Троє легких, один середній, один загиблий. Ніч із медиками 3 ОШБр на Харківському напрямку
Від цього села до російських позицій — кілометрів десять. Порожні домівки заросли травою, і лише вицвіло-сині віконні рами, які виглядають з-поміж листя, нагадують: тут жили люди. Щоправда, дехто таки залишився. По сусідству з медиками 3 окремої штурмової бригади живе Степан Васильович. Чоловік родом з Краматорська, на Харківщину перебрався чотири роки тому. На запитання, чим займається тут цілими днями, відповідає чесно, дивлячись в очі: «Горілку п’ю». Годують його або волонтери, або військові.
Тир із простріляних каструль
«Ми вдень майже не працюємо. Дрони літають постійно. Тут не те що евакуювати, бійці деколи цілий день не можуть вийти з позицій через ризик скиду. Виїжджаємо вночі», — каже Маргарита. З березня 2024-го вона приєдналася до 3 ОШБр і тепер працює медикинею. До цього вчилася медицини на різних курсах та у волонтерських організаціях.
Ми йдемо з Маргаритою вздовж поля, щедро всипаного соняхами. Жовті квіти — мовчазні свідки того, скількох бійців медики повертали з того світу. Зараз підозріло тихо. Не чути ні техніки, ні роботи артилерії, ні двигунів зелених пікапів із польової дороги. Поле — через дорогу від будинку, в якому нині база медиків. Власне, хату вони використовують як склад для броні та кухню. А самі живуть у бліндажі поруч: так безпечніше. Неподалік бігає трійко котів — застрибують у каски, бавляться.
У центрі подвірʼя рукомийник, за ним — бруси й турнік. Після того, як медики знімають броню, залишається найголовніше — «зняти з себе» кожен виклик і кожного пораненого. Саме спорт допомагає розвантажити голову, тут це не примха здорового способу життя, а необхідність.
Сонце торкається горизонту, небо стає яскраво-помаранчевим. Комарі обсідають шкіру. Здалеку на гілці видніється дірява каструля. Поруч ще деяке кухонне приладдя з дірками. Тут стрільбище — військові вдосконалюють навички.
«Це я стріляла», — Маргарита тицяє пальцем у приклеєну мішень з дірками на дев’ятках і десятках.
Троє легких
Заходимо в бліндаж. Мені він нагадує студентський гуртожиток: кімната майже такого самого розміру, всередині живуть шестеро. Двоярусні ліжка, виготовлені з незачищених дощок. Присутні різко повертають голови в мій бік, тиснуть руки, як це роблять у 3 ОШБр та «Азові» — не долоню, а далі за зап’ястя, тримаючи руку ближче до ліктя. Таке рукостискання походить ще зі Стародавнього Риму — аби впевнитись, що в рукаві немає ножа і ти дійсно свій.
«Коли 3 ОШБр була на коксохімічному заводі, дні пролітали швидше за надзвукові ракети», — розповідає механік-водій сьогоднішнього екіпажу. Він повільно спускається з ліжка і йде на вулицю курити. На сусідніх койках медики схвально підтакують.
На Харківському напрямку, кажуть, набагато спокійніше. Тож більшість часу вдень вони займаються звичними справами. Через соцмережі стежать за світом, який пішли захищати. Хтось гортає TikTok, дивиться фільми. Проте, коли настає ніч, екіпаж ховає всі девайси та поринає в легкий сон, знаючи, що в будь-яку секунду з’явиться робота.
О четвертій ранку мене будить Травмат: «За двадцять хвилин виїжджаємо. Маргарита вже поїхала на кейсевак». Якщо перекласти це мовою цивільних: поїхала забирати поранених з передової. Травмат — чоловік сорока років, міцний. Сьогодні він працює на машині медичної евакуації. До нього Маргарита має доставити поранених бійців, яких чоловік довезе до стабпункту. На «швидкій» матово-зеленого кольору їдемо з Травматом до точки передання поранених.
Зупиняємося серед полів. По рації повідомляють, що разом із чотирма пораненими буде один загиблий. На підмогу приїжджає екіпаж зі стабпункту. Якщо є можливість поранених не везти разом із загиблим — це роблять.
За кілька хвилин прибуває кейсевак з передової. З пікапа виходять перші двоє поранених. Вони легкі — з контузіями. Беруть за ручки чорний пакет. Інші двоє — теж легкі — тримають пакет з іншого боку. Синхронно переносять тіло до «швидкої». Двері гучно зачиняються, загиблого забрали.
Порожній кейсевак Маргарити тієї самої секунди розвертається, підіймає хмару пилу і їде назад на точку — очікувати наступного виклику. З чотирма пораненими «швидкою» вирушаємо у стабпункт.
Я просто втомився
Двоє бійців сидять на кушетці, один — на кріслі біля задніх дверей. Травмат починає оглядати першого пораненого.
Осколок влучив йому в стегно. Від моменту поранення минуло вже багато годин, нещодавно рана повторно почала кровоточити. У кейсеваку його рану протампонували, тепер усе у відносному порядку. Зрідка солдат дивиться на рану й закочує очі. З розірваною штаниною він сидить у куті, каже, що все добре, просить його не турбувати, чекатиме на повноцінну медичну допомогу у стабпункті. Він похилив голову на бронежилет і втупився в підлогу автівки, що на польовій дорозі підстрибує, ніби пес, який дуже радий бачити свого хазяїна.
В іншого пораненого — контузія та невеликі уламки на підборідді. У кейсеваку йому наклали бандаж, від чого шия збільшилась удвічі. Він теж чекає повноцінної допомоги у стабпункті.
«Оце в мене воротнік, канєшно, хлопці», — боєць дістає телефон і вперше дивиться на себе після поранення. На обличчі немає й натяку на сум чи страх. Лише втома і радість від того, що досі живий.
Солдат з усмішкою зиркає на кожного з трьох побратимів, впевнившись, що всі зацінили його іронію. Травмат допомагає йому зняти бронежилет. Під ним на кофтині декілька цівок засохлої крові.
В іншому куті чоловік, не знімаючи бронежилета, відкинув голову на спинку крісла і заплющив очі. У нього контузія. Усю дорогу їхав мовчки, деколи киваючи Травмату, мовляв, усе ок, не турбуйся.
Час від часу бійці розплющують очі, щоб не заснути й бути при тямі. Люди з контузією — наче в алкогольному спʼянінні. Мають проблеми з координацією, мовою, їх нудить, болить голова. На відновлення треба до тижня часу.
Світає. Ми минаємо поле соняхів. Боєць, який всю дорогу сидів у куті з відкинутою головою, дивиться на жовтих велетнів і ледь помітно підіймає лівий кінчик губ в усмішці. Травмат знову питає, чи все окей. «Так, усе добре. Просто втомився».
Стабпункт
Біля шпиталю вже світло. Медики виходять зустрічати поранених. Беруть під руки бійця з осколком у нозі. Солдат з пораненням у шию іронічно показує бандаж командиру:
— Диви, як мене розперло!
— Ну чисто спасатєльний круг! От даєш… Усе в нормі?
— Да, все гуд. Маєш сіжку (цигарку — ред.)?
У приміщенні в окрему коробку бійці скидають порваний камуфляж, перевдягаються і йдуть на обстеження. В одній з операційних латають бійця іншої бригади. У нього осколкові поранення ноги, паху та обличчя. Запитую начальника передового хірургічного відділення про травми, з якими найчастіше доправляють пацієнтів.
«Зараз під 90-95% осколкові, інколи проскакують кульові, але це тільки під час штурмів. Коли немає активних штурмових дій — це осколкові. Кульових небагато, але вони складніші. Якщо це поранення в життєво важливі органи, через шлях та час евакуації багато хто не доїжджає, бо під час штурмових дій це майже неможливо. Якщо порівнювати з 2022-2023 роками, зараз набагато більше уражень дронами: FPV, скиди. Тут також використовують газові гранати, нейропаралітичні гази. Тяжких отруєнь я ще не бачив від цього», — відповідає Ярослав.
Найважче, каже, бачити дітей, у яких поранення, несумісні з життям. І дорослих також. Коли доправляють бійця, він ще живий, але ти розумієш, що не маєш змоги затримати його на цьому світі.
У хірурга Ярослава сьогодні хороший ранок. Поранених, яких ми доправили, вже розподілили по палатах і надають їм медичну допомогу. З ними все буде добре. Екіпаж медеваку повертається «додому». Минаючи поля соняхів.
Автор: Макс Чорний
- Поділитися: