Родина-родина. Від тата-поляка до доньки-українки. Історія про землю, депортацію і не чорно-білі взаємини
Стах, Місько, Франка, Ладик, Гєна, Левко, Олекса, Едзьго, Юзько.
Девʼятеро дітей Івана та Рузі Камінських, моїх прапрадіда та прапрабаби.
Ладик — мій прадід по татовій лінії, народжений 1908 року, за часів, коли Тернопільщина була у складі Австро-Угорської імперії.
Батько Ладика — Іван Камінський — був українцем. Усі сини, як і він, були українцями, хрещеними в церкві.
Мама Ладика — Рузя — була полькою. Доньки, як і мама, у документах були записані польками, і були хрещені в костелі.
До моїх часів дійшла історія про один випадок. Брат Олекса прийшов у вишиванці запрошувати на весілля сестру Франку, і почув від неї: «Ліпше би я тебе побачила у трунві (труні — ред.), аніж у вишиванці».
***
Казьо, Людвіг, Янка, Стаська, Стефка.
Пʼятеро дітей Павліни та Івана Старчевських.
Стефка — моя бабця по маминій лінії, народжена 1933 року, за часів, коли Івано-Франківщина, тоді Станіславська область, була у складі Польщі.
Тато Стефки був поляком. Тож сини йшли по татовій лінії і були поляками, хрещеними в костелі.
Мама Павліна була українкою, доньки — також українки, хрещені в церкві.
Найстарша в сімʼї Янка Старчевська вийшла заміж за поляка. Коли на Галичині почалися «конфлікти» між поляками й українцями, її чоловік утік до Польщі. Вона залишилася, була вагітною. Народила дитину, дівчинку.
Йшла якось вулицею рідного села і її забрали «хлопці з лісу», які називали себе учасниками УПА. Варто сказати, що тоді в лісах було багато ідейних упівців, але було багато й таких, які так називалися й вчиняли злочини щодо мирного населення. Того дня, коли Янку забрали, моя бабця Стефка почула плач дитини з канави — то було тримісячне немовля її старшої сестри.
Стефка забрала дівчинку й принесла додому, мамі тихенько повідомила: «Нашу Янку забрали». Тихенько, бо всі тоді боялися. Янку вони шукали по лісах, колодязях. Не знайшли й сліду. Її донька Христина у 12 років переїхала до тата в Польщу й стала Кшисею.
Брат бабці Стефки — Людвіг Камінський — нагадаю, поляк, хрещений у костелі, був затриманий совєтами, засуджений і відсидів у тюрмі за співпрацю з українськими націоналістами.
***
Єва та Стах Коціри — мої прабабця та прадід по татовій лінії. До 1946 року вони разом із двома синами — моїм дідом Євгеном і молодшим Мільком — мешкали на територіях, які нині належать Польщі. Вони були українцями, які потрапили під так звану програму «обміну населенням», що почалася 1944-го. Тоді Радянська Україна та Польський комітет національного визволення домовилися про «евакуацію» українців із Польщі до УРСР, а поляків з України до Польщі.
Моїх прародичів із двома синами спочатку депортували до Запоріжжя, але прадід швидко зрозумів, що там вони не виживуть. На товарному потязі він дістався Тернопільщини, куди раніше депортували його родичів, ходив селами й знайшов вільну хату в селі Буцики, у яку місцева влада дозволила йому заселитися. І перевіз туди родину.
Та хата належала полякам, яких, як і моїх пра-, депортували внаслідок програми обміну. У тій хаті мешкала найкраща подружка моєї іншої прабабці Лікерки. Нині в ній мешкає внук Стаха та Єви. А внук тієї польської подружки кілька років тому приїжджав у село, щоб побачити хату й поділитися тим, як його бабця все життя хотіла повернутися додому.
Моя прабабця теж цього хотіла. Але похоронена вона в селі Буцики, куди їх переселили, із часу переселення жодного разу їй не вдалося побувати там, де був її дім. Нове село, нова хата, попри те, що вона там прожила більшу частину життя, Домом так і не стали.
***
У 2021 році внук Єви, мій тато, поїхав на місце, звідки починається його коріння. Коціри були заможними людьми. Мали багато землі, ставок, пасіку, сад. Від хати залишилась лише частина фундаменту. Ставок нині орендує польський підприємець, і там за гроші можна ловити рибу. Тато просто сфотографувався на згадку. І набрав землі, щоб привести її на могилу Єви та Стаха.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.
- Поділитися: