«Я сама голову два тижні не мила, а від мужиків аж смердить». Репортаж із Голосієва, де люди мерзнуть у будинках

69-річна Ольга Твердохліб у молодості ходила в походи, причому й у зимові теж. Тому вважає себе досвідченою. Вона сидить за ноутом у своїй квартирі (працює в інституті НАНУ), на ній дві футболки, теплий пуловер і халат, більше схожий на вовняне пальто. Плюс вона вкрита пледом, на голові — шалик у вигляді тюрбана, ноги — у грілці для ніг.

Без опалення температура в її квартирі опускається до +6–7°C. Жінка показує термометри із цими показниками.

«Я сплю з пляшкою гарячої води — набираю з бойлера, який нагрівається, коли є світло. У такі “щасливі” години в електродуховку на кухні кладу одяг: він гріється за температури 50 градусів. Теплий одягати перед сном чи прогулянку приємніше, ніж із шафи. Коли світло є вночі, ставлю в духовці температуру на 100°C, вранці кухня ще тепла. Та й уночі електрика дешевша», — ділиться жінка.

У неї є кілька термосів, газовий пальник, щоб закип’ятити воду, і навіть самовар, який працює на дровах, але жінка тримає його на випадок, «якщо вже край». Також вона навчилася робити обігрівач зі свічок, на який ставить керамічний горщик. Поставила його у спальні. Це підіймає температуру на кілька градусів.

У помаранчевому наметі ДСНС — «Пункті незламності», за 30 метрів від станції метро Деміївська — зо півтора десятка людей. Всі заряджають гаджети, вряди-годи хтось п’є каву чи чай, яку розливають надзвичайники.

Три жінки за одним столом, давні знайомі, діляться інформацією, у кого скільки градусів удома. Різниця разюча: від 3 до 10. У когось сонечко світить у вікна, то й додає тепла, а в когось квартира кутова — її як не грій, а однаково холодно.

«У мене на підвіконні два градуси, то зробила там холодильник. Масла звідти й не забираю ніколи, воно тверде», — сміється одна.

Газу в них немає, а теплого хоч раз на день поїсти треба — п’ють чай у «Пункті незламності» зі своїми бутербродами чи беруть звідси окріп додому. Готових обідів, як це є в деяких районах столиці, сюди не возять.

Прошуся до когось додому, але жінки відмовляють. Мовляв, я не подужаю піднятися на 14-й поверх, а вони вже звикли. Раз на день мусять вийти й по їжу, й зарядитися.

Ще одна жінка за сусіднім столиком шепоче мені, що їм незручно пускати до себе чужу людину: десь не прибрано, десь не помито.

«Я сама голову два тижні не мила, — сміється, — а від мужиків аж смердить: ви пройдіться, понюхайте».

Найбільше дошкуляє жінкам те, що графіки подачі світла не діють і вони не знають «коли його виглядати». І що їм буде досить і трьох годин поспіль, аби й попрати, й погрітися.

«Хіба ж я не розумію, що війна, — каже одна з компанії, на вигляд — єдина не пенсіонерка. — Незрозуміло, чому на ліхтарі світло є, а людям немає. Я переселенка з Енергодара. Тут уже прижилася, а тікати від холоду мені нікуди».

«А в мене і син, і донька померли. Нікуди теж їхати, — додає інша, закладаючи волосся за вухо, — може ж, усе в нас налагодиться».

З ким би я не говорила, у кого б не запитувала, які лайфхаки використовують для обігріву, всі відвідали: «Та нічого, чекаємо, поки увімкнуть світло».

«То в інтернеті романтіка: палатки серед хати, а звичайні люди сидять під ковдрами, замотані, як капустини. Ну й приймають для сугрєву щось крєпке», — підморгує чоловік у старомодній дублянці, від якого несе спиртним.

Наталя — 34-річна самотня мама. Її донці Валерії ще немає трьох років. Поки мама п’є чай, дівчинка сидить над розмальовками, а коли набридає, бігає між людьми, простягає квіточку із серветки, яку сама скрутила.

Наталя винаймає квартиру за мерів сто звідси; каже, звикла до району, переїздити не хоче. Поки що вона в декреті, а донька не в садочку, тож вони сидять у холодній квартирі. Їсти ходять раз на день у «Пузату хату», вдома мають пальник і балончики, зробити нашвидкуруч кашу їм вистачає.

«У нас зі світлом було б усе добре, але через перенапругу сталася аварія, і в під’їзді світло є частіше, ніж у квартирах», — Наталя веде до себе. Саме увімкнули світло й запрацював ліфт, але я підіймаюся на 9-й поверх пішки — застрягти не хочеться.

Одна з кімнат зачинена. Там дуже холодно, в іншій — повітря приємніше, навіть є вазони, живі. Валерія відразу пірнає під ковдру. Їй час спати.

На іншому кінці Голосіївського проспекту живе Лариса Байда. У її квартирі вісім днів не було тепла:

«Я відправила стареньку маму — їй 93 — до родичів, де тепло, бо люди такого віку лежать і не рухаються. Вона б не пережила цього холоду. Я ж виходжу на роботу о 6:30, додому приходжу ночувати. Скільки в мене градусів — не знаю. Не хочу вганяти себе у стрес, але пара з рота йде», — усміхається вона.

Жінку засмучує, що через мороз вона не може довго сидіти у своєму сховищі під час тривог. Там холод пробирає до кісток. А сховище саме собою хороше: у сталінському будинку, має три виходи, вентиляцію, туалет, душові. Навіть ліжка мешканці поставили.

«Там усе можна пережити. Крім холоду».

Поки готувався матеріал, опалення їй увімкнули.