Кожен військовий — майбутній ветеран. Досвід патронатної служби «Азову», який варто перейняти на рівні держави

Ветеранська політика починається з армії

Нам не вдасться побудувати адекватну ветеранську політику в державі, якщо в цьому не будуть зацікавлені Генеральний штаб і Міністерство оборони. Саме від них залежатиме, у якому стані вони будуть відпускати військового після служби. 

У нас є досвід, який можна перейняти, але для цього потрібні системні рішення. Наприклад, у нас є групи бойового стресу, які запобігають важким випадкам посттравматичного стресового розладу. Також ми запроваджуємо американську систему, яка називається декомпресія. Вона допомагає військовим зняти з себе тягар сумління за трагічні події на полі бою. Корисно, коли елементи цієї системи працюють ще на етапі after-action review — своєрідного «розбору польотів».

Відразу після бою командир підрозділу збирає своїх бійців і разом з ними аналізує вдалі рішення чи помилки. Приміром, чому хтось із їхньої групи зазнав поранення чи загинув — і що необхідно наступного разу зробити, щоб такої ситуації уникнути. Це важливо подати так, аби бійці не страждали через відчуття провини.Олена «Гайка» Толкачова, військова, керівниця патронатної служби полку «Азов»

Це первинний етап — якщо його пропустити, у наших військових можуть загостритися депресія і тривога. Вони до кінця житимуть із цим почуттям провини — і навіть найкращим психологам буде вкрай важко допомогти. У кращому разі людина потрапить до психіатра й довго лікуватиметься на стаціонарі. Якщо ж користуватися системою декомпресії, цього можна уникнути.

Поранений не має лишатися на самоті

Патронатна служба відіграє ключову роль у тому, щоб поранений військовий не лише вижив, а й видужав якомога швидше та повернувся до більш-менш нормального життя. 

Спершу поранений боєць потрапляє у стабілізаційний пункт. Там головне завдання — зберегти життя та зрозуміти, що робити далі. А от щойно людина опиняється у госпіталі чи лікарні, мусимо забезпечити психологічну допомогу. 

Ми індивідуально підходимо до кожного бійця. Та головне: він певен, що ми будемо з ним і на етапі евакуації, і вже потім у лікарні — все проконтролюємо, допоможемо. І в будь-якому разі потурбуємося про його психоемоційний стан. Ми вислуховуємо всі його проблеми та страхи, залучаємо партнерські громадські організації, які надають психологічну допомогу.Олена «Гайка» Толкачова, військова, керівниця патронатної служби полку «Азов»

Медичний персонал своєю поведінкою може закласти ґрунт або для нормалізації стану, або для важкої депресії. У такому стресовому моменті на ментальний стан пораненого може вплинути буквально декілька слів. Важливо, щоб увесь молодший і середній медичний персонал пройшов перекваліфікацію та отримав навички медичного психолога. Це можна робити онлайн, не полишаючи основну роботу.

Це стосується і звичайних цивільних лікарень, які зараз так само працюють з великою кількістю військових. Кожен головний лікар має наголосити своїм підлеглим, що здоров’я наших захисників — їхній пріоритет. 

На жаль, якщо зараз у лікарнях і є штатний психолог, то це часто якась неадекватна людина з незрозумілою освітою. Взаємодія з таким «фахівцем», навпаки, погіршує стан ще під час служби на рівні підрозділу.

Буває, що медсестра по декілька днів може не заходити до лежачого військового тільки через те, що він їй 50 гривень у кишеню не покладе.Олена «Гайка» Толкачова, військова, керівниця патронатної служби полку «Азов»

А ще пораненим часто-густо видають списки ліків, які військові мусять самотужки собі придбати. Лише уявіть — найпростіші знеболювальні! Дексалгін, дексаметазон, кевір — це базові препарати, які медзаклади зобов’язані мати у достатній кількості. Коли ми перевіряли одну з лікарень, виявилося, що в них за документами ці ліки є, а на складі немає.

Це глибинна проблема, вона системна. Міністерство у справах ветеранів не зможе самостійно побудувати ідеальну ветеранську політику, якщо вона не буде узгоджена з усіма іншими міністерствами та відомствами. Міністерство охорони здоров'я у цій структурі — одна з ключових ланок, не можна собі уявити ветеранську політику окремо від нього. Водночас нині у нас немає жодного профільного реабілітаційного центру для важких поранених — спинальників і тих, хто має черепно-мозкові травми. Так, є приватні центри, проте і їх не вистачить для наших потреб.

Важкі пацієнти потребують тривалої реабілітації. Вони мають лежати в нормальних умовах, за ними потрібен постійний догляд. Це мають забезпечувати професійні служби, а не близькі. І таким доглядальникам, як і лікарям, повинні гідно платити.Олена «Гайка» Толкачова, військова, керівниця патронатної служби полку «Азов»

На все потрібні гроші

Зараз ветерана з інвалідністю 1 групи лікарня через певний час просто виписує додому. Родина вимушена постійно бути поряд — доглядати за ним і витрачати великі кошти на ліки та приватних фахівців. Зрештою, це впливає на можливість заробляти кошти, тож і рівень підтримки ветерана падає. До того ж коли весь час і сили йдуть на опіку близької людини з інвалідністю, це впливає і на ментальний стан — у родині накопичується стрес, атмосфера стає нездоровою, що ще дужче поглиблює проблему. Це замкнене коло, яке держава неодмінно має розірвати.

Та й самим військовим після звільнення зі служби обов'язково треба давати направлення до психіатра. Далі вже спеціаліст має визначити, чи потрібна ветерану подальша психіатрична допомога. У будь-якому разі знадобиться психологічна підтримка.

У нас поступово змінюється культура ментального здоров’я, змінюється ставлення до таких фахівців серед військових. До речі, хлопці частіше довіряють психологам-чоловікам. І не просто чоловікам — а тим, хто також має бойовий досвід.Олена «Гайка» Толкачова, військова, керівниця патронатної служби полку «Азов»

Чи може це все забезпечити держава? Навряд. Навіть у США, з їхнім величезним бюрократичним апаратом і штатом держслужбовців, багато важливих функцій беруть на себе громадські організації. Навіть там наші колеги визнають: «Якщо ви хочете швидко та якісно, готуйтеся заплатити багато». Тому для таких ініціатив потрібні незалежні донори. Ті, що надаватимуть, зокрема, фінансову допомогу родинам, аби вони мали більше простору для маневру.

У нас поки що все навпаки: держава наче й обіцяє матеріальну допомогу, але закладає для цього складний механізм якихось субвенцій і сертифікатів на послуги. Усе, щоб тільки гроші не пішли на якісь особисті потреби родичів ветерана. Насправді ж досвід показує, що коли така сім’я перебуває під опікою патронатної організації, вона цілком адекватно розпоряджається наданими коштами.

Тому ми в «Азові» створили свою патронатну службу без жодної підтримки держави. І зробили це дуже швидко — бо була мотивація та відчуття нагальної потреби. Нам не потрібні були стрункі концепції, ретельно прописані закони, нормативні акти. Ми почали робити прості людські речі: є поранений — йому треба допомогти.

Бачиш, що лікарня забила на ветерана, то йдеш і все там перевертаєш з голови на ноги. Щоб пораненим почали нормально займатися. Чи забираєш його в іншу лікарню — бажано приватну. Зараз, на жаль, найбільш кваліфіковані лікарі, медсестри, доглядальниці — усі переходять з державних лікарень до приватних. Можна дати можливість цим лікарням отримувати від НСЗУ кошти на лікування військових. А це досі дуже складно.

Наприклад, санаторій «Конча Заспа» лікує сто поранених. Хоч він і державний, наш благодійний фонд оплачує їм кожного місяця вартість послуг. Це розвинутий заклад, там багато молодих професійних лікарів. Проте ми два роки не можемо добитися, щоб держава перебрала на себе оплату путівок до цього санаторію. 

Така ж ситуація і з приватними медичними закладами. Реабілітаційний центр «Модричі» не може домовитися з НСЗУ та МОЗ про оплату послуг. І йдеться навіть не про якісь комерційно вигідні умови — вони готові на банальне покриття послуг і витрат, аби центр не був збитковим. Вони лікують найважчих поранених дуже якісно — і поки саме ми оплачуємо це лікування з ваших донатів.

В «Азові» ми завжди сприяємо тому, щоб близькі поранених у лікарні могли бути поряд. Ми їх селимо чи оплачуємо житло. Якщо потрібно, знаходимо дитячий садочок і влаштовуємо туди дитину. Надаємо матеріальну допомогу, щоб вони мали за що жити, поки поранені лікуються.Олена «Гайка» Толкачова, військова, керівниця патронатної служби полку «Азов»

Також ми слідкуємо, щоб важкопораненого бійця раптом не списали зі служби й не виключили зі списків військової частини — адже тоді він перестане отримувати грошове забезпечення. Таке неодноразово траплялося. Поранений після лікування має пройти медико-соціальну експертну комісію, отримати від неї висновок про інвалідність — і лише тоді його можна звільнити зі служби. Тоді він зможе оформити собі пенсію та вже за місяць отримати першу виплату від держави. Звісно, сума таких виплат — це окрема тема: 12-15 тисяч гривень — це ганебно низька плата за пожертву військового своїм здоров’ям.

Повернення до цивільного життя

Коли ж військовий демобілізувався, настає важкий етап адаптації до цивільного життя. Ключовою проблемою тут не рідко є пошук роботи.  Заради її розв’язання ми створили у патронатній службі «Азову» відділ, що допомагає ветеранам працевлаштуватися. Цей відділ зараз очолює ветеран «Азовсталі», який був у російському полоні.

Ми пішли до Київської міської адміністрації. Знаю, що зараз до КМДА ставлення, м’яко кажучи, критичне. А втім, зараз я буду столичну владу хвалити. Вони обіцяли нам посприяти і сказали, що братимуть ветеранів на посади в комунальних підприємствах. Звичайно, просто так нікого на роботу не беруть. Обов’язково має бути співбесіда. Необхідно визначити рівень освіти, компетенції, інтересу. 

Працевлаштування ветеранів у держструктури допомагає в боротьбі з корупцією. Коли на посаді ветеран, людина ідейна, яка ризикувала життям за цю ідею, вона буде жорстко викорінювати будь-які схеми, хабарництво чи кумівство. І колишнім військовим подобається така робота — вони почуваються потрібними та знають, що їхня праця приносить користь.Олена «Гайка» Толкачова, військова, керівниця патронатної служби полку «Азов»

У нас є приклад ветерана на посаді директора кладовища. Хлопець сам туди захотів! Така практика вже принесла перші плоди. От він помітив, що вночі там немає нормальної охорони — зі ще свіжих солдатських могил крадуть вінки, квіти. Тепер ми налагоджуємо співпрацю з Муніципальною вартою, куди теж ідуть працювати наші ветерани. Взагалі система кладовищ у нашій країні гнила. Керівники цих підприємств беруть хабарі за поховання. Навіть у матерів військових. Родичі загиблих змушені за гроші через мутну схему купувати те, що належить їм за законом. 

Брудні чиновники починають боятися — хоч-не-хоч, а вже по-іншому себе поводять. До них доходить, що поруч із ветераном вони вже не зможуть безкарно крутити афери. Як на мене, цю практику варто переймати іншим містам і областям та цілим державним інституціям.  

Давно час виходити на новий рівень

Чи можна досвід патронатної служби «Азову» спроєктувати на рівень Збройних сил загалом? Один в один не вийде, бо всюди є свої особливості. Проте важливо розробити загальне бачення, яке вже можна буде на рівні конкретних підрозділів адаптувати під унікальні потреби.

Рух у цьому напрямку є: зараз при Сухопутних військах запрацювала робоча група, у якій працюватиму я, Олена Шевцова, мої колеги з патронатної служби «Азову» та інших підрозділів. П’ять бригад зголосилися взяти участь в експерименті: на базі нашої структури вони впроваджують патронатну службу.

Зокрема, такий інструмент дасть можливість фінансувати лікування ветеранів через субвенції. Поки ситуація така, що лікування поза військовою частиною неоплачуване — воно лягає на командування медичних сил. Потім його перекладають, по суті, на Мінохорони здоров’я вже у цивільній лікарні. 

Там, на жаль, часто не виконують свої обов'язки — кошти, що повинні йти на ветеранів, на них не витрачають. Не знаю, чи вони їх крадуть, чи в якийсь дивний спосіб розподіляють, але в сухому залишку ветерани якісних послуг не отримують. Коли ж самі військові контролюватимуть, як лікують їхніх побратимів, це буде набагато ефективніше. 

Ця авторська колонка Олени «Гайки» Толкачової — розшифровка її промови на конференції hromadske «Життя у тривалій війні». Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.