В епіцентрі болю і любові: як на Сирці, куди влучила російська ракета, люди стали підтримкою одне одному
Будинок на столичному Сирці, у який влучила російська ракета, легко знайти за ядучим запахом гару. А ще — за вервечкою людей, які несуть воду, печиво, лопати. Коли ми з подругою сюди приходимо, тут ще не так багато волонтерів, а поліція ще не обгородила територію стрічкою. Але люди вже потрохи підтягуються. У дворах навколо зруйнованого будинку — тиша. Чутно лише віддалені голоси рятувальників і шум будівельної техніки.
Люди спостерігають за всім мовчки. Наче вибухова хвиля вибила з нас усі слова. Згорілі дерева здіймають свої поламані чорні гілки просто у синє-синє небо. На асфальті біля сусідніх будинків, вкритому уламками скла, розкидані дрібні недозрілі грушки та яблучка, збиті вибуховою хвилею. Я дивлюся на них і мені стає так гірко, наче ці яблука і груші — живі істоти, яким росія не дала змоги дозріти й налитися соком. Усюди розкидані уламки, де-не-де видно плями крові на асфальті.
«Діти не мають ось так помирати!»
Ми з подругою хочемо бути корисними і йдемо ближче. Спочатку мені здається, що постраждали два будинки, але це один: російська ракета зруйнувала цілий під’їзд. І тепер будинок має порожнечу, наче з нього вирвали серце. Неможливо не думати, що ще вранці тут вирувало життя. Неможливо дивитися на гору бетонних плит, арматури та уламків, під якими, ми всі тут знаємо, є люди.
Коли ми підходимо ближче, рятувальники якраз оголошують хвилину тиші — щоб почути, чи ніхто під завалами не дасть про себе знати: плачем, криком, схлипом, словом. Але під уламками — тиша. Коли кран починає повільно підіймати бетонну плиту, а потім іншу, мені здається, що зараз так само шар за шаром витоншується моя шкіра. Я відчуваю, що якщо зараз з-під уламків когось дістануть, моє серце, яке більше не має броні, розлетиться на уламки.
Ближче підходити вже не дозволяють: є загроза обвалу стіни будинку, працює важка техніка і має ще працювати поліція. Ми йдемо шукати, де можемо бути корисними. Трохи осторонь від зруйнованого дому стоять пожежні, швидкі та поліційні автівки. У затінку сидять втомлені рятувальники. Підтягуються волонтери, несуть і несуть воду. Хтось допомагає людям нести речі, які ті змогли забрати зі зруйнованих квартир, хтось роздає охочим лопати та віники, сміттєві пакети. Хтось залишається вислухати людей, обійняти.
Одна з жінок гладить двох маленьких собачок, що сидять у затінку разом із молодими господарями, і починає плакати — її домашній улюбленець десь під бетонними плитами. Раптом люди швидко розступаються.
— Дорогу! Дорогу! — кричать рятувальники й виносять один за одним у термоковдрах двох людей. Натовпом, який стоїть біля поліційної стрічки, якою вже обгородили місце трагедії, котиться нажаханий шепіт: «Це діти, діти». Дітей заносять у «швидкі», але ті нікуди не рушають. Поряд зі мною стоїть дівчина і схлипує. «Їх, певне, там реанімують, надають їм допомогу, це ж діти, діти не мають ось так помирати», — говорить вона.
Розповідає, що живе через кілька будинків від зруйнованого. Ще ніколи не чула нічого подібного на цей ранковий вибух. Ще ніколи не була так близько до людського горя. «У мене в цьому будинку бабуся живе, її посікло склом, але вона жива, її вже госпіталізували, — говорить дівчина. — Знаєте, я спочатку побачила тінь від ракети над будинком, а потім все це сталося». Вона дивиться на мене почервонілими від сліз очима. А потім каже: «Бережіть себе».
«Мама під завалами»
У цей час рятувальники виносять на ковдрі дорослу людину. Щось говорять медикам. Акуратно і неспішно заносять у карету «швидкої». Усі розуміють — людина загинула. Хтось каже, що це, здається, мама цих дітей. І я ловлю себе на думці, що відчуваю щось схоже на полегшення, якщо це слово взагалі тут доречне, що мама була поряд із дітьми. Що вони не були самі в такий страшний момент. Що мамі не доведеться бачити руїни замість дому, де вона вранці лишила дітей, вирушивши на роботу. Це страшні думки. Але саме так я думаю про себе — щоб у найстрашніші моменти бути зі своєю дитиною.
До поліційної стрічки підходить жінка, вона стримана і тиха. Інші жінки запитують її: «Де мама?». І вона так само без жодних емоцій, наче цей вибух випалив у ній саме життя, відповідає: «Мама під завалами». Одна з жінок, вочевидь сусідка, починає плакати.
«А образ Божої Матері вцілів!»
Ми з подругою допомагаємо жінці з сусіднього будинку. У цьому домі деякі квартири вигоріли дотла, в інших винесло вікна й двері. Пані Валентині — 82 роки. Вранці вона поїхала на дачу, це і врятувало її від осколкових поранень. Вибухова хвиля потрощила і вибила вікна у неї в спальні та на балконі у вітальні. «Але вхідні двері вціліли», — радіє пані Валентина. У спальні вибиті віконні рами, зірвані штори, перевернуті вазони з квітами. Ліжко всипане битим склом. «Я ж тут завжди читаю книжку, якби я лишилася вдома, то… Сусідку мою ось увезли в лікарню з осколковими пораненнями».
«Дивіться, — каже вона раптом, — а образ Божої Матері вцілів!». Ікона стоїть у кутку спальні, прихилена до стіни. Букет лаванди у вазі поруч з нею — перевернутий, але ікона стоїть на місці. Ми підіймаємо вазони, струшуємо з них скло. Величезне алое впало на підлогу, але вціліло, орхідеї повипадали зі своїх горщиків, але теж живі. Найбільше постраждав фікус — у нього обпалене листя. «О, який молодець, вижив», — говорить пані Валентина про черговий вазон.
«Зламався наш символ незламності, але я його склею»
Люди у цьому домі та поруч прибирають наслідки вибухової хвилі. Виносять скло, пошкоджені меблі, підмітають під’їзди та двір, несуть плівку, щоб закрити вибиті вікна. Всі зосереджені й готові допомагати одне одному. Поступово сюди приїжджає все більше волонтерів, хтось — відразу після цілого дня в «Охматдиті».
Пан Олег сидить на бордюрі біля вигнутих від вибуху гаражів. Йому вже за 60. Поряд — його мама, яка приїхала відразу, як дізналася про вибух. Пан Олег розповідає, що тривогу чув, але він уже почав обідати, тож вирішив не перериватися. Від вибухової хвилі вилетіли вікна та попадали кухонні полички. «Вам є де ночувати?» — запитую в нього. У відповідь він усміхається: «Звичайно, що є. Вдома. Літо на вулиці, можна і без вікон пожити».
Пані Валентина теж спокійна і зосереджена. Коли ми вже домітаємо скло на балконі, вона заносить плівку для вікна. У її вітальні на підлозі лежить легендарний півник васильківської майоліки — символ незламності з часів деокупації Бородянки. Від вибухової хвилі він упав і розколовся на дві частини. «Зламався наш символ незламності, — говорить пані Валентина. — Але це не страшно, я його склею. І вікна вставлю. Це все речі, їх можна полагодити, на відміну від людського життя».
А я в цей час думаю, що всі ми — як цей півник: такі ж незламні, але в певні моменти теж тріскаємося, розбиваємося на уламки, розпадаємося на частини. І тоді важливо, щоб поряд був хтось, хто може нас склеїти. Вчора всі ми були одне для одного тими, хто склеює і лікує.
Попри шок і біль, люди з усього Києва їхали та йшли туди, де була потрібна допомога. Несли ліки, воду, їжу, дитяче харчування. Несли лопати, віники, рукавчики. Несли свою рішучість, надію і любов до ближнього. Ми всі маємо тріщини, шрами та сколи, а вчора їх стало ще більше. Але ми стоїмо. Бо в нас є ми.
Додому ми з подругою їхали не з порожніми руками. Пані Валентина дала нам відростки своїх вазонів, які вистояли та вижили. Ми їх посадимо у себе, а потім ще комусь дамо відростки. Тому що так і має бути: життя має тривати.
Авторка: Марія Семенченко
- Поділитися: