Свекруха побила, друзі відвернулися: як лесбійка Анна Шаригіна 20 років бореться за право бути собою

«Через своє лесбійство я не стаю ні кращою, ні гіршою! Я не стаю іншою. Я ж та сама громадянка, та сама особистість, у мене ті самі політичні погляди, не знаю, переконання, смаки — як і тоді, коли я виходила заміж за свого колишнього чоловіка. Я та сама людина! Але чомусь я вже не гідний член суспільства, я вже викликаю до себе агресивну ненависть», — з гіркотою зауважує Анна.

Колись вона загасила запаленого сірника об щоку хлопця — не стерпіла, як той булив їхню однокласницю. Їй хотілося справедливості.

Зараз, у пошуку справедливості, Анна Шаригіна є активісткою ЛГБТ-спільноти України. Вона — співзасновниця організації «Сфера» в Харкові, яка допомагає соціалізовуватися різним за сексуальною орієнтацією жінкам, громадської організації «КиївПрайд», членкиня організаційного комітету Маршу рівності в Києві, співорганізаторка «ХарківПрайду».

Права людини не повинні залежати від її сексуальної орієнтації — Анна вже багато років старається донести цю очевидну думку українцям.

Сьогодні ми говоримо з нею про право людини бути собою і про державу, яка має це право гарантувати.

Крок за кроком — до себе справжньої

«Я була відмінницею, слухняною дівчинкою. Мене виховували в парадигмі, що дівчина виростає і виходить заміж за якогось хлопця», — згадує Анна.

Свій перший секс вона мала саме з хлопцем — аби на ранок сказати подружкам, що ЦЕ відбулося, адже ровесниці вихвалялися своїм сексуальним досвідом.

«Потім настав період якогось спортивного інтересу, мені хотілося експериментувати в сексі. Я про жінок, на жаль, тоді не думала. Памʼятаю, що рахувала кількість партнерів, мені хотілося, щоб мене хотіли, тупо хотілося трахатися. Це все було зі мною десь до 18 років», — розповідає Анна.

Із часом вона відчула психологічний тиск оточення: пора заміж. Каже, сама себе доймала думками, що в її віці мама вже мала дітей — а було їй тоді 24 роки… Думала, що чоловіки не беруть її заміж, бо вона багато займається з ними сексом, і навіть на першому побаченні, і що вони, мабуть, тримають її за шльондру… У той період вона свідомо шукала шлюбу.

«Для мене був дуже важливий статус заміжньої жінки. Я працювала тоді менеджеркою в Запоріжжі, і відчула, як після мого шлюбу змінилося ставлення до мене — змінилося на краще. Мені подобалося, що я така вся заміжня, що мене разом із чоловіком запрошують у гості, що всі поважають сам факт мого заміжжя, і я вчинила, що треба», — не криється Анна.

До неї почав залицятися колега по роботі. Аня вирішила, що цього бути не може: у її тодішньому уявленні про світ жінка виходить заміж і все життя щасливо живе з одним чоловіком.

«І тут виявляється, що комусь насрати на всі ці правила. І я себе ніби відпустила. Прийшла думка, що можна порушувати правила, що вони не є обовʼязковими.

Тоді саме з’явився в моєму житті чат, у якому можна було спілкуватися в режимі онлайн. І в ньому я знайшла окремий розділ, який модерували лесбійки. І звідти дізналася, що стосунки між жінками — реальні. Бо раніше, коли до мене закрадались якісь думки про дівчат, я вважала, що такого не може бути.

Я тепер знаю, що для багатьох одружених жінок пошук іншого чоловіка — це як зрада. А зраджувати ж не можна. А от пошук жінки — це не зрада. Оце спілкування із жінками в лесбійському сайті — це був для мене максимум, який я могла тоді для себе дозволити», — відверто ділиться Анна.

Тим часом вона дедалі більше розчаровувалась у своєму шлюбі. Жити разом зі свекрами, за їхніми правилами, під їхнім контролем. Відповідати на питання, чому вона їздить на роботу маршруткою, якщо пішки — дешевше… Спілкування в лесбійському чаті було можливістю вийти за межі, які для неї жорстко встановила чоловікова родина.

«Усе, із чим я стикнулася в чаті, мене здивувало настільки, що почало хвилювати. На той момент я якось не могла навіть уявити, що жінки можуть виживати без чоловіка. А тут жінки відверто будували стосунки із жінками. І це підбурило мене на те, що я теж можу спробувати. Якщо не стосунки, то секс із жінкою», — продовжує свою історію Анна.

У чаті вона зблизилась із дівчиною з Дніпра. Листувалася з нею з телефона чоловіка — свого ще не мала. Чоловікові пояснювала, що в Запоріжжі всі її друзі насправді є його друзями, що власного кола спілкування вона не має, а тому дуже потребує цієї дівчини з Дніпра. Згодом домоглась у чоловіка дозволу поїхати до неї в гості. 

«Це була невизначеність, яка хвилювала. Я їхала й не знала, на що можна очікувати. Я просто їхала за оцим хвилюванням. Це був не просто секс. Але це був найбільш комфортний, безпечний і хвилюючий секс у моєму житті. Я, напевно, вперше взагалі, ані на секунду, не боялася людини, з якою в мене секс. Я нічого не боялася — ні завагітніти, ні захворіти, ні того, що я відмовлю — і мене поб’ють. Я просто отримувала задоволення. Але стосунки із жінками все ще здавалися мені якоюсь тупиковою гілкою еволюції. Я не уявляла, як можна будувати ці стосунки», — говорить сьогодні Анна.

Вони із чоловіком були друзями. Анна не вважала, що має щось від нього приховувати й по-товариськи розповіла йому відверто про поїздку до Дніпра.

А він викликав її маму з Харкова, розповів своїм батькам. Тоді свекруха й накинулася на Анну з кулаками. А свою маму жінка вигнала — відчула, що та приїхала її змінювати.

Батьки чоловіка боялися сорому, вважали Анну хворою, посилали до знахарки лікуватись і в церкву — як велику грішницю.

І вона пішла від чоловіка. Зустріла іншого й народила дитину. Після розставання з ним вирішила повернутися до рідного Харкова. І в ніч перед поїздкою до Харкова на співбесіду випадково подивилася художній фільм «Якби ці стіни могли говорити», де героїні завзято борються за право самостійно ухвалювати рішення. І цей фільм перевернув їй душу.

«У мене просто перехопило дихання. Я пам’ятаю, як я плакала тоді — від того, що усвідомила врешті, що я лесбійка», — розповідає Анна.

Безпека — у відкритості

У Харкові вона почала шукати знайомств із жінками. І за певний час зрозуміла, що оточення спонукає її до подвійного життя.

Вона мала партнерку, була щаслива в цих стосунках. І думала, що може поділитися своїм щастям із давніми подругами, сподівалася, що вони радітимуть за неї, як колись раділи її шлюбові й прагнули познайомитися з її чоловіком. Дарма сподівалася.

«Вони такі до мене: а як це? І я бачу, що всі лякаються, замість тішитися разом зі мною. Одна, приміром, лікарка за освітою, сприймала мене як хвору. Я відчула, що вона боїться спати зі мною в одному ліжку, хоча до цього ми багато разів спали разом.

Я завжди хотіла бути гідною одиницею суспільства, мені було важливо, щоб мною пишалися. А тут я побачила, що ставлення людей до мене сильно змінилося. Тобто ті люди, які зі мною спілкувалися, запрошували мене до себе, хотіли дізнатися моєї думки, вони почали уникати мене — і це дуже зачепило.

Словом, мені довелося шукати нових людей для спілкування. І якоїсь миті я просто зрозуміла, що не змінилася зовсім. Я така, як і була завжди, і я є гідною частиною суспільства. Я просто почала стосунки із жінками», — розповідає Анна.

Згодом вона перестала приховувати свою сексуальну орієнтацію — спочатку на якомусь неформальному рівні. Приміром, зробить їй зауваження сантехнік, чому чоловік не відремонтує якусь дрібничку, — Анна й скаже, що живе не із чоловіком, а з партнеркою. Чи таксистові скаже — теж до слова.

«Заміжні ж жінки, середньостатистичні жінки мого віку, коли в них виникають такі розмови з тими ж сантехніками, не тікають від теми, не переводять розмову на інше. Вони відкриті, нічого не приховують. І я, коли хочу бути відкритою, маю говорити, що в мене не чоловік, не партнер, а партнерка», — зауважує Анна. 

Камінг-аут на роботі вона зробила, коли захотіла працювати в жінки, яка робила політичну кар’єру — вирішила розповісти їй чесно про свою сексуальну орієнтацію, щоб, так би мовити, не підвести її. Та жінка подякувала, що Анна поділилася, і сказала, мовляв, занадто із цим не висовуйся.

Минули роки, аж доки Анна стала активісткою жіночого та ЛГБТ-руху, яка на різних заходах представляється лесбійкою. Прийшовши читати лекції для патрульних і поліціянтів, представилася лесбійкою. А як же інакше, коли курс називався «Толерантність і недискримінація в роботі патрульного»?

«Мій камінг-аут на цих лекціях був моїм інструментом роботи. Щоб слухачі у своєму житті хоча б раз побачили живу лесбійку й не боялися її. Лесбійку, яку вони не можуть принизити, як у себе у відділку, тільки через те, що я їм не подобаюся, бо я від них не залежу», — пояснює Анна.

Багато хто щодо ЛГБТ-спільноти каже, що, мовляв, люди добрі, та спіть ви з ким хочете, тільки навіщо ж кричати про це по всіх усюдах.

Чи могла б Анна тихенько змінювати партнерок і при цьому позиціювати себе як розлучену жінку з дитиною? Могла б. Але чому б вона мала те робити, якщо не вважала себе ні хворою, ні грішною, ні злочинною?

«Я розвивалась як феміністка й паралельно жила своє лесбійське життя. І в якийсь момент це поєдналося. Я відчувала пригноблення себе як жінки й пригноблення себе як лесбійки, відчувала, наскільки тісно повʼязані між собою права жінок і права ЛГБТ. Була вражена тим, що жінка в нашому суспільстві сприймається лише як жінка гетеросексуальна. І якщо ти лесбійка, ти не можеш бути жінкою, бо жінка це та, яка не обходиться без чоловіка, а лесбійки обходяться», — розповідає Анна.

За її словами, вона почала розвиватись як правозахисниця, вивчала, зокрема, теорію прав людини, гендерної рівності. А також філософію — як взаємодіють гендер, сексуальність і влада, досліджувала біополітику. Почала брати участь у заходах, присвячених правам жінок і ЛГБТ, організовувати ці заходи.

«Між собою дуже повʼязані суспільні настрої, політичні рішення і готовність ЛГБТ-спільноти відкрито говорити про себе. Якщо ми не показуємо себе, соромимося себе, уникаємо говорити про себе, то суспільство нас не бачить і не здогадується навіть, що ми маємо якісь проблеми, не включає нас до парадигми свого життя. Відтак держава навіть не задумується про розв’язання цих проблем. Типу, боженьки, та чого ж вам бракує?! І наші заходи — це саме привід говорити відкрито й відверто про наші проблеми. Зокрема, Прайд і особливо Прайд», — пояснює Анна, як працює ЛГБТ-активізм.

На «КиївПрайді» Анна почала працювати 2015 року, через рік уже стала його директоркою.

«Після того як радикали у 2015 році на Оболоні влаштували побиття учасників “Київського Прайду”, ми зрозуміли, що відкритість є єдиною гарантією безпеки наших заходів», — стверджує жінка.

Злочини ненависті

Але періодично ця гарантія не спрацьовує. У 2018-му група радикалів у протигазах влаштувала погром у приміщенні «ПрайдХабу» в Харкові — з димовими шашками, розпиленням газових балончиків, биттям вікон. І у 2020 році був напад на хаб, і у 2025-му…

«У мене взагалі виникла була думка, що свого часу для “Фрайкору”, “Нацкорпусу” напади на нас були своєрідним тренуванням. Ми для них були немов би, знаєте, маленькі собачки для притравки великих собак у собачих боях», — зауважує Анна.

На її переконання, в Україні обовʼязково треба ввести кримінальну відповідальність за сексуальну дискримінацію, за злочини на ґрунті ненависті до людини через її сексуальну орієнтацію. Бо коли африканців бʼють за темний колір шкіри й ЛГБТ за одностатеве партнерство — це злочини одного порядку.

«Ці злочини є резонансні. Вони покликані залякувати суспільство й ЛГБТ-спільноту, вони створюють атмосферу небезпеки. І в суспільстві, де держава не реагує як слід на злочини, скоєні на ґрунті ненависті, будь-яка людина боїться вирізнятися. Бо сьогодні ми типу геїв б’ємо, завтра євреїв — а післязавтра кого битимемо? Когось знайдемо — поляків, не знаю, емансипованих жінок чи ще когось», — хвилюється Анна.

***

 …У березні 2023 року в Харкові хотіли перейменувати вулицю Плеханівську — дати їй імʼя Героя України Георгія Тарасенка. Анна Шаригіна опублікувала пост, у якому нагадала, що до повномасштабної війни Георгій, як лідер «Фрайкору» брав безпосередню участь у фізичних нападах на ЛГБТ-заходи в Харкові.

«Всі ці напади є злочинами на ґрунті ненависті: вони були скоєні не проти конкретних людей, а проти всієї ЛГБТ+ спільноти та мали слугувати сигналом харківській громаді, що наше місто не є толерантним, інклюзивним чи дружнім. За жоден із нападів Георгій не перепросив і не поніс відповідальності. Георгій загинув як патріот і жив як агресивний гомофоб. Отака вона складена реальність», — написала тоді Анна.

І запитала в дописі, чи можна вважати, що своєю героїчною загибеллю людина спокутувала злочинну діяльність, яку вела до війни.

Той допис викликав скандал у Facebook і за його межами. Військові, серед них і ЛГБТ, ополчилися проти Анни.

«Я хочу сказати, що багато ЛГБТ-людей, які призвалися (до армії — ред.), узагалі покинули активізм. Це були дуже хороші активісти й активістки. І вони змушені були обирати чи боротьбу за Україну, чи боротьбу за свої права. І вони обирали здебільшого боротьбу за Україну, тому що неможливо реалізовувати обидва ці напрями боротьби. І для мене це був дуже травматичний досвід, коли йшлося про перейменування вулиці. Я виступила проти цього. Для мене найболючішим було засудження й нерозуміння від тих людей, які були активістками, от щойно, і пішли служити. І просто вони ніби публічно почали й зараз продовжують мене засуджувати.

Вулиця Плеханівська була перейменована, і я не розумію людей, які досі обурюються на мене. Я вважаю, що мала право на таку свою думку. Мені шкода, що я назвала Тарасенка покидьком. Чи зробила би я це знову? Я, напевно, б знайшла інші слова, але я лишаюся на своїй позиції, що рішення про перейменування вулиць у Харкові мають бути більш зваженими, більш прозорими, і краще обговореними зі спільнотою», — говорить сьогодні Анна.

За її словами, ми всі маємо поважати військових, і це взагалі не обговорюється. А от що має обговорюватися — так це порушення військовими прав і свобод інших людей. Анна говорить, що, на жаль, у Харкові ніхто з військових не продемонстрував готовності до публічного діалогу, який пропонувала ЛГБТ-спільнота. 

Війна загострила питання шлюбу

Анна, активна феміністка, стала боротися за права ЛГБТ-людей, коли усвідомила, що, найімовірніше, не дочекається в Україні шлюбної рівності для різностатевих та одностатевих пар. Бо вона відчувала це, як свій особистий провал — адже особисто для себе хотіла шлюбу зі своєю партнеркою.

«Чому шлюб як державна інституція є доступним для однієї частини людей, а для іншої — ні. Чому людина, яка, не знаю, пʼє, вчиняє злочини, може одружитися, до неї щодо цього не виникає ніяких питань. А геям і лесбійкам — не можна? Оце мені не зрозуміло. Я особисто борюсь за те, щоб кожна людина, коли їй це треба, мала доступ до шлюбу. Є вік згоди, є дві дорослі людини, які хочуть одружитися — чому у них мають виникати із цим проблеми?» — ставить пекуче для неї питання Анна.

До прикладу, ЛГБТ-військові можуть загинути, потрапити в полон, пропасти безвісти, отримати інвалідність, а права їхніх партнерів абсолютно не захищені державою, бо ті не вважаються членами родин військовослужбовців та учасників бойових дій. Адже юридично їхніх родин не існує.

«Шлюб це ж не тільки про право мати родину й про можливість упорядкувати свої майнові права. Це і про доступ до лікарні, і про право ухвалювати критичні рішення — стосовно проведення операцій, наприклад, чи відключення від апаратів. Про право не свідчити одне проти одного в суді. Про всі ті кризові ситуації, коли людина гостро потребує підтримки родини — і не може її отримати, бо держава не дозволяє ЛГБТ мати родину!» — переймається Анна.

За її словами, саме тому ЛГБТ-спільнота активно вимагає від Верховної Ради змінити визначення шлюбу в новому проєкті Цивільного кодексу. Щоб ішлося не лише про союз чоловіка і жінки, а про союз і між одностатевими парами.

«І цього буде абсолютно загалом достатньо. Бо подружжя в одностатевому шлюбі матимуть такі самі права, обовʼязки, пільги й можливості, як і в різностатевому. Ні в яких документах навіть нічого змінювати більше не буде треба! Просто визнати інститут шлюбу таким, який може бути доступний для всіх. Ось і все. Міністерство простих рішень. І далі все піде», — переконана Анна.