Коли тригером стають навіть власні діти. Про складнощі адаптації ветеранів до цивільного життя

Погрожував «вирізати сімʼї»

«Справжнє таке розуміння приходить тоді, коли покидаєш територію лікарні й уже цивільно йдеш додому», — починає свою історію ветеран Валентин Коваль, який втратив на війні ліву ногу.

Повертатись у цивільне життя йому було складно. Головним тригером стала байдужість до війни в цивільних, яку він відчував — на вулиці, у спілкуванні з друзями та медперсоналом.

«Сказати, що я був шокований, — це нічого не сказати. Десь ти там воюєш в окопі чи посадці, пікапі або бункері. І всіх нас об'єднує думка, що ми — єдиний народ... А побувши трохи в цивільному житті й послухавши друзів і якихось людей, ти розумієш, що не тільки одним “пофігізмом” усе обходиться, а ще й величезною корупцією, несправедливістю, безладом», — каже ветеран.

Свою злість і агресію він випускав на людей, які його оточували. Пригадує, як усім на вулиці погрожував «вирізати сімʼї». Потім за це перепрошував.

Деколи я шукав причини з кимось посперечатися — якось легше стає, коли там десь випускаєш усю енергію. Пробував навіть іти на конфлікт, якось «докопувався» — умовно, чому без черги не пропустили, коли там людей 20, а я ледве стою. Але люди, до речі, не реагують і не провокуються якось... Суспільство, мені здається, більш як готове до сприйняття ветеранів. Можливо, це через страх, а можливо, через нерозуміння, що робити в цій ситуації.Валентин Коваль, ветеран російсько-української війни

З побутових подразників: Валентина дуже лякав звук літаків, коли він перебував на лікуванні за кордоном, а в Україні — звуки «шахедів». Поступово навчився вгамовувати свій страх.

Блага цивілізації перший час змушували знічуватися й ветерана Германа. Пригадує, як його дивувало, що в приміщеннях є постійне освітлення, інтернет, можна розмовляти телефоном і курити, коли захочеш:

«Коли повернувся, для мене це було такою дивиною, навіть просто кількість людей на вулицях... Після нуля я такий спочатку: “Ніх*ра собі, бл*дь”».

Спершу йому було складно звикнути до нового способу життя. Він погано спав, міг розмовляти вночі.

«У мене був ніби як сон уві сні. Я типу спав і сам, бл*дь, чув, як я хроплю. Настільки от напрацювалося, що навкруги все треба було моніторити, що я постійно був у режимі “підскочити й гасити”. Дружину з ліжка скидав на підлогу, на неї лягав і зверху накривав... А потім якось попустило», — розповідає Герман.

Алекс Гальчинський, який був майором Армії оборони Ізраїлю, а зараз працює психологом, поділився своїм досвідом. Для нього в цивільному житті головним тригером стали гучні звуки, і дратував навіть крик власних дітей.

«Мені після певних бойових процесів було дуже важко з раптовими криками, я уникав власних дітей. Звісно, над тим дуже багато працював. У мене була бесіда з дружиною. Кажу: “Слухай, домовмося, де і як діти бісяться, дуріють, граються — так, щоб я знав, що це є контрольованим”. Щоб звикнути до цих тригерів, ми виконали велику роботу», — ділиться Алекс.

Проблема тригера — не у факті його існування

Тригери — це емоційні чи тілесні реакції, що з’являються у відповідь на певні стимули. Вони часто мають особистий характер і пов’язані з пережитими травматичними подіями. Іноді навіть незначна деталь може «запустити» потужну реакцію, хоча сама подія залишилась у минулому. 

Тригером для ветерана може стати все що завгодно, каже Алекс Гальчинський, який нині працює керівником відділу психологічної підтримки в Superhumans. У бойових умовах мозок людини сприймає велику кількість різних подразників, які бувають доволі травматичними.

Раптові чи неочікувані звуки, запахи, спалахи світла, дотики — будь-що може спровокувати. У кожної людини тригером може стати щось своє.

Деякі ветерани абсолютно нормально ставляться до раптового крику, а інші уникають такої ситуації. Одні нормально сприймають запах смаженого м'яса, шашликів, а хтось може цього не переносити, тому що виникає асоціація з певними викликами бойових дій, коли хтось із побратимів чи він сам зазнав сильних опіків і це супроводжувалося сильним запахом.Алекс Гальчинський, керівник відділу психологічної підтримки в Superhumans

І проблема тригера в тому, що людина цього не контролює. Бо коли його можна передбачити, то й реакція на нього зовсім інша.

«Якщо, наприклад, я знаю, що зараз перебуватиму в парку, де буде запах смаженого м'яса, а це мене тригерить, то мені буде більш-менш достатньо сказати собі: “Так, мені зараз буде некомфортно, але мені треба пройтися цим парком, і після того все скінчиться”. Але ж є ще елемент раптовості, і це нам найбільше заважає», — зауважує психолог.

«Дуже тригерять каші»

Важливе значення має середовище, у якому перебуває ветеран. Тут важливо облаштувати простір, де не буде цих подразників. 

Своїм досвідом з hromadske поділились у Superhumans — першому центрі воєнної травми, де з квітня 2023 року постраждалі від війни дорослі й діти, цивільні та військові отримують безкоштовні послуги з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки.

Центр не схожий на типову лікарню. Всередині — велика бібліотека на понад пів тисячі книг, проєктор, де транслюють фільми та кліпи, настільні ігри, акваріум із рибками, кілька зон із PlayStation, більярд, теніс і настільний футбол.

Тут немає зайвих шумів, збалансоване світло, а персонал розмовляє тихо і спокійно. На даху четвертого поверху — шезлонги для відпочинку та килимки для занять йогою. Поруч за склом видніється маленька теплиця.

Пацієнт попросив. Сказав, що він звик руками працювати. Я нічого не знала про садотерапію й подумала: «Блін, ну яка теплиця? Та ці люди вчора воювали, невже вони будуть картопельку вирощувати?». Вирощують. І їм це класно, вони з радістю це роблять.Ольга Руднєва, засновниця і генеральна директорка Superhumans

Перше, про що там подбали, — це електричні аромадифузори, аби не було «лікарняного аромату», який, за словами менеджера медіацентру Superhumans Андрія Іщика, багато кого тригерить. Особливо це стосується пацієнтів, яким цей запах нагадує про ампутацію кінцівки або недбале чи неприємне ставлення медиків.

Але не все вдалося зробити ідеально з самого заснування центру у Винниках. Сушарки у вбиральнях часом вмикалися мимовільно, коли поруч хтось проходив. Якось вона ввімкнулась — у пацієнта спрацював тригер, і сталася панічна атака. Пізніше на сушарку поскаржився іще один пацієнт.

«Ми їх познімали, потім поставили рушники в рулонах. Але й тут не врахували, що в нас є хлопці, у яких нема двох верхніх кінцівок, і їм важко буде тягнути. Три рази ми міняли й, зрештою, поставили звичайні серветки», — ділиться Ольга Руднєва.

Ще одним викликом стало меню, яке в Superhumans постійно змінювали й адаптовували під різних людей. Останнє — девʼяте — меню центр розробив після того, як звільнені з полону почали відмовлятися від сніданків.

Вони сказали нам, що їх каші дуже тригерять, бо це єдине, що вони фактично їли останні два-три роки. Їм було важливо, щоб вони цих каш просто на свої очі не бачили. І ми розробили ще одне меню для тих, хто після полону. Це те, чого ми знати не могли, і нам ніхто не міг підказати. Відповідно, ми прибрали ці каші, щоб вони не були тригером.Ольга Руднєва, засновниця і генеральна директорка Superhumans

Був у Superhumans і випадок, повʼязаний зі світлом. У якийсь момент у центр привезли обладнання, яке мало неонові вивіски. І вони так сильно світили, що ветеранам було важко на них дивитися. Довелося змінювали динамічність цього світла, бо обладнання було потрібне. 

Не втікати, а адаптуватися

Просто уникати чинників, які можуть спровокувати тригер, — не вихід, вважає психолог Алекс Гальчинський. Мовляв, невіддільна частина адаптації — навчитися перебувати під впливом цього подразника. Адже не завжди ветеран може чітко передбачити, коли у своєму житті він стикнеться з цим подразником знову. 

«Адаптація неможлива, якщо ми не привчаємо свою центральну нервову систему відчувати цей тригер, відчувати цей подразник і вчитися перебувати в ньому. Саме такий вигляд має адаптація. Уникнення — це дезадаптація. Уникати, втікати, відходити — це зворотне від “звикати”. А нам треба вчитися звикати, адаптовуватися», — зазначає Гальчинський.

Безпечна, передбачувана атмосфера допомагає поступово навчитися контролювати свої реакції. А головне — прийняти факт, що «зцілення» не відбувається миттєво й кожен день усвідомленої адаптації — це крок до повернення в повноцінне життя.

Робота з тригерами — це процес, який потребує часу, терпіння і підтримки близьких. Не завжди людині під силу впоратися самостійно, тож важливо не соромитися в разі потреби звертатися по фахову допомогу.

Алекс Гальчинський радить родичам розмовляти з ветеранами, щоб зʼясовувати, що для них може стати тригером.

«Дуже важливою є культура спілкування між партнерами, де один був на війні. Достатньо запитати: “Слухай, тебе рік не було вдома. Що змінилося у твоїх звичках?”. І найпростіше запитання дасть унікальне рішення», — зазначив він.