путінська версія української історії зараз написана в мене на шкірі

24 лютого 2022 року, коли в мою країну вдерлася російська армія, коли моє місто Київ атакували з повітря, я знав, що це означає для моєї зони роботи. Я мав справу з порушеннями прав людини в інших країнах. Маючи справу з біженцями та шукачами притулку, я добре знав про порушення прав людини в росії.

Я добре усвідомлював, що якщо рф досягне своїх цілей, підкоривши Україну, — все, що нам вдалося створити за попередні роки у галузі прав людини, буде стерто. І правозахисна діяльність в Україні припинила б існування. Зокрема тому, що держава-окупант демонструвала таке нехтування правами людини та громадянськими свободами раніше.

Нас поставили у становище, коли в нас не було іншого вибору, окрім захищатися та відстоювати права людини, взявши до рук зброю. Тож я пішов до Збройних сил України. Через кілька місяців, 21 червня 2022 року, я потрапив у російський полон і мав можливість дізнатися, що насправді означають права людини в росії.

Два роки та чотири місяці я провів у неволі під контролем російської федерації, доки мене не звільнили під час обміну військовополоненими в жовтні 2024 року. Тут я думаю, що це слушна нагода, щоб подякувати Координації штабу з питань поводження з військовополоненими, а також правозахисникам та громадським активістам, які сприяли моєму звільненню.

Наступного дня після того, як ми потрапили в полон, деякі російські офіцери сказали нам, що ми не військовополонені. Що ми просто зникли в зоні бойових дій, а військовополоненими ми станемо лише тоді, коли нас довезуть у кінцевий пункт і зареєструють.

«Ось тоді до вас почнуть застосовувати Женевські конвенції», — сказали вони. Тим часом ми просто зникли й, можливо, більше ніколи не повернемося, якщо не будемо виконувати те, що нам кажуть. Вони не казали правду. Женевські конвенції так і не почали поширюватися на нас.

Вперше дорогою до Луганська мене побив офіцер російських збройних сил. Він хотів, щоб військовополонені повторювали за ним цитати зі звернення президента росії щодо історії України. І якщо була якась обмовка чи пауза, я як єдиний офіцер і командир отримував удар дерев’яною палицею по плечу. Отже, путінська версія української історії зараз написана в мене на шкірі.

Нас принижували, погрожували, змушували кричати: «Слава росії!». Ми їхали в, м’яко кажучи, вкрай некомфортних умовах. Пізніше, у в’язниці, нас допитували різні люди, які не представлялися. Іноді просто погрожували, іноді були нормальні допити, іноді тортури.

Я перебував в одній камері з військовополоненими, яких били на допитах, катували струмом, змушували записувати відео з підготовленими текстами, які вони мали озвучувати, — про українське керівництво, про державу Україна, звинувачуючи також себе та своїх командирів.

Я не очікував, що вони спробують сфабрикувати кримінальну справу з фальшивими звинуваченнями проти мене, але вони це зробили. І це був черговий раз, коли до мене застосовували фізичну силу. Пізніше я зустрічався з кількома десятками військовополонених, яких також змушували підписати зізнання в тому, чого вони не робили.

Мені погрожували застосуванням фізичної сили, болю та сексуального насильства, зазначаючи, що є два варіанти. Або я підпишу зізнання у вчиненні воєнних злочинів, і дуже скоро мене засудять і, можливо, обміняють протягом кількох місяців. Або я відмовлюсь, і вони перетворять моє життя на справжнє пекло.

І ще сказали, що нагляду за ними немає. І я знав, що в цьому вони не брешуть, ніхто до нас не мав доступу. Ніхто не міг як слід стежити, у яких умовах нас утримують, що нас не годують нормально, не дотримуються елементарних норм гігієни, не виводять на прогулянки, а весь час тримають у камері.

Я підписав папери, не читаючи їх, бо мені не дозволили. Вся моя так звана кримінальна справа була заснована лише на моїх зізнаннях, а це заборонено російським законодавством. Але всім до цього байдуже.  Мені сказали, що суд, незважаючи ні на що, визнає нас винними, тому що російські суди ухвалюють необхідні для російської держави рішення.

У березні 2023 року мене засудили до 13 років колонії суворого режиму за порушення Женевських конвенцій. У полоні я вдруге чув ці слова, але цього разу це були Женевські конвенції щодо поводження з цивільним населенням.

Мене перевели в колонію Луганської області, де я натрапив на десятки інших українських військовополонених, засуджених за фальшивими звинуваченнями. І майже в усіх нас була одна історія. У всіх одна й та сама історія. 

російські сили, беручи в облогу місто чи населений пункт, здійснювали артобстріли, потім брали заручників. Захоплюючи місто, знаходили в ньому когось, кому висували звинувачення у воєнних злочинах.

Я також зустрічався з військовополоненими, які перебували в неволі за сфабрикованими справами. Декого звинувачували у співпраці з українською стороною. Інших правоохоронні структури превентивно затримали за те, що вони служили в українській армії, працювали в держорганах чи держслужбах. Вони були зниклими безвісти, перебуваючи у в’язницях. Ніхто не знав їхнього місцеперебування. Я кажу про тисячі людей, чия доля невідома.

Їх піддають тортурам і жорстокому поводженню, що принижує людську гідність, примушують до надмірних фізичних навантажень і б’ють електрошоком, їм відмовляють у медичній допомозі, належному харчуванні тощо. З них вибивають свідчення, які записують на відео.

Про це розповідають незаконно затримані цивільні та військовополонені. Я сам на власні очі все це бачив. Це не якісь окремі випадки, йдеться про систему, в межах якої слідчі органи, наглядачі та колаборанти окупованих територій виконують відповідні вказівки згори.

Всі люди народжуються рівними в гідності й правах, і повинні ставитись одне до одного в дусі братерства. Сьогодні у світі цю заяву розглядають як милий ідеалістичний текст, але я вірю в ці слова всім серцем. І все, що робить рф, йде всупереч цьому.

росія послідовно підриває ці принципи, порушує міжнародне гуманітарне право, зокрема Женевські конвенції, перетворюючи їх на жарт, використовуючи їх лише для винесення вироків для військовополонених у сфабрикованих справах.

Тому я закликаю вас докласти всіх можливих зусиль, щоб якнайшвидше звільнити українських військовополонених та незаконно затриманих цивільних. Це потрібно зробити невідкладно. Тим часом варто створити належні міжнародні моніторингові механізми для контролю над тими місцями, де утримують цих людей.

Війна, яку росія веде проти України, — це гібридна війна проти всіх вільних країн світу

Від імені моїх колег і від себе особисто хочу подякувати всім сторонам, усім державам, які продемонстрували свій інтерес до цього заходу та взяли в ньому участь.

Я хотів би нагадати про те, що ми говоримо про тисячі, а можливо, і про десятки тисяч людей — як про військовослужбовців, так і про цивільних осіб, — які ув'язнені в десятках різних місць по всій території росії, а також на окупованих територіях України. Про тих, кого вважають зниклими безвісти, чия доля зараз невідома. Коли ми говоримо про військових, ми повинні пам'ятати, що це цивільні особи, яким довелося вдягнути на себе військову форму через дії рф, держави-агресора.

Я ніс військову службу та командував колишніми цивільними особами — фермерами, водіями, акторами, вчителями, а також представниками інших професій. Це ті, хто ніколи не бажав брати участь у війні, але їм довелося це зробити для того, щоб захистити свою свободу. Вони пішли на це для того, щоб відстояти цінності, які є наріжним каменем нашого суспільства. Ці цінності ми намагаємося зберегти й у цю важку хвилину, в цей жахливий час.

Україна накопичила великий досвід щодо здійснення Женевських конвенцій та співпраці з міжнародними організаціями, як-то з МКЧХ. Вони регулярно відвідують російських військовополонених, так представникам Управління ООН з прав людини вдалося провести інтерв'ю, отримати інформацію.

Україна з усією серйозністю поставилася до цієї доповіді. Ми вжили відповідних заходів, коли це було необхідно. Розпочали кримінальне розслідування для притягнення до відповідальності російських військовополонених, винних у порушенні прав людини. І водночас ми не маємо доступу до наших українських військовополонених, які перебувають у російській федерації. Вони стикаються з відмовою в медичній допомозі, ситуація жахлива. І, на жаль, таке ставлення з боку росії відбиває її ставлення до міжнародного гуманітарного права. Це просто вихолощує його і робить неефективним.

Міжнародне гуманітарне право — це те, про що слід піклуватися, але й те, що слід також адаптувати. Ми вивчили ті уроки, які винесли з війни, яку росія веде проти України. Це водночас і гібридна війна проти всіх вільних країн світу. І я лише сподіваюся на те, що трагедія, яку ми зараз переживаємо, буде проаналізована всіма для того, щоб зробити світ у майбутньому кращим і безпечнішим. Для того, щоб зробити гуманітарну роботу та здійснення гуманітарного права ефективнішими у всьому світі.

Це текст промови Максима Буткевича на спеціальному засіданні Ради Безпеки ООН у Нью-Йорку на тему «Порушення міжнародного гуманітарного права щодо українських військовополонених і затриманих цивільних осіб».