Ворог за 20 метрів. Як прикордонник тримав позицію, поруч якої вже були росіяни

Побратими намагалися знищити російську групу, яка так нахабно влізла на позиції. Однак ворог не давав задню — Том і досі не розуміє, як перекриття витримало прямі влучання російських снарядів. Навіть написав прощальне повідомлення своїй дружині — думав, якщо окоп засипле землею, то потім його відкопають, і на знайденому телефоні буде остання звістка від нього.

Томові пощастило — він уцілів і виконав бойове завдання. 2024 рік довелося зустріти в окопі, а вже потім друзі накрили святковий стіл — щоб зустрів Новий рік ще раз, уже разом і в безпеці. Тоді ж командування представило прикордонника до нагороди. Щоправда, документи досі десь «ходять».

Коли чоловік пішов на фронт, обіцяв дружині повернутися за рік — думав, війна довше не триватиме. Тепер сміється над своєю наївністю. Молить Бога, щоб війна не прийшла бодай у його село на Харківщині, де лишилися дружина і двоє синів.

Якби точно знати, коли вже закінчаться бої, було б легше. Знав би, скільки терпіти. А так... Синові вже 14 років виповнилося — скоро паспорт отримуватиме. Така подія раз у житті буває, а я її пропущу. Але треба перемогти. Я ж не можу до сім’ї без перемоги повернутися!Сергій, прикордонник на позивний Том

Кохання, діти, ферма. Війна…

До війни боєць Том був просто Сергієм. Працював на тваринницькій фермі, ростив дітей і любив свою Альону. Вони з дружиною однолітки — обом зараз по 33 роки. Познайомилися ще підлітками. Декілька років зустрічалися, а як виповнилося по 18 — одружилися. У 19 вперше стали батьками. За два роки народився молодший син.

Любов Сергія — це коли купуєш колишній колгоспний недобудований будинок, у якому одні стіни, і самотужки доводиш його до ладу. А у 20 років з дружиною та сином вселяєшся у свій власний сімейний дім. Коли з двома малесенькими дітьми на руках заробляєш на лікування дружини, бо в неї майже одномоментно прориваються дві виразки, виникає гнійний перитоніт і застійна пневмонія.

Коли возиш її з лікарні у лікарню, шукаючи порятунку, бо навіть санавіація відмовляється брати її на борт, щоб не померла дорогою. Коли через багато років пам’ятаєш прізвища лікарів, що врятували кохану. Пам’ятаєш, що вона провела в реанімації місяць і 18 днів. А на фронті думаєш, що зараз посівна, а на Альоні — і город, і худоба, і діти, а їй же не можна ніякого фізичного напруження…

Альона добре розуміла, як з її хворобами та частим лікуванням у стаціонарах буде важко утримувати дітей і господарство, якщо Сергій піде на війну. Проте жінка відпустила його — знала, що для чоловіка це важливо. 

«У мене друг був, він в АТО ще воював. Щойно росіяни у лютому 2022-го посунули, він з перших днів був на фронті. Загинув за пів року, у серпні. Поховали ми його — і щось після цього сталося зі мною.

Робота в мене була гарна, у сім’ї все добре… А мені погано, тоскно, я сам собі огидний. Думав весь час, що от у друга діти сиротами лишилися, бо він і за моїх дітей загинув, і за мене теж. І так мені це пекло, що я поїхав у ТЦК і попросив повістку.», — згадує Сергій.

Колишній фермер у війську став фахівцем з радіоелектронної боротьби.

«Це було в листопаді 2022-го. Мене у навчальний центр відправили, а потім я потрапив у Харківський прикордонний загін. Виконував бойові завдання на Харківському напрямку, потім мені запропонували працювати зі станціями РЕБ». 

Сто разів прощався з життям

27 грудня 2023 року з Томом на завдання під Кліщіївкою пішов зовсім молодий хлопчина на позивний Деш. Для нього це було перше бойове чергування. Удвох вони притягнули на позицію станцію РЕБ, установили, замаскували. За наказом командира періодично мали її вмикати і створювати радіоперешкоди для ворога. 

Під обстрілами вилазиш з окопу — перевіряєш, чи не пошкодило станцію; витягаєш блок живлення, щоб підзарядити від генератора — нелегка робота.

«Ці блоки важать 10-15 кг, а на точку до генератора їх метрів 400 треба було нести. То мені на це деколи й 30 хвилин не вистачало — росіяни б’ють, ситуація постійно змінюється, а ще ж назад треба дійти», — згадує військовий.

Того дня, наприкінці року, Том не помітив росіян, коли ті наближалися до його окопу: «У мене сектор видимості був обмежений. Ситуацію дрони моніторили, та росіяни з поля йшли — оператор дрона, мабуть, подумав, що то наші, і пропустив їх. Вони нас обійшли й заскочили в сусідній окоп. Тільки тоді їх засікли». 

Той окоп був довгий, розлогий. Вивів росіян аж до позицій у тилу Тома. Окупанти закидали позиції гранатами, застосували газ.

Прикордонник пригадує, що росіян довелося довго викурювати з позицій, бо увесь окоп був поритий «лисячими норами»: «Наші пробували їх дістати, примусити заметушитися, щоб вони по окопу забігали, дронами їх тоді можна було б вибити. Зробити змогли це аж через добу. Один з росіян заблукав посеред окопів — узяли в полон, а решту в бетонному бліндажі гранатами закидали. Потім 7 російських тіл у ньому знайшли. А скільки їх було там живими — важко сказати». 

Усю ту добу Том і Деш виконували команду «не пересуватися по позиції». Вступити у бій вони не могли — можна було вдарити по своїх. Проте були готові битися врукопаш, якщо раптом ворог заскочить у їхній окоп. 

Наші позиції під Кліщіївкою були росіянам добре відомі, пристріляні.. Я разів сто із життям прощався — найбільше боявся, що плитою нас придавить. А треба ж було станцію обслуговувати. Вона добу не працювала, поки росіяни за 20 метрів від нас були.Сергій, прикордонник на позивний Том

Удвох військові були не весь час — деколи Том виповзав з окопу підзаряджати блоки живлення. Їхній з Дешем окоп — близько 8 квадратних метрів. Він був прохідною позицією: ідуть хлопці на інші позиції мінятися — укриваються за потреби. Під час того чергування набивалося по 17 і більше людей. 

«Обстріли жахливі, ми з Дешем “трьохсотих” затягували до себе, голосом їм сигнал подавали, куди йти, намагалися допомогу медичну надати. Вони у нас по 3-4 години укривалися, а деколи й більше. Як ми з напарником живими лишилися — не знаю. Це просто фарт», — дивується військовий.

Новий, 2024-й

Пізно ввечері 31 грудня до Тома з Дешем прийшла заміна. Та щойно вони зібралися виходити — знову гатить ворожа артилерія. Новий рік мусили зустрічати в окопі.

Том тоді згадував свої найщасливіші зимові свята: коли вони з Альоною в’їхали у власний будинок. Ніхто їм тоді не був потрібен: ні родичі, ні друзі. Зустрічали удвох, пили шампанське, їли смаколики, мріяли. А тепер він під обстрілами, на урочисту вечерю чотири енергетичні батончики, трохи води і смертельна втома останніх п’яти днів. 

Планувалося, що Том і Деш будуть на позиції три дні, тож і провізії з собою багато не брали: «Коли збирався на завдання, як завжди, узяв з собою 8 батончиків і 4,5 літра води. Хоч і знав, що ці три дні можуть обернутися на тиждень — це вже як ситуація складеться. Більше їжі не брав, бо ще ж нести устаткування, кабелі». 

На позиції їсти неможливо — стрес шалений, трупний запах. Хоч з ніг до голови одеколоном облийся — він скрізь. Я до війни на тваринницькій фермі працював, худобу доводилося забивати — і нічого, їв спокійно. А тут ні. Було таке, що заходив на позицію з вагою 85 кг, а повертався — 74 кг.Сергій, прикордонник на позивний Том

Першого січня Том і Деш нарешті вийшли з окопу. Бронетранспортер доправив Тома до Костянтинівки, а потім машиною у Дружківку, де на нього вже чекав святковий стіл, накритий другом ще 31 грудня. Той вірив, що прикордоннику все-таки вдасться вийти з позиції.

Та перш ніж святкувати, чоловік видалив чернетку повідомлення — того самого прощання, заготовленого в окопі для Альони. Вижив!

Легко вже не буде

Коли ми розмовляли з Томом, він проходив сержантський вишкіл на полігоні. Бідкався, що й понині проблема — домогтися дозволу побачитися з сім’єю: «Альона з синами могла би приїхати у найближчий населений пункт, але хто б мене до них пустив? Чого ж така недовіра у командирів до бійця?

Я добровільно на фронт пішов, то невже б утік, якби мене відпустили до сім’ї? Я в армію йшов, сподіваючись, що полковник із солдатом — це передусім побратими, а вже потім один командир, а другий підлеглий. Не завжди так виходить.»

Том каже: знадобився майже рік війни, аби відчути себе вже «битим» хлопцем. Але й зараз страх нікуди не зникає, а іноді зростає.

«Коли у 2022-му вперше йшов на позицію, наче нічого й не боявся. 300-ті? А що це? 200-ті? Не про мене. А тепер іду і думаю: тут побратиму ногу відірвало, другого тут убили. Дивлюся на окоп: якщо мене тут поранять, як звідси виповзти, як до евакуаційної машини дістатися? Я до війни навіть не уявляв, як сильно можна хотіти просто вижити».

Поки військовий не знає, які обов’язки йому доведеться виконувати в підрозділі після сержантського навчання. А втім, Томові подобається здобувати знання та відкривати нові можливості.

«Я спочатку тільки автомат знав, поки мені не довірили бути провідником: за багато кілометрів водити групи на позиції та забирати їх звідти. Під обстрілами, через мінні поля. У мене жоден боєць не загинув, коли я групи вів. І жоден не втік. Потім РЕБ освоїв. Тепер буде щось нове. Я і синам своїм кажу: вчіться постійно, не підводьте мене, не зважайте, що школа дистанційна, бо без знань нікому в житті не будете потрібні», — каже боєць.

Том з гіркотою зітхає від усвідомлення, що його сини стали дітьми війни. Розуміє, що після перемоги ні їм, ні йому легко вже не буде. Доведеться підіймати життя з руїн, а це на роки. Тому просить дітей запам’ятати війну та не забувати, хто наш ворог і що він робив із нашою країною. Щоб ніхто потім не зміг втовкмачити їм спотворену історію їхньої Батьківщини.