Як говорити з близькими про виїзд з окупації

Єдиного правильного сценарію такої розмови не існує. Кожна дитина, молода людина чи родина має свій досвід, страхи та обставини. У роботі Української мережі за права дитини ми зустрічаємо дуже різні ситуації: загрозу потрапляння дитини до російського інтернату, наслідки мілітаризації, незгоду між батьками дитини щодо виїзду її з окупації, страх покидати дім і їхати в невідомість. Від цих обставин залежить і те, як будувати комунікацію, і те, наскільки терміново потрібно діяти.

Але все ж є загальні правила, на які ми спираємося в роботі та які пояснюємо родичам: обережність, увага до ризиків, відсутність тиску й повага до позиції самої людини.

Подбати про безпеку спілкування

Навіть обговорення можливого виїзду потребує обережності, адже російські силові структури можуть відстежувати цифрову комунікацію та активність людей у соціальних мережах.

Тому радимо не діяти самостійно, а звернутися до організацій, які допомагають із поверненням з окупації та депортації. Уже під час першої розмови менеджер із повернень з’ясовує, у яких умовах перебуває людина, чи хоче вона виїхати, які для неї є загрози й чи потрібне екстрене реагування. Це допомагає зрозуміти, як далі говорити про повернення з урахуванням безпеки, обставин і готовності до виїзду. 

Якщо людина вирішить виїхати, фахівці допоможуть організувати виїзд, мінімізувати можливі ризики й підтримуватимуть її на цьому шляху. Допомога Української мережі за права дитини та багатьох інших організацій із поверненням є безоплатною.

Почути страхи й чесно говорити про ризики

Те, що для родичів на підконтрольній українському урядові території може здаватися очевидним та безпечним рішенням, для людини в окупації часто пов’язане з багатьма страхами. Щоб підтримати її, потрібно зрозуміти, що саме тривожить людину.

Наприклад, коли ми говоримо про окуповану частину Херсонської області, то часто це невеликі села. Там діти нерідко проживають із бабусями, дідусями чи іншими родичами. Їхні батьки могли ще до повномасштабного вторгнення виїхати на заробітки й тепер перебувати на підконтрольній Україні території. 

У таких ситуаціях близькі можуть боятися, що відсутність дитини у школі в день запланованого виїзду приверне увагу й по неї прийдуть представники російських органів опіки. Також людей тривожать можливі погрози силовиків, затримання чи фільтрація під час дороги й перетину кордону. 

Інші ж можуть мати страх невідомості, адже виїзд означає переїзд до регіонів, де вони, можливо, ніколи не були, а також необхідність залишити в окупації все нажите майно й місця, з якими пов’язані спогади. До цього додаються переживання, що після переїзду доведеться залежати від допомоги рідних і створювати для них додаткові труднощі. 

Страхи також можуть посилювати російська пропаганда про життя на підконтрольній Україні території. Важливо почути ці побоювання, не знецінювати їх та обговорювати це на основі реальних прикладів повернення та достовірної інформації про умови повернення й доступну підтримку після.

В Українській мережі за права дитини ми пояснюємо родинам, що бачимо всі ризики й робитимемо все від нас залежне, щоб їх мінімізувати. Але ми не можемо гарантувати повної відсутності загроз. Тому й родичам важливо не давати обіцянок, яких неможливо виконати.

Говорити про життя після повернення

Людині важливо розуміти, де вона житиме після виїзду, як буде забезпечувати повсякденні потреби, чи зможе продовжити навчання або знайти роботу. Ці питання варто обговорювати ще до дороги й повертатися до них, якщо залишаються сумніви.

Поясніть близьким, що після повернення вони можуть звернутися по підтримку до держави, благодійних і громадських організацій. Наприклад, Українська мережа за права дитини в межах індивідуального супроводу допомагає з відновленням документів, оформленням передбачених виплат і пільг, пошуком роботи та житла, вступом до закладів освіти й розв’язанням інших питань. Ще під час перших розмов ми збираємо інформацію про становище людини, а після повернення кейсменеджер уточнює її потреби та разом із нею визначає подальші кроки.

Наприклад, батьки можуть хвилюватися, що через недостатнє знання української мови та історії України дитині буде складно продовжити навчання в українській школі. У такому разі поясніть, що для подолання освітніх прогалин можна залучити безоплатних репетиторів, а спеціальні державні освітні програми й адаптовані умови навчання допомагають поступово інтегруватися в українську систему освіти.

Студентам і майбутнім вступникам також важливо знати про можливості вступу до українських закладів освіти або продовження навчання. Цього року в нашій команді було три випадки, коли молоді люди планували після повернення з окупації виїхати за кордон, але, дізнавшись про доступні освітні можливості, вирішили залишитися в Україні й здобувати освіту тут. Іноді ми допомагаємо дітям і молоді вступити до українських закладів освіти й почати навчатися дистанційно ще під час перебування в окупації. Розуміння того, як будувати майбутнє в Україні, може стати важливим чинником рішення про повернення.

Але важливо пояснювати, яку допомогу може надати організація, а яку — держава, за яких умов і в якому обсязі. Ми завжди наголошуємо, що повернення не означає автоматичного отримання житла у власність, негайної виплати коштів після перетину кордону чи гарантованого вступу до університету. Розмір виплат також обмежений, а для отримання державної фінансової допомоги необхідно пройти певні процедури оформлення.

Бюрократичні процедури є, і їх неможливо уникнути. Люди можуть повертатися з простроченими документами або взагалі без них — зокрема, через втрату чи знищення під час обстрілів. За досвідом нашої роботи, відновлення або оформлення документів залежно від складності випадку може тривати від двох тижнів до шести місяців. Держава, як і багато громадських організацій, не може надати фінансову допомогу, допоки людина не отримає українські документи. Тому важливо заздалегідь пояснювати послідовність цих кроків, щоб люди не мали хибних очікувань. Але відновлення документів не означає, що в цей час людина залишиться без даху над головою. Беручи її під супровід, ми допомагаємо знайти тимчасове житло та надаємо іншу необхідну підтримку в межах можливостей нашої організації.

Така розмова допомагає уникнути хибних очікувань і зрозуміти, з якими питаннями людина зможе отримати підтримку. Родичам також варто чесно окреслити власні можливості допомоги, щоб разом із близькими та фахівцями сформувати реалістичне уявлення про життя після повернення.

Попри труднощі, на українських громадян чекають на підконтрольній українському урядові території. Ми робимо все від нас залежне, щоб допомогти їм повернутися, інтегруватися та будувати повноцінне життя у вільній Україні.

Не тиснути й чути позицію людини

Тривога за близьку людину може бути дуже сильною, особливо коли йдеться про дитину. У випадках депортації родичі іноді навіть не знають точно, де людина перебуває. Із цією тривогою ми також працюємо разом із психологами, кейсменеджерами та іншими фахівцями.

Попри бажання якнайшвидше повернути близьку людину, важливо не тиснути на неї. Власна позиція людини має бути почута незалежно від її віку. Чи хоче вона виїхати на підконтрольну Україні територію? Чого боїться? Що для неї важливо? Відповіді на ці запитання допомагають зрозуміти її потреби та причини, через які вона може бути не готовою до виїзду.

У роботі з дітьми ми спираємося на їхні найкращі інтереси та враховуємо їхню думку відповідно до віку й зрілості. Спільна мета фахівців і родичів — безпека дитини. Саме навколо неї варто будувати розмову, залишаючи простір для дитячих запитань, страхів і бажань.

Зберігати зв’язок, навіть якщо людина відмовляється від виїзду

Буває, що підготовка до виїзду вже завершена, родичі поінформовані, і раптом дитина, молода людина або родина відмовляються виїжджати. Для близьких, які чекають на повернення, це може бути болісним. Проте важливо не перетворювати розмову на пошук винних, не вимагати пояснень і не намагатися домогтися згоди через тиск. У таких ситуаціях до розмови також варто залучити фахівців, які допоможуть зрозуміти, чи пов’язане таке рішення зі страхом або погрозами. 

Родичам важливо не ображатися й не припиняти спілкування через відмову. У нашій практиці були випадки, коли людина спочатку не погоджувалася на виїзд, але згодом знову зверталася та повідомляла, що змінила думку. Збережений зв’язок давав можливість повернутися до роботи над її поверненням.

Ми також продовжуємо стежити за ситуацією та підтримувати контакт через родичів, щоб мати змогу допомогти, якщо людина вирішить виїхати. А близьким, яким складно впоратися з тривогою та розчаруванням, може бути потрібна підтримка психолога.

Окремої уваги потребують діти, які роками не бачили своїх батьків. Наприклад, це стосується окупованих частин Запорізької та Херсонської областей. 

У таких випадках самої інформації про доступну допомогу може бути недостатньо, адже потрібно також працювати над відновленням зв’язку між батьками та дітьми. Уважне й послідовне спілкування допомагає краще зрозуміти переживання дитини й підтримати її готовність до повернення без тиску.

Коли між батьками немає згоди

Розмова ускладнюється, коли батьки мають різні погляди на повернення дитини. Вона може залишатися в окупації з одним із батьків, який дотримується проросійських поглядів, тоді як інший перебуває на підконтрольній урядові України території та прагне її повернути.

Такі ситуації можуть мати і юридичний складник, коли один із батьків не погоджується на виїзд дитини до її повноліття або чинить інші юридичні перешкоди. У цих обставинах особливо важливо зберігати увагу до самої дитини — чути, чого вона хоче, чого боїться та що для неї важливо.

Як громадська спілка, ми не можемо вирішувати за родину, хто має рацію, чи тиснути на дитину або батьків. Спираючись на найкращі інтереси дитини та враховуючи її позицію, фахівці допомагають шукати максимально безпечний і законний шлях для владнання ситуації.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.