Слоники на трусах — пораненим весело. Триста тисяч одиниць адаптивного одягу від «Швейної роти»

Однак засновниці відомої в Україні «Швейної роти» й не збираються перетворювати свою ініціативу в бізнес — ні зараз, ні після війни.

Вони вважають, що не мають потрібних для бізнесвумен навичок — хоч змогли в умовах війни з нуля створити потужну виробничу й логістичну структуру, осередки якої працюють в Україні й у багатьох країнах світу. Але головне в іншому: жінки стоять на тому, що адаптивний одяг треба не продавати, а роздавати людям, які зазнали поранень.

«Для успішного бізнесу потрібне бажання наживи, бажання не зробити, а заробити. А в мене й у Ксюші його немає», — говорить Марина Пальченко.

З початку повномасштабки «Швейна рота» пошила і передала пораненим понад 300 тисяч одиниць адаптивного одягу. А починалося все з одного посту в інстаграмі.

Двоє серед війни

Ксенія і Марина жили в Дніпрі, у вихідні відвідували одні й ті ж курси крою і шиття. Тільки Ксенія ходила на них у неділю, а Марина — в суботу. Особисто знайомими не були. Ксенія працювала інженеркою-геологинею, Марина — фінансовою менеджеркою.

«Я якраз шукала нове місце, 24 лютого в мене мала бути співбесіда — і тут війна. У перший день я боялася, увесь другий день плакала, а на третій вирішила, що маю щось робити, інакше просто збожеволію. В інстаграмі побачила запит, хто може зшити балаклави хлопцям з міської тероборони. Відповіла, що я. Мені запропонували знайти іще людей, які вміють шити. Я написала в чат наших курсів. Відгукнулася Ксенія й інші жінки. Бізнесмен, який написав це оголошення в інстаграмі, надав нам своє приміщення, ми привезли туди швейні машинки. Так і почалося», — розповідає Марина.

Тоді ж Марина запропонувала колежанкам назватися «Швейною ротою». У 2014-2015 роках у Дніпрі діяв волонтерський центр, який називав себе «Швейним батальйоном» — жінки, серед них і Марина, шили для поранених сімейні труси. На початок повномасштабки цей волонтерський центр уже давно розпався. Ініціатива з пошиття балаклав видалася Марині не такою і масштабною, тому вона й запропонувала назватися не батальйоном, а ротою. Жінка навіть не підозрювала, наскільки розростеться новостворене об'єднання!

За словами Ксенії, ніхто з жінок не знав, як шити балаклави. Викрійки знайшли в інтернеті. З дому попривозили запаси тканини, але то був шифон, атлас, оксамит — усе для жіночих суконь, але не для балаклав. З інтернету дізналися, що потрібен фліс — а де його взяти, якщо всі магазини міста зачинені? Той же бізнесмен, який пустив їх у свій офіс, домовився з власниками магазинів і дав гроші на перші партії тканини для балаклав. Потім з того ж флісу почали шити термобілизну для бійців. З іншої тканини, зібраної у містян, — труси, панамки, футболки для військових.   

А потім медики із госпіталю Дніпра запитали в них про адаптивні труси.

«Лікарі знали, що такий є, але не знали, де його взяти. І ми з Мариною вирішили орієнтуватися на американський досвід пошиття інклюзивного одягу — відповідну інформацію шукали в інтернеті. Але зрозуміли, що інклюзивний і адаптивний одяг конструктивно різний! Адаптивний має враховувати наявність гіпсу, апаратів зовнішньої фіксації кісток тощо. Він саме для періоду від поранення до реабілітації. І має бути максимально універсальним — щоб людині було зручно ним користуватися, незалежно від характеру поранення», — розповідає Ксенія.

У неї був досвід догляду за братом після інсульту, у Марини — досвід часів АТО з перешивання пораненим їхнього одягу. Вони радилися з медиками і їхніми пацієнтами, робили й перероблювали, поки в них вийшли оптимальні лекала для крою. Спочатку почали шити адаптивний одяг на зав'язках, потім на кнопках, згодом на липучках — як найбільш зручний варіант.

У квітні 2022-го трапилося непередбачуване: жінки Дніпра, які на початках приїздили шити адаптивний одяг, покинули цю справу — хтось виїхав, хтось мусив сидіти з дітьми або мав заробляти на родину. І Ксенія з Мариною залишилися вдвох.

Та ще й бізнесмен сказав, що можуть зі своїми машинками надалі залишатися у його приміщенні, але з грошима на тканину і фурнітуру для шиття він більше не допоможе.

«Марина була без роботи, у мене як геологині теж на той час роботи не було. Її підтримував чоловік, мене — мої родичі, я ще мала певні заощадження. І ми з Мариною вирішили продовжити роботу нашої “Швейної роти”. Хоч нас і залишилося тільки двоє — адже війна була в розпалі, поранених багато, а їм потрібен був адаптивний одяг», — розповідає Ксенія.

Імʼя майстрині — на кожній етикетці

Удвох вони, навіть якби шили цілодобово, спромоглися б на мізер. Тому Ксенія запропонувала ідею: зняти буквально покроковий майстер-клас, як шити адаптивні труси, опублікувати його в інтернеті у спеціалізованих групах кравчинь, а кравчиням, які відгукнуться, надіслати вже викроєні деталі виробу разом із фурнітурою. Щоб їм залишилося тільки зібрати все докупи — за принципом пазлів. А згодом з допомогою волонтерів-конструкторів Марина з Ксенією змогли зацифрувати лекала для викрійок — і тепер вони перебувають у вільному доступі для всіх майстринь «Швейної роти».

«Чесно кажучи, я спочатку досить скептично сприйняла цю ідею. А потім думаю: а що нам втрачати? Ну і зробили», — розповідає Марина.

На допис Ксенії про те, що потрібна допомога, відгукнулися вісім майстринь — з Києва, Полтави, Рівного, Миколаєва, інших міст. З допомогою опублікованого майстер-класу вони тоді відшили з матеріалів «Швейної роти» і за її стандартами 160 одиниць одягу.

Ксенія з Мариною зрозуміли, що знайшли ефективний спосіб організації роботи. З того часу і дотепер жінки роти працюють за зручним для себе графіком — хтось щодня, хтось по кілька годин на тиждень. Одні — вдома, інші гуртуються в якихось безплатних приміщеннях, а не знаходиться таких — то й орендують власним коштом.

У Вінниці працюють кілька десятків майстринь «Швейної роти», які мають координатора. А десь і одна майстриня, яка в перерві між роботою, школою і дитсадком дітей встигає зшити кілька одиниць одягу на місяць, часто використовуючи для цього свій вихідний день.

«Відразу ми почали працювати з майстринями-волонтерками на довірі: готові вироби вони самостійно відправляли безпосередньо замовникам без усякого нашого посередництва. Відповідні адреси вони теж отримують від нас — а ми із закрійниць і кравчинь стали менеджерками “Швейної роти”. Замовлення ми отримуємо через гугл-форму на нашому сайті — усе прозоро і зрозуміло. Приміром, я бачу із гугл-форми, що хлопцям із госпіталю в Харкові потрібно 20 трусів, 20 футболок і 20 штанів. Майстриня з Вінниці відшила і відправила труси, полтавка — штани, футболки шила жінка на Івано-Франківщині. І так ми спільними зусиллями закрили запит. А якщо, наприклад, приходить так зване адресне замовлення від конкретного пораненого на комплект з різного одягу, то ми для цього випадку маємо запас, відшитий майстринями з різних наших підрозділів. Щодня ми відсилаємо замовникам по 10-20 посилок», — розʼяснює Ксенія алгоритм роботи «Швейної роти».

За її словами, жодна майстриня жодного разу не «кинула» роту.

«Майстриням легко і просто з нами працювати — ми ж нікого не примушуємо. Хочеш — будь з нами. І з нами залишаються ті, хто душею вкладається у цю справу. Ми працюємо на товариських засадах», — сміється Марина.

Вони почали з адаптивних трусів, згодом освоїли пошиття штанів, шортів, гуді. Використовують бавовну і трикотаж, який виявився найзручнішим для поранених. Труси різноколірні, часто зі слониками чи зайчиками, щоб розвеселити хлопців. Штани й гуді — чорні, сині, зелені, у звичних для дому й вулиці кольорах. 

На етикетці кожного виробу зазначається, що зшили його у «Швейній роті» і обовʼязково імʼя та прізвище конкретної майстрині й назва її міста. Щоб поранений боєць знав: він не покинутий напризволяще, про нього турбуються люди з різних куточків України й із багатьох країн світу.

Крім сотень українських майстринь, у роті працюють кравчині, що мешкають у Канаді, Чехії, Чорногорії, Данії, Польщі, Британії, Німеччині, Ізраїлі, Норвегії, Швейцарії, інших країнах. Їхні машинки стоять у тамтешніх школах, бібліотеках, громадських просторах. Це діаспоряни, які дізналися про «Швейну роту» через інтернет, українські біженці, які часто ще до переїзду за кордон співпрацювали з ротою, іноземці, які хочуть підтримати український спротив. Приміром, у Британії 60-річний містер Девід прийшов на курси крою і шиття для дорослих, які організувала українка, що шила адаптивний одяг. Вона розповіла Девіду про «Швейну роту», і тепер він відшиває по 100-200 одиниць адаптивного одягу щомісяця.

Без зайвих паперів і клопоту

Пошити адаптивний одяг — пів справи. Треба ще, щоб поранені його отримали. У 2022 році майстрині роти, волонтери, яких вони знаходили, ходили по медичних закладах, показували лікарям і пораненим, який є адаптивний одяг, пропонували його відшивати. Сьогодні рота передає свою продукцію пацієнтам у більш як сотню медичних закладів. Водночас лікарні й госпіталі не є офіційними замовниками адаптивного одягу.

«Я розумію, чому вони не хочуть це робити. Це державні неприбуткові заклади, які не здійснюють комерційну діяльність. На отримання і списання чогось їм потрібно перевести тонну паперу, розумієте? Бо в держзакладах папірчик на папірчик пишеться. Це для їхньої адміністрації морока. З іншого боку, якби ми передавали адаптивний одяг за спеціальними актами, його з нашого і госпітального боку повинні були б підписувати конкретні люди й бути за нього відповідальними. Тобто ми мусили б стати ГО — з усією громіздкою фінансовою звітністю, яку мають провадити громадські організації. Це тільки б ускладнило справу. Тому “Швейна рота” — волонтерська ініціатива, і ми передаємо одяг без зайвих організаційних і звітних клопотів», — пояснює  Марина.

За словами Ксенії, передавати адаптивний одяг як благодійну допомогу «Швейна рота» теж не може.

«Благодійник може передати те, що закуповує. Ми закуповуємо тканину і фурнітуру — не їх же нам передавати. А одяг не купуємо, а відшиваємо. І зразу питання: як ми його пошили? Якби ми були швейною фабрикою, процес був би очевидний. А так знову виникає купа юридичних нюансів. Тому ми, як волонтерська ініціатива, не можемо бути благодійниками. Ми можемо просто віддати», — додає Ксенія.

За її словами, «Швейна рота» знайшла свій шлях до поранених. Замовлення через гугл-форму роблять волонтери, капелани, працівники медзакладів як приватні особи, самі поранені, їхні родичі. А найбільш ефективний замовник — патронатні служби військових частин, які часто роблять одне замовлення для цілої групи своїх поранених бійців.

«Швейна рота» старається для військовиків — за логікою, Міноборони мало б тісно співпрацювати з цією волонтерською ініціативою. Тим більше, що торік Міноборони нарешті зрозуміло важливість адаптивного одягу для поранених і почало закуповувати й постачати його до госпіталів — у рамках проєкту «Пакунок пораненого».

Але, за словами Ксенії, її, як менеджерку  й очільницю «Швейної роти» Міноборони запросив до розмови про адаптивний одяг один раз — лише на етапі представлення вже готового його варіанту.

«Мене запитали, чи, мовляв, нормально зроблено. Було б більше сенсу, якби вони ставили питання до того, як шити цей одяг. Бо вони розробили свої стандарти адаптивного одягу, не спілкуючись ні з нами, ні з іншими волонтерами, які ним займаються роками. Загалом одяг у Міноборони вийшов непоганий, але він був літній, так, немов бійці взимку не зазнають поранень», — говорить Ксенія.

А Марина від себе додає, що не розуміє логіку комплектації «Пакунка»: навіщо в нього вкладати й штани, і футболку, і труси, і багато інших речей, які можуть не знадобитися конкретному пораненому? Адже для людини, пораненої в руку, не потрібні адаптивні труси й штани.

«Але держава — це завжди держава, у неї якось криво все виходить», — підсумовує Марина.

За словами Ксенії, адаптивний одяг для Міноборони стали виробляти швейні фабрики й цехи, які отримують держзамовлення на основі тендеру.

З миру по нитці — і жодного простою

Кошти на пошиття адаптивного одягу «Швейна рота» збирає на офіційно зареєстровану банку на волонтерській картці Марини. Це основна банка спільноти. Але майстрині у своїх містах і країнах теж збирають кошти. Більшість координаторок є в реєстрі волонтерів. Зазвичай, це відомі на місцях люди, яким громада довіряє і знає, що зібрані гроші використовуються саме для пошиття адаптивного одягу. Адже за витрати з основної й допоміжних банок «Швейна рота» акуратно звітує у своїх соцмережах.  

«На нашу банку постійно падають якісь невеличкі суми — 50, 30, 40 гривень. Я просто розумію, що в мене зараз є, наприклад, 30 тисяч гривень на банці, і я можу купити два рулони тканини, а потім я подзвоню своєму другу, логісту, який мені безплатно або за бензин ці рулони доставить. І все, майстрині забезпечені роботою. Звичайно, що обсяги донатів коливаються, але за всі ці роки в нас не було простоїв. Ми збираємо гроші, домовляємося — і завжди маємо, з чого шити», — говорить Марина.

Ксенія підрахувала, що собівартість адаптивних штанів у роті десь 390 гривень, гуді — 480 гривень, трусів — 85 гривень. Але ця собівартість не враховує витрат на оплату праці майстринь. Наразі їх у «Швейній роті» близько 800. Вони — волонтерки, відтак не отримують ніяких грошей за роботу. Так само як і Марина з Ксенією, які очолюють «Швейну роту». Хоча для великої частини цих жінок пошиття адаптивного одягу займає більше часу, ніж стандартний робочий день десь на фабриці. І щоб шити його, вони відмовляються від заробітків.

У 2024 році Марина вийшла на роботу за спеціальністю і зараз для неї «Швейна рота» — це ще один робочий день упродовж доби. Ксенію, як і на старті, фінансово підтримують родичі й друзі, як і багатьох майстринь роти.

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.