Незалежна, я — твоя ровесниця

Скільки ж таких історій і втрачених доль знаєш ти. Доль, якими вистелений шлях до твоєї незалежності (і мого народження). Доль, які цю незалежність і життя тепер захищають — ціною власного.  

Ми навчились жити з успадкованими травмами, синдромом відкладеного життя, з думкою, що «зараз важко, але потім, можливо, колись буде краще». А втім, це «краще» ніколи не наставало. А внутрішнє відлуння страху лиш росло.

Ми синхронно дорослішали, переступали через Міленіум, проходили вікові кризи без розуміння власних кордонів, досліджували власне «я», бунтували, обирали, помилялись і зрештою — через меншовартість, біль і втрати — зрозуміли, хто ми є.

Моя 35-річна Незалежна, я — твоя ровесниця.

Золоті сережки за два мішки крупи

Я народилась під Києвом 14 липня, за 40 днів до проголошення твоєї Незалежності. Третьою дитиною в сім’ї, в умовах безробіття й тотального дефіциту.

Завод «Іскра», де мама працювала в групі охорони навколишнього середовища, а батько — заступником начальника відділу капітального будівництва, закрився. На видачу молока, цукру, олії, круп за талонами треба займати чергу: приходиш о шостій — ти 1020-та, протягом дня бігаєш відмічаєшся і ввечері вантажиш у дитячий візок кілька кіло цукру (кілограм — на одного члена родини на місяць).

Мама розповідала, що її бабушка Шура якось домовилася із сусідкою й виміняла за сережки з червоного золота два мішки якоїсь крупи. У ній потім завелися жучки. Прибираючи, мама дратувалась: «Ну нащо було це робити?..». А бабушка казала: «Лєна, ти не розумієш, це так страшно, коли дитині немає що дати їсти». Прабабця Шура переживала голод двічі: у 1933-му й 1947-му. І теж втратила чоловіка на війні.

Коли часом я запитувала батьків про передвісники Незалежності, які вони мали очікування, чи відчували піднесення, замість патетичної відповіді я чула приземлене: «Та що відчували… Ми виживали».

Хоча мама проявляла громадянську позицію — лишала мене на двох старших сестер і за нагоди їздила на марші Народного Руху, які переросли з екзистенційної боротьби за незалежність в опозиційні й антикомуністичні акції. Бо самого акта проголошення виявилось недостатньо.

«Якщо хочете допомогти дітям — говоріть вдома українською»

Тато — з Прикарпаття, мама — з-під Києва. Усе життя вона говорила російською, й тато, хоч і «западенець», — з нею теж. У 1992-му, коли моя старша сестра йшла в перший клас, учитель на батьківських зборах сказав: «Якщо хочете допомогти дітям у навчанні — говоріть вдома українською мовою».

На ранок у нашій сім’ї вже говорили українською. Коли в перший клас уже йшла я — було так дивно чути, як мама деколи переходила з кимось у розмові на російську, ніби вона вмить ставала чужою, настільки це звучало їй непритаманно.   

Я не пам’ятаю, як тоді обирали Кучму, відмовлялись від ядерного арсеналу, ухвалювали Конституцію і як купоно-карбованці досягли мільйонних номіналів перед впровадженням гривні.

Лиш пам’ятаю, як ми в неділю їдемо з батьками електричкою, а потім трамваєм до тітки в Київ. У неї є гаряча вода, і це таке блаженство — приймати ванну. Туманно пам’ятаю наш кіоск на базарі, де мама торгує якимись дитячими речами, і як вона важко опускає кришку «ракушки». Пам’ятаю заклопотаного батька (тільки через років 20 я почую про рекет і ціну спроби відкриття будівельної фірми через погрози дітьми, які «можуть не повернутися зі школи»). Пам’ятаю наш перший яскраво-салатовий «москвич». І ягідно-черешневий світ прикарпатського села зі, здавалось, нескінченним городом, лабіринтами кукурудзи, випасеною коровами дамбою і звивистим руслом Пруту — де ми малими щоліта опинялися в теплих бабчиних обіймах. 

Я обожнювала цей західноукраїнський діалект і вічне бабчине «А най його шлєх трафить» — щось середнє між благословінням і прокльоном. Але поверталась додому, і соціалізація в зрусифікованому передмісті столиці робила своє: поступово закладаючи те підступне меншовартісне відчуття, що українська — мова села, нею говорити соромно. А російська — модна, багатша, міська, мова високого мистецтва.

Вибач за «Огоньок» і «Любе»

Ми якось уживалися з тим, що підспівували пісням «Я козачка твоя» і «Горобина ніч» з радіоприймача — й водночас зустрічали Новий рік із «Голубим огоньком». Я дуже любила дивитись цей концерт — єдиний раз на рік він був легальною змогою не десь крадькома, а разом з усіма потрапити в блискучий світ російської естради.

9-річною я входила в нове тисячоліття із затамуванням подиху й екзальтованими надіями, батьки ж — більше з острахом, підкріпленим масовою істерією ймовірного колапсу. Та ніби більше боячись не того, що щось зміниться, а того, що все залишиться так само.

Щовечора вони дивилися новини. А я, хоч і не надто вслухалась, стала уявляти себе їхньою ведучою. Згодом до мене стало долинати щось про «таращанське тіло», мітинги, протестні гасла України без Кучми... Тим часом я, закривавшись у кімнаті й плавно обертаючи коліщатко в старому радіо «Кварц», налаштовувала хвилю і співала пісню російського рок-гурту «Любе»: «Давай за жизнь, давай, брат, до конца…». Ходила в російськомовну музичну школу й захоплено слухала свою вчительку фортепіано — мріяла, що колись дорослою буду як вона й говоритиму такою самою вишуканою інтелігентною російською.

Помаранчева революція припала на пубертат. Батько був принциповим, із загостреним почуттям справедливості, але зараз би його назвали «диванним експертом»; мама ж —  активістка, на Майдан вона їздила щодня після роботи. Брала із собою по черзі й нас — то сестер, то мене, то 7-річного найменшого брата, — одягаючи в помаранчеві рукавички, шарфики й шапочки. Вдома все було обклеєне наліпками «Ющенко — так!». А помаранчева хустина з чиїмись підписами з Майдану в мене збереглася досі. Українськість підіймала голову.

Та гормони били ключем. Оцінки падали, голова туманилась закоханістю, першими цигарками й алкоголем, дорослі переставали бути авторитетом, бо «я сама вирішу, як мені бути».

Моя Незалежна, здається, від дитячого нерозуміння, хто ми, ми прийшли до протестних підліткових жестів вирішувати самим — принципово, чесно, але ще не до кінця зріло й продумано. Ми вже майже дорослі, знаємо, як не хочемо. Але ще не дуже розуміємо, чого хочемо. Здобуваємо свободу, але не вміємо нею користуватись.  

Майдан і війна

У 18 я увійшла в тривалі стосунки, у 21 закінчила університет за спеціальністю «Видавнича справа і редагування» з червоним дипломом (як хотів батько), у 22 пішла на першу серйозну роботу. Це було державне інформагентство «Укрінформ», відділ фотоновин. Уже за пів року стався Євромайдан. Бунтарська вдача вирувала, підіймаючи з глибин й укріплюючи зашорені принципи ідентичності.

Коли весь світ говорив про Євромайдан, я вперше зіткнулася з цензурою. Писати «Євромайдан» у підписах до фото спершу забороняли, натомість — вживати нейтральні формулювання на кшталт «учасники мітингу на підтримку підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом». Це був театр абсурду. Я сварилася з аморфними колегами й пішки йшла на Майдан.

«На Шовковичній вибухи й вогонь. “Беркут” із дахів кидає світло-шумові гранати прямо в людей. Є поранені. Жінки моляться. Передають бруківку на передову. Міліція почала наступ, потім відступила», — із моїх нотаток «чорного вівторка» 18 лютого 2014 року.

Перші мирні загиблі, окупація Криму і вторгнення рф на Донбас остаточно випалили в мені (як пізніше скаже Роман Ратушний) всю російську субкультуру.

Де друг, де ворог, показав.
Як iндикатор зла й любовi.
Нестримно байдуже, чи аж до кровi
хтось свою землю захищав,
а хтось так вправно захищав — диван,
не розумiв вiн сенсу в тому руci,
не розумiє, певно, й досi,
що то таке отой Майдан...Уривок вірша, датованого 22 листопада 2014 року

«Можу сказати одне: я подорослішала. Потроху зникла наївність і рожева відстороненість від того, що відбувається. Зникла байдужість», — писала я самій собі наприкінці 2014-го.

Мабуть, Ми подорослішали разом.

Далі була перша поїздка на фронт, у Мар’їнку, якої вже не існує, перші журналістські проби, перші прямі включення на телебаченні, перша «втома» від війни (я реально робила таке опитування у 2015-му) і хибне уявлення, що вона локалізувалась десь там, на Донбасі. А тут — життя, безвіз, Томос, закріплення курсу на ЄС і НАТО.

Не згаяти

Народження доньки. Криза в стосунках. Пандемія. Пам’ятаєш, як вона здавалася найбільшою проблемою, а в аптеках не можна було знайти медичних масок і антисептиків?..

Згадую — я сиджу в якійсь кав’ярні після сеансу психотерапії й плачу ридма, слухаючи пісню: «Більше я не боюсь, я вільна […]. Писали — “ніяк”, та я зможу…». Тоді я вперше вирішила йти з аб’юзивних стосунків і розлучатись. Ще не усвідомлюючи, що ці слова стануть саундтреком до Нашого життя. До великої війни, у початок якої я не вірила, попри колосальну інформаційну напругу в медіапросторі й стотисячне військо росіян на кордоні, — залишалося пів року.

Аж не віриться, що ми в ній живемо уже п’ятий рік. Втомлені, знекровлені, різні, але самі себе ще вражаємо здатністю боротись, виживати. І захищати власну незалежність.

Лиш так важливо це не згаяти. Живити в собі це джерело самоідентифікації, не формувати прірву між тилом і фронтом і хоча б у наших дітей не створювати штучного роздвоєння, яке було в нас.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.