«Щоб вони ставали успішнішими, ніж ми». Як громадська організація Fight For Right допомагає жінкам з інвалідністю ставати лідерками громад

«Завжди є межа, до якої “дозволяють дорости” жінці з інвалідністю»

У  2018 році голова організації Fight For Right Юлія Сачук помітила, що на жодному з рівнів, де ухвалюються рішення, — ні в політиці, ні в бізнесі, ні в місцевих органах влади — немає кому представляти інтереси людей з інвалідністю. Юлія вирішила виправити ситуацію й почала створювати програми з лідерства для дівчат і жінок з інвалідністю.

Це, говорить Юлія, те, чого вона не може не робити. Fight For Right заснували жінки, які самі мають інвалідність і з власного досвіду знають, які перепони існують для них у суспільстві. «Часто великі організації діють із позиції патерналізму: “ми зараз навчимо і розкажемо як треба”. І найчастіше є межа, до якої “дозволяють дорости” жінці з інвалідністю. Зазвичай це роль підпорядкованої виконавиці, а не лідерки. Тобто в нас все одно забирають суб’єктність», — пояснює Юлія.

Fight For Right будує іншу модель. Тут не розповідають, як правильно, а діляться досвідом і створюють середовище, куди можна прийти зі своїми страхами чи сумнівами та отримати підтримку чи пораду. Але кожна жінка сама вирішує, в якому напрямі їй розвиватися.

Мета Fight For Right, говорить Юлія, — щоб учасниці програм ставали успішнішими, ніж самі організаторки. «Мені, як жінці з інвалідністю, хочеться, щоб наступні покоління дівчат і жінок з інвалідністю не зазнавали такої дискримінації й булінгу, і щоб на їхньому шляху було менше перешкод. А якщо говорити стратегічно, то хочеться бачити більше дівчат і жінок з інвалідністю на високих рівнях ухвалення рішень, бо саме їхня присутність і їхні голоси якісно вплинуть на політики щодо інвалідності й пришвидшать рух України до інклюзивності», — говорить Юлія Сачук. 

Саме з цієї логіки виріс проєкт «Лідерство жінок з інвалідністю в громадах», який кілька років поспіль реалізує організація. За цей час Fight For Right пройшла з учасницями довгий шлях — від усвідомлення власного потенціалу до реальних проєктів у їхніх громадах. Жінки, які пройшли через проєкт, стали агентками змін. 

«Фокусуємося на тому, щоб охопити жінок з різними видами інвалідності»

Проєкт у 2025–2026 роках мав три етапи. Перший — інформаційний, щоб охопити якомога більшу аудиторію. На цьому етапі Fight For Right організувала фотовиставку «Бути собі ціллю» з портретами активісток та разом із «Телебаченням Торонто» створила документальний фільм про ветеранок з інвалідністю. Організація прагне зробити жінок з інвалідністю видимими і розповісти про їхній внесок.

«Ми повідомляємо суспільству, що серед нас уже є багато жінок і дівчат з інвалідністю, які займаються розбудовою своїх громад. І є ветеранки з інвалідністю, які повернулися до цивільного життя або залишаються у війську, і які потребують спільноти. І ця спільнота — всі ми. Досвід героїнь цього фільму є прикладом того, як залучати та підтримувати жінок», — пояснює проєктна менеджерка Fight For Right Марія Ковальова.

Другий етап — навчання. Учасниці мали пройти онлайн-курс, розроблений Fight For Right, про лідерство, побудову власного бренду і нетворкінг. Курс досі доступний для всіх охочих. Учасниці, які його завершили, могли подати заявку на грантову програму. Авторки найсильніших заявок отримали запрошення на офлайн-кемп, де доопрацьовували ідеї й вчилися ефективно реалізовувати проєкти.

Третій етап — грантовий конкурс і втілення ідей на підтримку лідерства дівчат і жінок з інвалідністю. Десять учасниць отримали фінансування, і протягом останніх пів року впроваджували ці проєкти у своїх громадах. На цьому шляху кожну грантерку супроводжувала менторка — досвідчена активістка чи керівниця громадської організації, яку добирали за тематикою проєкту учасниці. Впродовж двох місяців вони зустрічалися щонайменше вісім разів: обговорювали хід проєкту, документацію, роботу з місцевою владою, — усе, з чим може зіткнутись людина, яка вперше реалізує власний проєкт.

«Як організація людей з інвалідністю, у розробці своїх проєктів і навчальних матеріалів ми фокусуємося на тому, щоб охопити дівчат і жінок з різними видами інвалідності. Так само й на етапі втілення проєкту  ми постійно моніторимо потреби учасниць і реагуємо на них: це може бути доступне таксі, супровід, пошук інклюзивного готелю на час проходження офлайн-програми чи переклад жестовою мовою», — говорить Марія Ковальова. 

«Побороти страхи і спробувати»

Тетяна Голиборода навчається на факультеті іноземних мов Вінницького державного педагогічного університету. Вона — волонтерка громадської організації «Родина Кольпінга Вінниця». Тетяна має розлад аутистичного спектру (РАС). Це спонукало дівчину створити міні-школу англійської мови для дітей з РАС та іншими видами інвалідності.

«Я знаю, що багатьом із цих дітей подобається англійська мова, та, на жаль, знайти викладача, який погодився б із ними займатися, важко — перевірено власним досвідом. Викладач для мене зрештою знайшовся, і саме він надихнув мене навчати інших», — розповідає Тетяна.

Як волонтерка вона проводила індивідуальні заняття, але охопити багатьох дітей ними не могла: не було ні простору, ні ресурсу. Якось дівчина натрапила на пост про школу LEADERKA від Fight For Right та ENIL, подала заявку і потрапила на навчання до Брюсселю. 

А за кілька місяців Тетяна потрапила на тренінговий табір Fight For Right, організований за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Тут і доопрацювала свою ідею з відкриття міні-школи іноземної мови для дітей з інвалідністю.

«Проєкт додав мені впевненості в тому, що якщо докласти достатньо зусиль, ідею, яка на папері виглядає неможливою, можна успішно втілити», — каже Тетяна.

У лютому 2026 року міні-школа англійської мови запрацювала. Субгрант від Fight For Right Тетяна з командою «Родини Кольпінга Вінниця» використали на облаштування навчального кабінету: меблі, техніку, зарядну станцію та освітні матеріали.

Методологію Тетяна розробляла сама. «З молодшими, до дванадцяти років, я використовую візуальні картки, інтерактивні ігри, пісні, руханки. Зі старшими розвиваємо комунікативні навички, моделюємо реальні ситуації: як замовити щось у кафе, звернутися в магазині, підтримати розмову з іноземцем», — розповідає вона.

Сьогодні у міні-школі навчається 21 дитина. Охочих більше, але з масштабуванням дівчина поки що не поспішає. Хоча такі плани вже є, та спершу вона хоче зробити міні-школу сталою.

Неочевидний, але теж важливий результат Тетяниної роботи — соціалізація дітей із РАС. Багато з них не були знайомі поза школою, а тепер спілкуються, дружать. Тому міні-школа, говорить вона, стала для її вихованців ще й своєрідним хабом соціалізації.

Паралельно з викладанням Тетяна продовжує активістську роботу у своїй громаді. До участі в проєкті вона проводила зустрічі в загальноосвітніх школах Вінниці, розповідала учням і вчителям про інклюзивність. Тепер старається робити ще більше.

Є ще одна деталь, яку Тетяна згадує наприкінці розмови. Їй легше говорити англійською або німецькою, ніж українською. Коли хоче щось сказати рідною мовою, спершу подумки формулює іноземною, а тоді перекладає. Тож мова, яку вона викладає дітям, для самої Тетяни вже є навіть більш природною, ніж рідна.

Іншим дівчатам і жінкам з інвалідністю, які мають ідею, але бояться її втілювати, дівчина радить побороти свої страхи і спробувати. «Навіть якщо з першого разу не вдасться, це буде досвід для наступної спроби», — підсумовує вона. 

«Суспільство часто обмежує більше, ніж сама інвалідність»

У 17 років Поліна Краснощок переїхала з Запоріжжя до Києва. Вона займалася фігурним катанням, тенісом, бальними танцями і започаткувала власний бренд одягу. Якось разом із подругою вони поверталися з пляжу, й машина Поліни не завелася. Знайомі запропонували підвезти. Водій розігнався до 220 км/год і за хвилину автомобіль злетів з мосту.

Водій і подруга загинули, а Поліна отримала перелом шиї і роки реабілітації. Тепер вона працює одним пальцем — через телефон або ноутбук.

«Моя історія — це не “до” і “після”. Це історія про те, як заново починати життя і створювати нову реальність. Я й далі розвиваю власну справу, вже багато років створюю одяг, керую виробництвом, веду соцмережі, створюю навчальні проєкти», — розповідає Поліна.

У своїй роботі Поліна поєднує дві ідентичності: дизайнерки одягу і людини з інвалідністю. Водночас вона не хоче називати свій бренд адаптивним, бо це визначення завузьке для того, що вона робить. Бренд працює і з традиціями, і з сучасністю, водночас впроваджує інклюзивний сервіс, де кожен може адаптувати дизайн під себе. Паралельно вона говорить про інклюзію і стереотипи у своєму блозі.

Полінин проєкт «Гідна» у межах програми від Fight For Right за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) виник на перетині того, що вона вже робила, і того, що давно хотіла сказати. Як людина з інвалідністю вона постійно стикається з тим, що суспільство бачить колісне крісло і перестає бачити людину в ньому. Незнайомці на вулиці штовхають колісне крісло без дозволу, ледь знайомі люди дають поради, куди поїхати лікуватися. Прямо під час зйомок у рамках проєкту до Поліни підійшов перехожий і запитав, чи вона одружена, бо він хоче виїхати за кордон і для цього шукає жінку з інвалідністю.

У певний момент вона зрозуміла, що хоче зробити щось більше, ніж просто говорити про це на персональних сторінках: створити цілісний проєкт. Тому дівчина створила серію відеороликів про стереотипи та етичну комунікацію з людьми з інвалідністю, а для героїнь цих відео розробила одяг, адаптований під їхні індивідуальні потреби.

«Кількість людей з інвалідністю в Україні росте щодня. І якщо фізичну реабілітацію вони ще якось проходить, то з соціальними бар’єрами ситуація значно складніша. І суспільство часто обмежує навіть більше, ніж сама інвалідність. Через стереотипи, неправильні уявлення, ярлики», — пояснює Поліна. 

Дівчина ставила собі за мету показати, що люди з інвалідністю — це не жертви і не об’єкти співчуття. Це люди, які живуть своє життя так само, як і всі інші. І що вони — частина економіки: підприємці, фахівці, клієнти, хоча багато бізнесів досі цього не розуміють і не створюють для них умов.

Полінин проєкт зібрав понад 850 тисяч переглядів. Під відео люди з інвалідністю впізнавали ситуації з власного життя й ділилися досвідом. Частина глядачів писала, що вперше подивилася на цю тему під таким кутом. Дехто зізнавався, що досі поводився неправильно і тепер це розуміє.

«Жити своїм життям і проявлятися»

Після навчання за програмою Fight For Right Поліна побачила себе не лише як підприємицю, а й як людину, яка може працювати із соціальними темами. Водночас визнає: активізм — інший тип роботи, ніж бізнес. Результат відкладений, а ресурсу потрібно навіть більше.

Зараз вона приєдналася до громадської організації «На рівних», увійшла до її правління, а паралельно працює над новим проєктом. Дівчина планує створити щось на кшталт Booking: платформу, де люди з інвалідністю зможуть знайти перевірене доступне житло, послуги фізичних та ерготерапевтів, психологів, супровід тощо.

«Щоразу, коли треба їхати кудись в Україні, я витрачаю купу часу, сил і нервів на з'ясування базових речей. А хочеться просто додати в пошуку місто, вибрати доступні опції та організувати поїздку без стресу», — пояснює Поліна.

А тим дівчатам, хто має ідею, але боїться її втілювати, вона радить не чекати моменту, коли стане не страшно, бо цього моменту не буде ніколи. «Починати треба з того стану, в якому ви зараз. Зі страхом, з сумнівами, без ідеальних умов. Суспільство і так вже має багато уявлень про те, якими мають бути жінки з інвалідністю. Головне — не відповідати цим уявленням, а просто жити своїм життям і проявлятися», — підсумовує Поліна. 

«Проєкти змінюють не лише активістку, а й середовище навколо неї»

Учасниці пропонують і втілюють різні проєкти. Є школи лідерства для інших дівчат, творчі майстерні, інформаційні кампанії з подолання стереотипів. Одна грантерка створювала мотиваційні календарі і щоденники психологічної підтримки для жінок із порушенням зору — продукт, якого просто так не знайдеш на ринку. Спільне у всіх цих ініціатив те, що вони змінюють не лише активістку, а й середовище навколо неї.

«Після завершення програми випускниці стають лідерками. Це довгий шлях, і часто його не видно, але вони багато працюють над собою, аби змінити себе та свої громади, оточення. Головне, що вони й самі починають це усвідомлювати», — говорить Марія Ковальова. 

Багато учасниць залишаються в спільноті Fight For Right і після завершення програми. Вони повертаються як волонтерки або стають менторками для нових грантерок. Дехто з випускниць лідерської програми далі працює в громадському секторі: створюють власні громадські організації, відстоюють рівність і доступність у громадах, виховують нові покоління лідерок і в такий спосіб примножують ефект свого навчання.

Стратегічно Fight For Right бачить учасниць своїх програм агентками змін — тими, хто поліпшуватиме ситуацію для тисяч інших людей з інвалідністю. Без їхнього голосу в ухваленні рішень не з'явиться ні адекватна політика, ні реальні доступні послуги, ні просто нормальне ставлення на рівних.

«Наша робота з лідерством часто починається з того, щоб посіяти сумнів у нав'язаних уявленнях про себе. Коли дівчина чи жінка з інвалідністю роками стикається зі знеціненням, особливо у випадку психосоціальної чи інтелектуальної інвалідності, коли до неї ставляться як до дитини, вона так звикає до цього, що навіть не допускає думки діяти самостійно. Саме тому так важливо мати поруч жінок, які показують, що можна інакше. Ми прагнемо посіяти зерно амбіції й запропонувати спробувати. Для багатьох дівчат і жінок це справді працює», — підсумовує Юлія Сачук. 

Проєкт «Лідерство жінок з інвалідністю в громадах» впроваджує Fight For Right за технічної підтримки «ООН Жінки в Україні» та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) — гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи, щоб підвищити спроможність місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.

Публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги.

WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, — це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. Починаючи з 2016 року, WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 1000 місцевих жіночих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та працюють у 41 країні, які постраждали від кризи.

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами