«У мене був намір скоїти суїцид». Як психіатри лікують військових від війни
— Я зневірився. Що тут уже залишилося захищати? — каже молодий чорнявий хлопець із невеликою борідкою. Його очі прикриті окулярами з товстими лінзами.
— А що залишається робити? — відповідаю я.
— Ви питаєте людину, яка хотіла вчинити суїцид, що робити?
Іван (імʼя змінене) — військовий. Нині він — пацієнт Київської міської психіатричної лікарні імені Павлова. Або «Павлівки». Сюди його відправили після спроби самогубства. Іван погано спить, і від цього всі інші проблеми — болить голова, судомлять ноги.
Сьогодні його відпустили ночувати додому, тому що у стінах лікарні йому важко. Хлопця ми зустріли на виході з «Павлівки», почали розмовляти. Іван закурив. Поряд диміли такі ж, як він, — чоловіки, що були на війні. Хтось не зупинявся на одній цигарці й тягнув наступну.
«Ставляться людяно. Чесно, не очікував»
До великої війни у «Павлівці» здебільшого лікували людей із важкими психічними захворюваннями. Пізніше додалася нова когорта пацієнтів — військові. У червні 2022-го для них відкрили окреме відділення, спершу на 40 ліжок. А вже торік у серпні його перенесли в інший корпус.
Зараз тут зайняті усі 70 місць. Ліжка не встигають охолонути: коли одного військового виписують, на його місце заселяють іншого. Конвеєр. Того дня, коли ми прийшли в лікарню, тут прийняли чотирьох нових пацієнтів.
Посттравматичний синдром, панічні атаки, тривожність, наслідки вибухових травм — з такими станами зазвичай приходять військові. До служби повертаються назад майже всі.
Спершу зустрічаємося з чоловіком у майці-морячці. У нього гарно вистрижена сива борода, у вусі сережка. Позивний Сєдой дуже йому пасує. Пояснює, що з ним він ще з байкерського життя.
Відрекомендовується Вадимом Кононовим, 59 років. У цивільному житті — режисер та актор, грав в українських і російських фільмах. Народився в Конотопі, та коли ще був маленьким, сім’я виїхала до росії. Виріс у Сибіру, закінчив у росії філфак. Але доля все ж таки повернула його в Україну.
«У мене змішалися полярні крові: одна половина родини живе у Петербурзі, а інша — з Коломиї. Моя рідна мова — російська, але вивчив українську, бо треба знати мову тої країни, де ти живеш. Це повага до цієї землі. Ти тоді стаєш одним із тих, хто тут живе», — каже Кононов.
Чоловік доєднався до війська разом із сином у перші дні великої війни. Пройшов бої на Київщині, Харківщині, Донеччині. Був мінометником, зв’язківцем. Цьогоріч став пресофіцером. На цій посаді хоче документувати історії військових.
У «Павлівку» потрапив через контузії. Втратив сон, підскочив тиск, тож начмед відправив на лікування. Спершу Кононов не довіряв своїй лікарці-психіатрині: мовляв, молода ще. Та швидко зрозумів, що вона знається на своєму ділі. Те ж саме було із психологинею.
«Вони ставляться людяно. Чесно, не очікував цього. Для мене важливе це спілкування, а ще — ми далеко від тригерів. Уявіть, мені у перші дні не хотілося додому йти. Тут гарна територія, гуляю, дивлюсь на ці скульптури», — ділиться чоловік.
Поки говоримо, у палаті він сам, хоч ліжок чотири. Біля кожного стоять гумові капці й тактичне взуття, а на кріслах та підвіконні — рюкзаки у пікселі. Через широкі вікна можна роздивитися Кирилівські пагорби. У палаті ванна кімната з новим ремонтом, на стінах бірюзового кольору висять картини із глини. Між ними — ікона Архангела Михаїла.
«Це вже совок»
Кононов переживає, що більше ніколи не зможе заснути без препаратів. У квітні в нього «дембель», на останок додає: «Якось дотягну».
— Ну що у нас, кайфушно, по-домашньому? — до палати заходить огрядний чоловік. Вітається з Кононовим. Це завідувач відділення Ігор Дубінін.
— По-домашньому! — жваво відповідає пацієнт Кононов. Обіцяє, що після «дембеля» приїде сюди знімати кіно.
За словами Дубініна, збирати нинішню команду було непросто. Мало хто хоче працювати з військовими, та й до тривалого робочого дня не всі готові. Зараз на 70 пацієнтів — чотири лікарі-психіатри.
Лікарні не вистачає психологів. Лікарів-психіатрів теж треба більше, бо на них зараз дуже велике навантаження. Чи будуть розширювати відділення — питання відкрите, бо є проблеми з фінансуванням.
Лікування у «Павлівці» відбувається комплексно. Це медикаменти, психологічна допомога та корекція, різні види реабілітації, зокрема фізіотерапія. У будь-який момент військові можуть звернутися до психолога й розповісти про свої переживання. Також вони відвідують басейн чи грають у футбол. Мають час і на дозвілля.
Завідувач каже, що перший поверх відділення з ремонтом, але другий — «це вже совок». Веде нас, щоб показати. Підіймаємося сходами, у темному коридорі на підлозі старий лінолеум.
«Бачите, яка гарна підлога, які стіни, двері? Бомба! — іронізує лікар і додає: Мені набридло випрошувати: дайте те, дайте ліжка…»
На першому поверсі облаштована зона з величезним акваріумом і телевізором, там хлопці грають в ігри. На другому — значно бідніше. На питання про те, чи допомагає держава та місто, лікар не відповідає. Але з усього видно — грошей бракує.
Дубінін нас залишає, бо в нього багато роботи. Фотографуємося біля стіни з прапорами від бійців, які тут лікувалися. Далі екскурсію проводить ерготерапевт Михайло Парфьонов. Сам він ветеран, має відзнаку за оборону Києва, а ще — майстер спорту з кікбоксингу.
Заходимо з ним у спортзал, який до появи відділення для військових був просто складом. Його облаштували волонтери та небайдужі. Зараз туди приходять не тільки пацієнти, а й працівники, каже Парфьонов і показує відео, як лікарка з іншого відділення підтягується на перекладині.
«Найактивніше у мене займалися хлопці після полону. А ще памʼятаю чоловіка з ампутованою рукою, який щодня приходив на бокс і теніс, та все одно просив ще більше тренувань», — розповідає ерготерапевт.
«Якщо не хочеш жити, потрать життя на користь»
Йдучи з лікарні, знайомимося з Іваном. Він хвалить тутешніх лікарів — вмотивовані та намагаються допомогти бійцям. Немає такого, як за «совка», де дали б таблетку і слідкували, щоб не втік.
«Чому я тут опинився? З одного боку — ворог, з іншого — я не можу піти на відпочинок, маю служити. У мене був намір скоїти суїцид, після цього я потрапив на лікування», — розповідає хлопець про свій стан.
Іван стверджує, що якби сам не попросився на лікування, його б ніколи не відправили.
«У моїх командирів бачення таке: якщо не хочеш жити, п*здуй і потрать своє життя на користь, прокопай окоп до п*дарів, щоб легше було штурмувати», — розповідає Іван.
Його тато помер, коли він був малим, мати за кордоном — з нею вони не спілкуються. Батьків йому заміняли сестра та її чоловік, який нещодавно загинув на фронті.
«Я відчуваю, що моя підтримка потрібна сестрі. Більшість людей так вчиняють: плюють на своє здоровʼя, коли близьким треба допомога. Я так само», — каже військовий про причину, чому ночує вдома.
Розповідає, що мав «білий квиток» і міг би не йти в армію, однак доєднався до оборони країни. А тепер хоче покинути військо та будувати життя далі.
Ми попрощалися з Іваном на перехресті, стукнувшись кулаками. Звідти вже розійшлися в різні боки. Іван завтра знову повернеться в «Павлівку». Де на лавах такі, як він, курять цигарку за цигаркою.
Цей матеріал створено за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
- Поділитися: