Де війна, там і ми — щоб діти мали дитинство попри все

Уранці 24 лютого 2022 року я сіла за комп’ютер і, здається, підвелася з-за нього лише через тиждень, у тих самих джинсах і футболці. Без пауз і перепочинку одразу розпочалася робота з організації допомоги. Ми майже не їли й не спали, втратили відчуття часу — не розуміли, де починається день і де закінчується ніч. 

Водночас уже через кілька днів разом із партнерами ми відкрили онлайн-платформу психологічної підтримки, щоб оперативно реагувати на потреби людей у стані стресу. Я відвідувала школи, проводила заняття, малювала з дітьми, організовувала підтримувальні активності. Це потрібно було робити з перших днів, адже було надзвичайно багато людей у шоковому стані. Пам’ятаю, як ми об’їжджали всі пункти виїзду, прикордонні пропускні пункти та шелтери. Люди годинами, а іноді й днями сиділи в автобусах на кордоні, очікуючи на безпечний шлях.

Це був етап хаосу, але водночас і етап усвідомлення. Можливо, саме через величезний обсяг роботи ми одразу кинулися допомагати в різних напрямах. Ми навіть не думали про те, що Україну може не вдатися втримати, що ворожі війська можуть просунутися, що потрібно евакуюватися. Просто не було ні часу, ні місця для роздумів про такі сценарії.

Навпаки, зустрічаючи у Львові знайомих психологів, які вирішили евакуюватися за кордон, я кожному казала: «Ні, не можна, нам потрібні люди саме тут, у Львові, нумо працювати». Не всіх вдалося втримати, адже людський фактор і сімейні обставини змушували деяких виїжджати. Проте в нас була абсолютно чітка позиція: де війна, там і ми. Бо там є діти, які потребують нашої підтримки.

Багато підприємств закривалося, організації не знали, що буде далі. Пам’ятаю ситуацію, коли ми не оплатили пледи, але нам їх усі передали зі словами: «Беріть, оплати не треба». Люди відчиняли свої домівки для кожного. У нашому будинку ночували різні люди — стільки, скільки лише могло вміститися. Кожен прагнув бути плечем одне одному. Це, мені здається, теж відіграло важливу роль у тому, що ми вистояли, а наші Збройні сили були впевнені: усі єдині. Навіть у повітрі не витало думки про здачу територій — вона була абсолютно неприйнятною. 

Після трьох місяців повномасштабного вторгнення ми відкрили осередок у Львові, а в червні — у Києві. Тому працювали постійно. У перші дні ми отримали надзвичайну підтримку від благодійників з усього світу. Я ніколи не забуду ті моменти, коли відкривала нашу платіжну систему й бачила в режимі реального часу, як щосекунди надходили донати: оновлюєш сторінку через 30 секунд — і вже кілька тисяч доларів на рахунку. Платежі були різні — 5, 10, 100 гривень, 20 доларів — кожен внесок мав величезне значення.

Це був шок, бо раптом з усього світу почали надходити пожертви. За 15 хвилин ми збирали суми, які були більшими за весь наш торішній бюджет. Того, що ми зібрали в перші тижні, вистачило на цілий рік для реалізації всіх програм фонду. 

Протягом років роботи в прифронтовій зоні ми напрацювали експертизу й точно знали, як працювати у війні. Чому ми так швидко запустили онлайн-платформи психологічної підтримки? Тому що добре розуміли потреби переселенців, знали, що таке перша психологічна допомога та кризова підтримка. Я мала всі контакти, знала всіх фахівців, які так чи інакше були залучені до різної психологічної допомоги. Були номери директорів шкіл у прифронтових селах, людей, які допомагали з евакуацією — друзів, що сідали в автобуси й вивозили людей. Ми точно знали, кому просто треба купити бензин, хто організовує перевезення, і тому все вдалося зробити дуже швидко. 

Ми набирали команди, запускали проєкти, формували мережу психологів, організовували купівлю необхідного, допомагали з розселенням — одним словом, діяли без зупинки. Це потребувало величезних внутрішніх ресурсів і постійного безсоння. Я навіть набрала 10 кілограмів у перші місяці, бо просто не вставала з робочого місця, яке було там, де доводилося працювати. Це був надзвичайно сильний стрес — обробляти величезний потік інформації, координувати людей і реагувати на події. 

Я пам’ятаю, як мене вмикали в ефіри як спікерку щодо ситуації в Україні: журналісти з усього світу просили про вихід у прямий ефір. Одного ранку, о четвертій годині, я мала виступати на британському ранковому шоу. Я прокинулася з набряклим обличчям, не розчесана, не вмившись, просто поставила телефон на підвіконня й увімкнула ефір. Зараз це трохи смішно й навіть соромно згадувати, але тоді це був реальний час, коли кожна хвилина була на рахунку.

Був момент абсолютної втоми й виснаження — від постійного спілкування, обробки запитів. Одного дня мій номер хтось опублікував як телефон гарячої лінії на одному з національних каналів. Я була шокована. Телефон буквально «червонів» від постійних дзвінків. Я не знаю, хто саме надав мій номер, але я отримувала дзвінки звідусіль. Я просто не встигала відповідати на них — іноді брала паузу, бо фізично не було можливості відповісти.

Це був важкий час неймовірної напруги, але відчуття було таким, ніби весь світ із нами. Можливо, саме це допомагало мені зберігати оптимізм: коли бачиш дзвінки з Нової Зеландії, Австралії, Японії, Кореї та інших країн зі словами We stand with you, відчуваєш справжню впевненість і підтримку.

Сьогодні ми працюємо над комплексними рішеннями для дітей і батьків, які пережили різний досвід війни: ми підтримуємо тих, хто перебуває за кордоном — надаємо психологічну онлайн-допомогу. Працюємо з родинами, які живуть у прифронтових регіонах: там діють наші осередки по всій лінії фронту.

Щороку ми реалізуємо до 10 різноманітних кемпових програм для дітей різних категорій. Цьогоріч плануємо подвоїти їхню кількість. Окрім цього, ми будуємо реабілітаційний центр під Києвом.

Нещодавно Facebook нагадав мені про спогад понад десятирічної давності. Це був допис моєї подруги Лесі Ганжі, яка тоді писала про мене й навела мою цитату: «Я хочу бути зараз із дітьми тут, у зоні АТО, на лінії фронту, щоб через десять років розуміти їх — знати, як з ними говорити. Щоб це не було покоління дітей, яких ми не розуміємо, бо вони виросли у війні, а ми цього не бачили». Сьогодні я думаю про те, як тоді говорила «через десять років», ніби про дуже далеку перспективу. Здавалося, що війна закінчиться, виросте покоління дітей, і ми знатимемо, як з ними бути, матимемо рішення, розуміння, відповіді.

Минуло десять років. А війна лише розрослася до значно більших масштабів. Мільйони дітей постраждали. І я досі не впевнена, що ми до кінця розуміємо, хто такі діти війни та який досвід вони проживають. Ми все ще його вивчаємо.

І для мене головне відчуття сьогодні: я вже не пам’ятаю реальності, у якій жила без війни. Це те, що постійно залишається фоном нашого життя й супроводжуватиме нас ще десятки років. І цього не варто боятися, навіть якщо завершиться активна фаза війни. Рани війни, особливо невидимі, не зникають самі собою. Нам доведеться мати справу з усіма її наслідками.

Тому ми не маємо права говорити про вигорання чи про «вже зроблену роботу». Насправді ще нічого не завершено — ми лише готуємо ґрунт. Ми перебуваємо в процесі пошуку, запровадження й пілотування багатьох інструментів, у процесі напрацювання рішень для дітей.

Нам критично важливо зберегти силу, щоб не вичерпатися раніше, ніж зможемо дати повноцінну відповідь на виклики, з якими стикаються діти. Нам знадобиться багато сили й мудрості, щоб діти мали дитинство попри все — і сьогодні, і через наступні десять років.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.