«Я зроблю клуб чоловіків, які втратили синів». Андрій Оністрат про життя після втрати

Остап Оністрат загинув за місяць до свого 22-річчя під Вугледаром. Він добровільно долучився до ЗСУ в червні 2022 року. Брав участь у бойових діях у складі Десантно-штурмових військ. Потім був аеророзвідником у 68 окремій єгерській бригаді, де воював разом із батьком. Похований 6 червня 2023 року на київському кладовищі «Берковці». Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Це пережити неможливо»

Коли це сталося, я пам'ятаю, як я приїхав у морг, мене не хотіли пускати, казали: «Ні, ні, тобі не можна на це дивитися». Але я зайшов, побачив, усе зрозумів. І далі було відчуття, що мені треба якомога швидше його фізично поховати. Бо це точка. Точка, яка переміститься на цвинтар, куди я буду ходити й там плакати.

Я це усвідомлював протягом цих нескінченних двох діб між тим моментом, коли я зайшов у морг, і потім, коли відбувся похорон. Цей жахливий процес треба просто пробути. Я не сказав би «прожити». Бо це не життя, це просто існування з однієї точки до іншої.

Після того, як поховали, то… Я це прийняв.

Пережити чи прожити це — неможливо. Просто треба жити з цим океаном болю. Тут нема універсальних стадій [проживання горя — ред.]. Це не нежить і не грип, що в тебе спочатку горло, потім нежить, кашель, потім ти щось попив — і врешті-решт усе минуло.

Кілька днів тому я був на цвинтарі. Хоча не можу там довго перебувати… Там тихо і залежно від вітру — шум прапорів. А син такий самий усміхнений на фотографії. З осені 2022 року.

Фізично факт поховання відіграє роль. Я не уявляю, як жити, якщо хтось у полоні або безвісти зниклий… Ти не знаєш, у тебе немає фізичного підтвердження смерті. Тобто він може бути десь, а може не бути десь. Це ще страшніша історія.

Як змінила втрата

Я був мовчазний, думав, що всі й так розуміють все, що я думаю. Хоча це велика проблема, тому що в нас у кожного свій мозок і ми по-своєму сприймаємо ті чи інші події. 

Хтось казав, що я став більш сентиментальним. Те, що я можу заплакати від спогадів... То я буду це робити й через 20 років.

Я став цинічнішим. До ворога. У мене немає якихось проблем з тим, щоб відібрати чуже життя. Абсолютно холоднокровно. Це трошки інше, ніж просто бажання помсти. Це в принципі розуміти, що ми на правильному боці.

У мене товариш два тижні тому загинув. Сказати, скільки їх уже? Їх багато. З близьких — уже під десяток. І в мене таке відчуття всередині: «От іще один».

Коли я був на цвинтарі, випадково побачив могилу хлопчини, який загинув у травні 2022 року. Я не знав, що він похований на одному п’ятачку з Остапом. Він у мене юристом працював колись. Я побачив великий барельєф і згадав, як він загинув. Я не був на похороні, але він був, напевно, одним із перших, хто загинув із близьких. Я в той час уже був на службі.

Про горювання чоловіків

Напевно, за традицією жінки більш чутливі до допомоги психологів, психологічних реабілітацій. Але, знаєте, це як є чоловіки, які вважають, що маститися кремом — це суто жіноча тема. А насправді в нас шкіра абсолютно однакова, й вона однаково це сприймає.

З погляду допомоги — не знаю… Мені не треба ніяка допомога. Мене Валя [дружина — ред.] вмовляла йти до психолога. А я казав: «Слухай, ну мені не потрібно це».

Я був у психолога 3 чи 4 рази. Але я це не сприймаю як терапію… Ну, був у якихось розмовах. Але в мене не було такого, що я без цього не прожив би.

Коли закінчиться війна, я зроблю клуб чоловіків, які втратили синів. Я вважаю, що нам буде про що поговорити. Бо дуже важливо, для мене принаймні, говорити з тією людиною, яка може усвідомити глибину втрати. 

«Не кажіть мені слів співчуття»

Я періодично зустрічаю людей, яких давно не бачив, і коли мені кажуть слова співчуття — я не хочу, щоб із цього починалося спілкування. Мені це боляче. 

Я можу розмовляти про це з кимось із близьких друзів, але це має бути моя ініціатива. Це точно не людина, яку я не бачив 10 років, а тут вона зустрічає мене і каже: «Чувак, мої співчуття».

Буквально вчора я зустрів двох людей — і дві різні реакції. Один почав зі слів співчуття, і мені прямо захотілось від нього втекти, я не хотів із ними продовжувати спілкування. А другий хлопець якось підтекстом сказав, що він знав Остапа, десь з ним був і воював. І це було комфортно.

Розмови з собою: що я зробив не так?

У мене дуже багато всяких розмов із самим собою. Бо свого часу я підтримав, щоб Остап пішов в армію. І я шукаю відповіді на питання, чи все правильно я з ним робив? Я шукаю якісь підсвідомі помилки, які могли призвести до цієї події.

Він у мене, наприклад, останнім часом мріяв піти в штурмовий підрозділ. Тому що йому не вистачало «екшену» в його роботі. А я його навмисно не хотів відпускати, тому що вважав, що це буде небезпечно. Тому… Я про все думаю. Це важко передати й важко описати.

Але я думаю і про те, що похід в армію змінив Остапа. Змінив радикально. І можливо, це те, що йому було потрібно для того, щоб виконати свою місію.

Чи повторив би я це знову? У діалогах з собою я приходжу до того, що, напевно, повторив би. Але в мене немає відповіді.

Я намагаюся трошки дистанціюватись і дивитися на процес збоку. Наче це я не про себе, а про когось, хто схожий на мене, і я оцінюю його дії стосовно свого сина.

У мене багато фантастичних спогадів… За останній рік я з ним спілкувався просто космічно багато. Я стільки з ним пережив... А може, цього б не відбулося. Може, ми залишилися б якимись напівчужими людьми, якби цього не сталося.

Зараз я думаю, як мені жити з тим, що втрата сина спричиняє специфічне ставлення до мене і просування по службі. Це теж важко, бо виходить так, що я зараз якоюсь мірою отримую бенефіти внаслідок того, що в мене загинув син. А я продовжую служити.

Один із моїх побратимів у 68 бригаді, який був зі мною, коли це сталося з Остапом, казав: «Я все розумію. Тільки не розумію, чому ти повернувся?». Я кажу «Слухай, я не міг не повернутися». 

Але парадокс у тому… що він теж загинув.

Як військові переживають втрати

У будь-якого військового було декілька етапів служби. І на кожному етапі були якісь побратими, які залишилися в тих чи інших підрозділах.

Якщо це близька людина — тобі кажуть: «Загинув такий-то, похорон тоді-то». Ти раз — і поїхав. Поїхав, посумував, приїхав, щось згадав, повернувся. І загалом у будь-якої бойової людини цих людей вже так, як у мене. А може, й більше.

У цілому всі переживають самостійно. Десь за нагоди можемо згадати якийсь епізод зі служби. Щось веселе. Я от пам'ятаю ці дороги Харків — Балаклея… Смішні розмови були… Ваня нас розважав, бо виявляється, що він закінчив курси еротичного масажу. Він у фарбах розповідав, як у нього це все було. Ми їхали, сміялись, жартували. Це приємні спогади… Але його вже більше немає.

Є люди, які просто не вивозять і яких «плавить». Але це, як правило, певна кількість подій, які потім нашаровуються на алкоголь тощо, і на цій темі плавить. З урахуванням того, що я не п'ю, в мене немає таких проблем. Напевно, це один із факторів, який мені допоміг цю історію пережити.

«Тут не можна роздавати порад»

Коли мій товариш втратив сина, він запитав: «Як із цим жити?». Я йому сказав: «Це не мине. Концентруйся на тому, кому ти потрібен зараз. Думай про хороше, про те, що ти можеш дати своїм іншим дітям, внукам. Як ти про них можеш піклуватися?».

Це те, що я порадив. Але в нього ще є діти, дуже багато внуків, є чим займатися. І це я просто знаю людину. Не у всіх така ситуація. Є люди, наприклад, самотні. Тому тут порад роздавати не можна.