Сталева країна. Як Україна стала одним зі світових центрів важкої промисловості

У лютому 2022 року один із найбільших металургійних заводів України «Запоріжсталь», заснований майже сто років тому, припинив роботу, бо російські війська підійшли небезпечно близько до міста. За місяць ситуація покращилася: людей повернули на роботу й виробництво сталі помалу відновили. На жаль, ще два великі металургійні підприємства, розташовані в Маріуполі — «Азовсталь» і «Комбінат імені Ілліча», — росіяни спершу зруйнували обстрілами, а потім захопили. Низка промислових підприємств працюють під обстрілами й в умовах економічної непевності, роблячи свій важливий внесок у виживання країни.

Цим матеріалом ми починаємо серію публікацій про історію і розвиток важкої промисловості України, її роль в економіці й потенціал. І, звісно, про людей, завдяки праці яких галузь живе далі.

Чому саме Україна?

Якщо поглянути на мапу корисних копалин України в підручнику географії, відразу стає зрозуміло, чому важку промисловість розвивали саме тут. Східна частина країни особливо багата на поклади вугілля — кам’яного й бурого, — а також руд. Зокрема, магнетитової залізної руди — цінної сировини для виробництва чавуну й сталі.

Можна сказати, що українцям пощастило. «Не так багато країн мають великі поклади залізної руди, особливо магнетитової. Це якісна руда, з якої зручно виробляти сталь. Традиційно сталь виробляли із залізної і марганцевої руди та очищеного вугілля, — розповідає керівник центру експертизи в гірничо-металургійній промисловості GMK Centre Станіслав Зінченко. — В Україні є трикутник: вугілля — у Донецько-Луганському басейні, залізна руда — у Кривому Розі, марганцева — у Нікопольському басейні. Ми мали все, щоб стати металургійною, сталевою країною».

Ще в кінці XVII — на початку XVIII століття у донецьких степах знайшли великі поклади кам’яного вугілля й залізної руди, які обіцяли регіонові велике майбутнє. Однак у ті часи в українських степах не було ані залізниці, ані інфраструктури для видобутку й переробки копалин. Для розвитку галузі потрібні були гроші. Інвестувати у створення нового індустріального регіону почали західні підприємці.

1869 року британський промисловець Джон Г’юз (Юз) заснував виробництво залізних рейок поруч із покладами залізної руди на Донеччині. Названий на честь засновника, Юзівський (нині Донецький металургійний) завод став першим на території нинішньої України промисловим виробництвом сталі. Техніку для заводу доставляли на возах, запряжених волами: залізниці ще не було.

У кінці XIX століття на Юзівському заводі виробляли вже не тільки залізничні рейки, а й чавун і сталь. Для семи тисяч працівників і їхніх сімей заснували містечко, назване просто Юзівкою. Місто стрімко росло й розвивалось; зараз воно відоме всім як Донецьк.

1895 року коваль Олексій Мерцалов і його помічник-молотобоєць Пилип Шпрін на Юзівському заводі викували зі сталевої рейки цільну скульптуру пальми. Пальма Мерцалова здобула приз на Міжнародній промисловій виставці 1900 року в Парижі й стала символом донецької металургії.

На початку XX століття Юзівський завод став найбільшим виробником чавуну й сталі в російській імперії. Він був таким великим, що мав власне локомотивне депо для внутрішніх перевезень сировини. Водночас у регіоні будували інші промислові підприємства: Макіївський, Єнакіївський, Алчевський, Харцизький та інші металургійні заводи. Прискоренню розвитку металургії та видобувної промисловості сприяла залізниця, яку проклали у 1880-1890-х роках. Найбільше в промислове виробництво тоді інвестували бельгійці, які привозили не тільки технології, а й людей. За даними українського науковця Євгена Бершеди, до російської імперії тоді переїхали десятки тисяч бельгійців, і більшість оселились на Донбасі.

Радянська влада націоналізувала всі промислові підприємства. Їх довго відновлювали після пошкоджень, завданих Першою світовою і громадянською війнами, а згодом перезапустили, а також заснували нові — у Кривому Розі, на Донеччині, на Запоріжжі та в інших містах. Радянський Союз посилював армію і потребував багато сталі. У 1929 році почали споруджувати великий металургійний завод у Запоріжжі, колишньому Олександрівську. Сьогодні «Запоріжсталь» — величезне підприємство, яке займає площу 550 гектарів, себто 785 футбольних полів. Довкола великих заводів будували нові міста, щоб селити робітників і їхні родини.

Під час Другої світової війни майже всі підприємства важкої промисловості знищили, а обладнання, яке не змогла евакуювати радянська влада, вивезли до Німеччини. Повоєнне відновлення тривало довго й було вкрай непростим: відбудовувати заводи часто доручали людям без потрібних знань і досвіду, технології використовували застарілі й неякісні, а влада підганяла, вимагаючи швидких результатів. Зрештою у 1950-х роках Україна знов стала одним із головних центрів чорної металургії та машинобудування в Європі.

В останнє десятиліття радянської влади галузь поступово занепадала. Шахти не модернізувались і ставали небезпечними, зарплати працівникам регулярно затримували. Після проголошення незалежності промислові підприємства почали передавати з державної власності в приватні руки. Роздержавлення закінчилося для деяких заводів банкрутством, але більшість, переживши економічний струс, пристосувались до нових обставин і розвивались уже як приватні підприємства.

Випробування на стійкість

У 2013 році, перед початком російської агресії, в Україні працювали дванадцять великих металургійних комбінатів. Країна входила в десятку найбільших виробників сталі у світі й експортувала продукцію до понад 80 країн. «До війни 30­—45% продукції експортували на європейський ринок, — каже Станіслав Зінченко. — Також ми багато працювали з Китаєм і США. Україна була сильним гравцем і на рівні напівфабрикатів: слябів, квадратної заготовки, чавуну. Галузь завжди була орієнтованою на експорт».

У 2014 році росіяни окупували або зруйнували низку потужних підприємств: Донецький металургійний завод, Алчевський металургійний комбінат, «Луганськтепловоз», «Кримський Титан» та інші. Україна також розірвала частину торгівельних зв’язків. «І логістичні маршрути довелося швидко перебудовувати, бо Донецьк був вузловою станцією, а нам треба було шукати обхідні шляхи», — розповідає президент об’єднання «Укрметалургпром» Олександр Каленков. Ще одним ударом для галузі стала втрата більшості шахт, де видобували необхідне для металургії кам’яне вугілля. Виробництво суттєво скоротилось.

«Якщо 2013 року ми виробили 32,7 мільйона тонн сталі, то 2018 року в нас працювало вісім великих металургійних заводів, які виробили 21 мільйон тонн — на третину менше. Це було велике падіння української сталевої індустрії», — згадує Станіслав Зінченко.

2022 року галузь зазнала ще потужнішого удару й постраждала чи не найбільше з усіх секторів економіки України. Ще кілька великих підприємств були зруйновані або захоплені окупантами, а інші опинились недалеко від фронту, що сильно ускладнило їхню роботу. Через блокування морського експорту до 2024 року постраждала торгівля. Україна мусила зменшити виробництво сталі ще втричі.

«Ми тимчасово втратили наші маріупольські комбінати, які 2021 року виробляли понад 40% усієї сталі в Україні, — пояснює Олександр Каленков. — А ті підприємства, які залишились на вільній території України, досі не можуть працювати на повну потужність. До 2014 року ми виготовляли приблизно 33 мільйони тонн сталі на рік, у 2014—2021 роках — 22 мільйони тонн, а у 2022 році показник упав до шести мільйонів. У 2024 році з відкриттям морського сполучення ситуація трохи покращилась — ми змогли досягти показника 7,5 мільйона тонн».

У грудні 2024 року довелося закрити вугільні шахти біля Покровська на Донеччині, куди наступали російські війська. Це загрожувало падінням виробництва ледь не на 50%. Та завдяки імпорту й іншим організаційним рішенням катастрофі вдалося запобігти, й українські підприємства залишаються важливими гравцями світового ринку. «2024 року, коли морський коридор справді запрацював, Україна експортувала 33,7 мільйона тонн залізної руди й 1,3 мільйона тонн чавуну. Це багато, якщо врахувати ситуацію в країні», — каже Станіслав Зінченко.

Попри труднощі — зростання тарифів, ускладнення видобутку й виробництва, втрату потужностей і людей, — важка промисловість залишається важливою ланкою національної економіки. 2024 року внесок гірничо-металургійного сектору у валовий внутрішній продукт України становив 7,2%.

«Гірничо-металургійний комплекс завжди був найбільшим інвестором у промисловості, — пояснює Станіслав Зінченко. — Ці підприємства дуже капіталомісткі: щоб працювати, вони повинні весь час вкладати гроші, щось впроваджувати, модернізовувати. До 2022 року металургійна промисловість інвестувала від 1,5 до 2 мільярдів доларів на рік. У 2024 році, попри війну, у галузь вклали 650 мільйонів доларів. Це майже 20% інвестицій у промисловість, і це дуже важливий показник».

Одне з найбільших випробувань для сфери важкої промисловості, крім війни, — стрімке зростання тарифів, насамперед на електроенергію і вантажні перевезення. «У нас станом на серпень електрика була дорожча, ніж у будь-якій країні Європи. І якщо раніше підприємства повного циклу закладали електроенергію в собівартість виробництва на рівні 5—7%, то зараз деякі підприємства підняли цей показник до 20%», — каже Олександр Каленков.

За словами президента об’єднання «Укрметалургпром», усі ключові підприємства важкої промисловості працюють у суттєвий збиток, намагаючись зробити все можливе, щоб ситуація не погіршувалась. «Було б добре, якби й держава провадила промислову політику, — розмірковує він. — Бо саме держава вирішує, запроваджувати чи не запроваджувати тарифи на імпорт продукції. Держава розв’язує питання технічного регулювання. Екологічна політика, логістика, що будувати, куди вкладати — це все державна політика. На жаль, системних рухів у цій сфері поки що немає».

За словами Олександра Каленкова, європейські держави роблять усе, щоб підтримувати свою металургію в умовах зростання вартості енергоресурсів. Німеччина, каже експерт, планує виділити 6,5 мільярда євро на рік для підтримки галузі; Франція зобов’язує атомні електростанції продавати великим споживачам частину електроенергії за фіксованою ціною. «Цього року ця ціна становила 42 євро за мегават на годину, тим часом в Україні ціна електроенергії в деякі дні серпня й вересня перевищувала 170 євро. Тому я вважаю, що мала б втрутитися держава, і вона має для цього відповідні інструменти», — коментує експерт.

Боротьба за фахівців

Ще одним болючим питанням виживання важкої промисловості є людські ресурси. Кілька тисяч працівників металургійних підприємств пішли захищати Україну в лавах Сил оборони. Частина робітників виїхали в безпечніші регіони чи за кордон. На підприємствах групи «Метінвест» кількість працівників із 2022 року зменшилась удвічі — зі ста до п’ятдесяти тисяч. Завод «АрселорМіттал Кривий Ріг» втратив чверть працівників. Нестача людей впливає не лише на роботу самих підприємств, а на економіку загалом.

«Сто робочих місць у гірничо-металургійному секторі забезпечують близько 450 робочих місць в інших галузях. Тому кожне робоче місце на металургійному заводі важливе», — каже Станіслав Зінченко з GMK Centre.

Деякі підприємства частково заморозили потужності на час війни. Проте навіть якщо завод працює на 15%, працівникам усе одно виплачують зарплатню. «Всі розуміють: якщо ми втратимо працівників, відновити виробництво буде важко. Тому підприємства, попри зростання тарифів та інші проблеми, намагаються втримати людей», — пояснює Олександр Каленков.

Кадровий голод спонукає компанії, які працюють у промисловій сфері, шукати швидких способів залучення нових працівників. Наприклад, у приватному університеті «Метінвест Політехніка» з’явилась можливість за скороченою програмою опанувати професію й відразу влаштуватись на роботу. «Це дворічна програма “фаховий молодший бакалавр”, — розповідає керівник департаменту розвитку “Метінвест Політехніки” Вадим Пухальський. — На неї можна вступити без складання національного мультипредметного тесту й швидко отримати базову кваліфікацію. За два роки можна здобути фахову освіту, а потім дивитись — чи рухатись кар’єрною драбиною, чи вчитись і здобути вищу освіту». Йти на цю програму можна після середньої школи, закладу профтехосвіти чи переводитися з інших спеціальностей.

«Метінвест політехніку» можна назвати унікальним університетом, адже найкращим випускникам пропонують роботу на підприємствах холдингу «Метінвест». Та в Україні є й інші освітні заклади, де можна опанувати професії важкої промисловості. На заводах потрібні люди не лише робітничих та інженерних, а й адміністративних професій. Хоча людям, які багато працюють фізично, платять більше.

Партнерський проєкт опублікований на правах реклами.