуючи пропозиції Сполучених Штатів і готовність президента Зеленського провести референдум про можливі територіальні поступки, Євген Головаха каже, що це дійсно мали б вирішувати всі українці, та сенсу проводити референдум немає, бо й так із даних опитування виходить, що «більшість абсолютно не налаштована на те, щоби піти на забаганки агресора». 

Що ви думаєте про можливість виборів 2026 року, якщо закінчиться війна? Чи будуть сюрпризи? 

До [Верховної] Ради, я відверто вам скажу, дуже низький показник довіри. На жаль. От і наші дослідження, і дослідження центрів опитування, свідчать, що з усіх політичних інституцій найнижчий [рівень довіри] — до Ради. Навіть уряд має вищий рівень довіри. Хоча уряд новий, і його майже ніхто не знає. 

Це якась наша традиція: чомусь Верховну Раду завжди українці оцінювали найнижче серед політичних інститутів. Можливо, вони багато від неї очікували й вважають, що депутати не виправдовують їхніх надій.

Щодо президента загалом переважно позитивні оцінки. Це останні дані КМІС. Хоча скандал корупційний («справа Міндіча» — ред.) призвів [до того], що десь 7% довіри втратились, із 65% до 58%.

Але все одно українці будуть налаштовані на ці президентські вибори. Один політичний центр опитування перевірив, хто може бути [кандидатами]. Виявилось, що якщо абстрагуватися від ситуації «якби були», то серйозні постаті, це зрозуміло: Залужний, Зеленський. Це ті постаті, які набирають найбільше голосів.

Тобто з погляду виборів президента сюрпризів ви не очікуєте?

Поки що ні. Ви ж розумієте, це ситуація абсолютно абсурдна, ще ж політичного життя немає і тим більше політичної боротьби. Можливо, коли почнеться політичне життя, висунуться такі люди, які привернуть велику увагу, — хто знає.

Є ті, хто підтримує, скажімо, ще [Петра] Порошенка, хто підтримує навіть [Юлію] Тимошенко, тобто тих політиків, які були провідними до війни. Є ті, хто підтримує, скажімо, волонтерів, таких як [Сергій] Притула, та інших. Але це вже на порядок менше, ніж ті два кандидати.

Якщо у 2026 році відбуваються вибори в Раду й туди масово йдуть командири з війська, це будуть сильні кандидати в політичному спектрі? Чи це буде Верховна Рада сформована наполовину або й на три чверті з командирів?

Я не вважаю, що всі думають про політичну кар’єру. Це, до речі, не так багато людей. Я не бачу у Верховній Раді більшість людей, пов’язаних з армією. Хоча такі будуть. Вони можуть стати лідерами, до речі. Але щоб це була якась масова тенденція, щоб армійські керівники ставали політиками — я цього не бачу.

Люди, які мають смак до політики, це особливі люди. Я по собі можу [сказати]. Мені багато було колись пропозицій іти в політику, займатися цим серйозно. І що ви думаєте? Я взагалі одразу казав: «Ви що, я тут до чого?». Це сфера діяльності, яка має стати професійною, але мало хто до неї здатний. Там треба дуже специфічні людські й професійні риси. І таких [людей] небагато. І я не думаю, що їх багато знайдеться.

От пам’ятаєте, на Майдані був козак Гаврилюк. Для мене він як приклад: хоча він став символом духовного спротиву, але це ж не означає, що він політик, розумієте? Політики — це все ж таки, по-перше, особливі людські риси, а по-друге, це організаційний талант і здібності.

Ви думаєте, що в нас може бути цілком новий політичний ландшафт?

Може бути. Я не наполягаю, я не знаю. Це може бути феномен саме війни. Зростання підтримки націоналістів [за кілька десятиліть] суттєве, з 3 до 18%. Я їх підтримую, бо вони найбільш принципові прибічники спротиву.

Ми можемо говорити про те, що погляди цих людей трансформувалися, тому що трансформувалися погляди президента. Він приходив 2019-го один, а зараз він зовсім інший. 

Абсолютно! Він не націоналіст, але він уже не менш націонал-демократ, ніж були націонал-демократи 1990-х років. Він ніколи не буде крайнім націоналістом, це вже зрозуміло. Але він уже в тому спектрі, близькому до підтримки націоналістів, я так вважаю.

Тобто він частину своїх виборців перетягнув…

Так, саме в цей бік національного руху. За виживання й перемогу. Тому я і кажу, що я зараз не даю оцінок тому, що українці стали більше підтримувати націоналістичну тенденцію в політиці. Бо це ситуація виживання. А що буде далі? Я сподіваюся, що надалі український політичний спектр збалансується.

Тим більше, що в українському політичному житті завжди персональні тенденції переважали над ідеологічними. Для українців важливо було, хто лідер тієї чи тієї політичної сили. Важливіше, ніж яке її ідеологічне підґрунтя.

Тому, якщо зʼявляться яскраві лідери, які будуть підтримувати, скажімо, ліберальний напрям, політичне життя не буде так однозначно спрямоване на націоналістичний напрям.

Я — науковець, а науковці, особливо якщо вони гуманітарні, соціогуманітарні, все-таки найчастіше орієнтовані на ліберальний напрям політики. Що таке ліберальний? Який дає максимум свободи. Науковець не може жити без свободи, він зникає. От тому я дуже сподіваюсь, що з’являться яскраві лідери ліберального напряму.

Тобто ви думаєте, що в нас не буде сформованого політичного ландшафту, базованого на партійних пріоритетах?

Так, у нас партії персоналістичні. Є лідер — є партія. Ну от скажіть, партія «Батьківщина». Була Тимошенко, була «Батьківщина». Ну, а що таке «Батьківщина» без Тимошенко?

Або «Європейська Солідарність» без Порошенка. Або «Слуга Народу» без Зеленського. Ну що це таке? Що? Яка ідеологія у «слуг»? Ну скажіть мені на милість. Але вони підтримують, скажімо, президента. Ось вам і вся ідеологія.

Ви думаєте, що політичних ідеологій не буде більше в Україні?

Ні, ну чому не буде? Я вважаю, що мають бути, але це довгий процес. На жаль, ми абсолютно недосвідчені в політичному житті. Як і в державному управлінні, до речі. Я колись це називав макроуправлінським вакуумом. Ще в 90-ті роки я попереджав: у нас взагалі немає макроуправлінців. Ті, що були, виконували все, що їм казала центральна влада з москви, коли ми були частиною Радянського Союзу. 

І тому нам тут буде дуже важко створювати новий політичний простір із політичними ідеологічними партіями, без цього обов’язкового персоналістичного складника, який усе на себе зараз перебирає. Головне, щоб був мир. 

Як українці зараз ставляться до війська? Чи ви бачите через соцдослідження зміну ставлення до військових, які служать у ТЦК?

Одразу треба розмежувати. Ставлення до ЗСУ як до сили, яка зберігає Україну, надзвичайно позитивне. Ті самі 90% довіри, які були колись. Єдина інституція, яка майже нічого не втратила, — це ЗСУ загалом

А до ТЦК протилежне. «Рейтинг» проводив дослідження влітку цього року із запитанням: «Як ви ставитесь до ТЦК?». Понад 60% ставляться негативно і тільки 27%, здається, позитивно. 

Але це ж ті самі військові, ті самі ЗСУ.

Громадська думка — це дивна річ. Є така категорія амбівалентності. Колись я як науковець цим займався: коли люди дотримуються одночасно абсолютно взаємовиключних позицій. Це відомий феномен, він колись у психології та психіатрії був відкритий. А потім виявилось, що він є і в соціальному житті. 

Україна до 2014 року майже 25 років перебувала у стані абсолютної амбівалентності. Тобто українці готові були одночасно просуватись і на Захід, і на Схід. До чого це призвело — ми бачимо. Не можна одночасно в протилежних напрямках просуватись. Але це взагалі для масової свідомості й навіть для індивідуальної свідомості людей доволі характерна річ.

Навіть на побутовому рівні можна любити й ненавидіти. Але то емоційна амбівалентність. А є оця інтелектуальна, коли ви приймаєте взаємовиключні альтернативи. І в цьому випадку це те саме. З одного боку, армія — це наше все. Не було б її, ми вже були б рабами. Хтось десь би втік на Захід, хтось би сів у підвалах у росії, а хтось би мав сидіти й тримати язик за зубами. 

А з іншого боку, є ж конкретні діти, чоловіки, родичі, друзі, колеги, яких можуть мобілізувати. Тим більше ми знаємо такі випадки, що когось бусифікують. І тому до цієї частини армії [до ТЦК] ставлення негативне. І людям, чесно кажучи, важко зрозуміти, що коли не було б цієї частини, не було б і тієї, до якої в них повна довіра. Що це ті самі військові.

Кілька місяців тому було опитування, яке викликало багато емоцій і обговорень, — 42% населення не засуджувало ухилянтів.

А засуджували скільки?

Менше. Десь 33%. І там іще є ті, хто не визначилися. Тут, до речі, важко визначитись — якщо в тебе є хтось, кого можуть узяти до армії, але ти не хочеш або він не хоче, то це дуже складне питання. У ньому я бачу цю подвійність свідомості людей. Її дуже наочно можна побачити: з одного боку, ми армію цінуємо над усе, а з іншого боку, якщо людина не хоче в армію, то хай не йде.

Треба це питання серйозно обговорювати, розв’язувати. Якщо людина боїться або принципово не хоче, чи не буде вона внутрішнім чинником, який буде потім розкладати армію? Тут є свої проблеми.

Я колись читав щоденники члена Центральної Ради Сергія Єфремова, який після Першої світової писав у контексті війни щось на кшталт: «геть розпаскудили людей». Тобто війна змінила людей не на краще, вважав він після завершення Першої світової війни. Як нинішня війна змінює українців? Вона в них тригерить якісь позитивні зміни чи робить гіршими?

Неоднозначно. Вона в різних напрямах по-різному змінює. У деяких позитивно, до речі.

От, скажімо, проблема соціального цинізму, яку ми вивчаємо. Людей, які кажуть «людям не можна довіряти» чи «більшість людей піде на нечесний вчинок, якщо із цього буде для неї якась користь», — таких стало менше.

Ми ставимось одне до одного як до більш порядних, і зрозуміло, чому. Ми потерпаємо: хтось гине, втрачає близьких, а хтось 16 годин живе без світла. Це, зрозуміло, різні речі, але це дуже важка психологічна ситуація.

І люди це терплять, і залишаються людьми, і продовжують працювати, жити, підтримувати. А скільки волонтерів, які постійно допомагали й армії, й тим, хто потребував… Тобто українці стали краще ставитись одне до одного. Вони краще покладаються одне на одного. Це позитивно.

А з іншого боку, вони більш знервовані. У них гірша ситуація зі здоров’ям, особливо з психологічним, психічним здоров’ям. У цьому сенсі ми серйозно потерпаємо від чинника війни. 

Скажіть, будь ласка, чого українці чекають від 2026 року?

Знаєте, українці вже не такі оптимісти, як були у 2022-му й ще на початку 2023-го. До того, як у нас контрнаступ не вийшов. Пам’ятаєте? Вони вважали, що війна закінчиться через кілька місяців нашою перемогою. Ну максимум до року. Це була абсолютно переважна думка.

Зараз уже українці розуміють, що не можна передбачити [завершення]. За даними опитування Інституту соціології 2025 року, 60% сказали, що не знають, коли війна закінчиться. Вони зрозуміли, що доведеться жити в таких умовах невідомо скільки. 

З одного боку, вони не знають, коли закінчиться війна. З іншого боку, все одно переважна більшість не хоче йти на поступки росії. Це ж одночасно. Але вони розраховують на мир. 

Українці вірили в те, що [президент США Дональд] Трамп їм щось розв’яже. Тільки 27% вважали, що Трамп нічим не допоможе. Зараз 72,3% не довіряють йому. Але все одно сподіваються на те, що можливий мир.

Українці чекають від 2026 року одного: що російська економіка буде в такому стані, що найближче оточення [російського лідера володимира] путіна стане на коліна й буде просити: «Батьку рідний, кінчай, бо нам усім кришка».

Треба розраховувати найперше на стійкість українців. А вони поки що її демонструють. Єдине, на що готові піти українці — і тут карт-бланш у влади, — зупинити війну на лінії розмежування.

Такі історії, як економічна реконструкція, демілітаризація, прихід військових, повернення військових у мирне життя, — вони є в полі зору українців? Про це люди думають?

Думають. У дослідженнях нашого інституту є таке запитання: «Які ви бачите потенційно конфліктні ситуації в Україні зараз?». Так от, за останніми даними, найбільш конфліктна — це мобілізація, погіршення рівня життя. Конкретно понад половину громадян так вважають.

А от конфлікти, пов’язані з тими, хто повернувся з фронту, або з тими, хто виїхав за кордон, або з внутрішньо переміщеними особами, — від 8 до 12% вважають, що це потенційно конфліктні ситуації. Це не означає, що їх немає, але самі люди поки що не вбачають перспектив серйозних конфліктів із цими категоріями людей.

Після 2022 року багато людей стали внутрішньо переміщеними особами або виїхали до Європи. Що думають українці про їхнє повернення у 2026 році? І що думають ті, які зараз у Європі, про своє повернення, якщо завершується війна?

Є дані Київського міжнародного центру соціології від початку року. До 87% ставились позитивно до тих, хто за кордоном. І ще більш позитивно до ВПО. 

Тобто загалом переважає позитивне ставлення до них. Хоча зрозуміло, що це не означає, що не буде конфліктів на тому тлі, що «я тут усю війну, а ти там десь» тощо. Це буде, але, як на мене, це будуть усе-таки не масові явища. Такий мій прогноз.

Інша річ, чи будуть люди повертатись. Це демографи краще знають, і вони достатньо песимістичні. На Балканах після чотирьох років війни до Боснії та Герцеговини й Хорватії повернулися 30% тих, хто виїхав до Європи. Чим ми особливо відрізняємось? У цьому сенсі десь 30% можуть і повернутись. Після чотирьох років. А після п’яти вже, може, і менше. Може бути й 25%. Зрозуміло, діти вивчились, знайшли роботу, вже є житло. І така можлива ситуація, що й чоловіки до жінок поїдуть туди.

Я думаю, що масового повернення не буде, але кілька мільйонів українців точно повернеться. І це буде серйозне, я вважаю, поповнення для України. Я це розглядаю більше з позитивної думки, ніж з перспективи конфліктів. Але треба мати програму серйозну, як їм повертатися, бо багато хто з них уже житла немає.

Хоча я, чесно кажучи, вважаю що й ті 70%, які не повернуться, це теж на користь Україні. Як? А вони будуть підтримувати Україну. По-перше, вони будуть пересилати кошти тим, хто тут залишиться, бо в них родичі. По-друге, вони будуть створювати благодійні, волонтерські організації. Це абсолютно без сумніву.

Це буде нова хвиля діаспори, яка буде багато в чому зорієнтована на підтримку України. Я думаю, що ці люди потім будуть постійно їздити в Україну як туристи. Бо в них буде велика ностальгія. А потім, можливо, вони з якимись статками стануть інвесторами в Україні.

Тобто не можна розглядати це як абсолютний негатив. Це нормальне життя, якщо вони будуть у Європі, вони будуть до України привозити певні навички європейського життя. Хоча ми вже європейці за своїм вибором, але за свідомістю ми ще далеко не європейці. Я вам це відверто кажу.