Зміст
«Я дивлюся на кадри із сьогоднішнього Вугледару — і не впізнаю свого міста. Воно компактне було — з кінця в кінець за 20 хвилин можна було перейти. Я знала там кожну будівлю. А тепер на відео не можу зрозуміти, яка це вулиця, який дім, — купи чорно-сірих руїн замість міста», — говорить Олена, мешканка Вугледару.
У 1989 році разом із батьками вона десятилітньою школяркою приїхала до Вугледару. Цього ж року селище навколо двох тамтешніх шахт отримало статус міста. Олена росла, здобувала освіту, виходила заміж, народжувала сина, працювала — і разом із нею ставало на ноги, розквітало її місто.
«Моя перлинка», — каже Олена про Вугледар. Ніколи не хотіла вона жити деінде. Навіть коли після закінчення інституту не знайшла у Вугледарі роботи за фахом маркетолога, змінила фах, а не місто.
З початком повномасштабної війни сподівалася, що понівечений Вугледар іще можна буде відбудувати, — але після російських обстрілів його треба не відбудовувати, а будувати заново.
Батько, що їздив на роботу до Вугледару із сусіднього шахтарського містечка, у 1989 отримав трикімнатну квартиру — для Олени ці 73 квадратні метри в десятиповерховій новобудові Вугледару здалися просто розкішними. Але за стінами нового житла було тоді не дуже затишно.
«Моє перше враження від Вугледару — якесь дуже лисе місто без дерев. Стара частина, дво- і пʼятиповерхова, була зелена, обжита, а в нових мікрорайонах — ні деревця, ні кущика, ні клумб. Навіть лавочок зі столиками й дитячих майданчиків у дворах не було. Парк тільки закладався — щойно перед нашим приїздом посадили миршаві саджанці. Не було ще ні гуртків, ні спортивної школи, на все місто один кінотеатр, куди квитки на будь-який сеанс були дефіцитом. За нашим будинком — лісосмуга з абрикосами й акацією, куди все місто ходило на пікніки, за нею — поле. Далі, за ставками й річкою Кашлагач, вже йшли села з фермами», — розповідає Олена.
Найтепліше враження від її дитячого Вугледару — напрочуд чисте повітря. Адже шахти працювали кілометрів за 7 від міста, і Вугледар пахнув не вугільним пилом, а степовими травами й абрикосовим цвітом.
«Я досі пам’ятаю назви тих шахт — “Південнодонбаська №1” і “Південнодонбаська №3”. Передбачалося, що у Вугледарі із часом запрацюють вісім шахт. Але нові так ніколи й не були споруджені», — говорить Олена.
Записалася українкою
Дівчинка ледь встигла освоїтись у Вугледарі, коли настав 1991 рік. Батькові перестали виплачувати зарплату, мамі затримували її пенсію з інвалідності. Місто стало більше пити, звичною справою були наркотики. А тим часом багатьом вугледарцям треба було визначитися, що для них значить Україна, яка стала самостійною державою.
Олена розповідає, що Вугледар напередодні української незалежності був дуже зросійщений. Усі три міські школи — російські з кількома годинами української. Але її вивчення можна було уникнути — це робили діти, чиї батьки приїхали до Вугледару з росії.
Діти з навколишніх сіл, які вдома розмовляли українською, у міських школах переходили на російську. Українці, які за Сталіна були вислані до Казахстану із заходу України, а згодом отримали дозвіл працювати на донецьких шахтах, теж говорили російською.
Батько Олени з Полтавщини, мама — із села Ростовської області, яке на кордоні з Україною. У тому селі розмовляли українською або суржиком, але в сімʼї Олени розмовляли російською.
«Після серпня 1991 року настрої в місті були проросійські. Вважалося, що ситуація в росії краща, ніж в Україні, що треба їхати до росії на заробітки. Чимало людей виїхали туди назавжди. Для моїх батьків усі ті події були великим шоком. Але коли у 1995 році я отримувала паспорт громадянки України, то за маминою порадою в графі “національність” вказала “українка”. Мама в паспорті була записана росіянкою, а тато — українцем. Мама мені сказала: “Ти народилася в Україні, ти живеш в Україні, то й пишися українкою”.
А коли я вступила в Донецький торговельний інститут, то записалася до українськомовної групи, бо розуміла, що із часом українська мова буде потрібна всім», — говорить Олена.
Війна зупинилась на порозі
На початку 2000-х Вугледару вдалося виборсатись із депресії. Шахти працювали, шахтарі отримували високі зарплати й пенсії, займалися бізнесом. При шахтах і молокозавод зʼявився, і хлібопекарня, і рибний цех. У місті відкрилися сучасні магазини з дуже якісними товарами. Багато кафе, Центр культури й дозвілля, стадіон, басейн, нічний клуб, популярний навіть серед мешканців Донецька. Для дітей — гуртки, спортивні секції, музична школа, театральна студія. На свята, особливо на День шахтаря, виступали артисти з Києва і з-за кордону. А які в місті проводилися фестивалі!
«Люди будували комфортабельні котеджі, робили дорогі ремонти, брали іпотеку — усі були платоспроможні, кредит можна було погасити за якихось п’ять років. Ми із чоловіком у 2005 одружилися — він працював на шахті, я в кафе. Заробляли добре, купили собі в кредит квартиру в будинку моїх батьків. Місто переживало свій розквіт. Вугледарці так гарно жили, що, от не повірите, навіть викликали таксі, щоб дістатися до сусіднього підʼїзду!»
Таким багатим і перспективним Вугледар зустрів весну 2014 року. До Донецька, де кипіли мітинги, усього 40 хвилин на маршрутці.
«На один такий мітинг я теж їздила — у квітні 2014 року, подивитися, що ж коїться. Люди навколо кричали: “росіє, прийди!”. Мені стало дуже страшно — я усвідомила, що це бандити. Потім і чоловік один раз поїхав — теж жахнувся. Ми обоє зрозуміли, що не хочемо приходу росії, не хочемо того, що відбувалося в Донецьку.
У травні 2014-го хтось організував у Вугледарі референдум — за визнання влади “ДНР”. Я була на тому референдумі — він проходив у Центрі дозвілля й культури. У фоє стояли урни, до них великі черги. Я проголосувала проти. Потім донецькі й російські телеканали казали, що 98% вугледарців проголосували за. Але у Вугледарі якимсь дивом утрималася проукраїнська влада», — згадує сьогодні Олена.
За її словами, дуже швидко в місті була створена військова адміністрація — Вугледар став прифронтовим населеним пунктом.
«Тривога й страх були щоденні. Від нас до Марʼїнки пряма дорога — 28 кілометрів. Улітку 2014 року були потужні обстріли Марʼїнки, і марʼїнці під обстрілами бігли до Вугледару. Один раз обстріляли й Вугледар — снаряд ледь не поцілив у споруду, яка забезпечувала вентиляцію підземних шахтних обʼєктів.
Постійно — якісь жахливі новини. Приміром, що бойовики “ДНР” розстріляли в сусідньому Благодатному українських військових. Війна була поруч. У Вугледарі зʼявилися біженці з окупованих територій, хтось із місцевих старався виїхати з міста, хтось чекав на росіян — ситуація була дуже непевна. Але до середини 2015 року все більш-менш заспокоїлося. Ми повірили, що “ДНР” у нас не буде».
Підтримуєш ЗСУ? Бойкот!
Але тривожні дзвіночки таки лунали.
… У 2014 році подруга Олени, приміром, поїхала до підміського села Микільське — на службу в тамтешній чоловічий монастир. І почула там про «українську нечисть» і про підтримку російських військових.
Або ще. Власниця одного з вугледарських ресторанчиків у 2014 році заходилася готувати обіди для українських військових — то частина її працівників звільнилися з роботи, аби не годувати «укропів». Їх підтримали й інші вугледарці — стали оминати ресторанчик.
«Я не знаю, як та жінка зберегла бізнес. Вона завжди була за Україну. У неї і син, і чоловік воювали у Збройних силах України, обоє загинули», — зітхає Олена.
З 2015 до 2022 року Україна намагалася максимально посилити свої позиції у Вугледарі. Пішли інвестиції в місцеву економіку, у розвиток громади — будувалися нові дороги, облаштовувалися сквери, парки, дитячі майданчики, закордонні партнери проводили тренінги й семінари для місцевих бізнесменів. Під боком окупованої частини Донецької області «ДНР» вугледарці будували нове житло.
«В ті роки у Вугледарі дуже популяризувалася українська культура. У місті постійно проводили масові культурні й патріотичні заходи, які справді об'єднувати людей. Конкурси української пісні, паради на День вишиванки, концерти — використовували найменшу можливість, аби вугледарці відчули себе частиною України.
У нас з'явилася й українська церква — правда, служба проводилася в кімнатці робітничого гуртожитку, але ми могли освячувати там паски, приходити на Різдво, інші свята. Повноцінний храм до 2022 року не встигли, на жаль, збудувати. Мені здається, що саме завдяки культурним заходам люди почали адекватно сприймати українську мову й свою належність до України», — згадує Олена.
За її словами, у 2014 році дуже небагато вугледарців пішли в АТО — йшлося буквально про поодинокі випадки. Оленин чоловік атовцем не став. Працював на шахті й казав, що піде в армію, коли почнеться війна. Врешті мобілізувався у травні 2022-го.
«Коли почалася повномасштабка, я навіть не сподівалася, що стільки хлопців із Вугледару підуть у ЗСУ. Зараз, за моїми підрахунками, на фронті загинули уже 15 вугледарців», — Олена сумно переводить подих.
Місто обстрілів і моторошної тиші
Уранці 24 лютого 2022 року у вікно своєї квартири вона побачила, як на міську лікарню летять російські ракети — буквально за 600 метрів від її будинку.
«Ми з 2014 року були прифронтовим містом, але спеціально обладнаних укриттів у Вугледарі не було. Люди ховались у підвалах. Я не ходила в підвали — після того як ракета влучила в один із них, я зрозуміла, що то ненадійне укриття. Завалить там, і ніхто ніколи не відкопає».
… Олена хвилюється, говорячи про прихід у місто великої війни. Її спогади повертаються до неї пекучими спалахами.
«У кінці лютого ми з подругою пішли до нашої міської адміністрації — запропонувати свою допомогу. Наш міський голова десь подівся — його, мабуть, з місяць у місті не було. Заступник попросив нас розрахувати кількість продуктів, необхідних для вугледарської громади. Про скількох людей ішлося — не пам'ятаю».
«Лікарня не працювала. До її приміщення відразу зайшли наші військові. Лікарів у місті не було, повиїжджали зразу в лютому. Поранені лежали на вулиці — їх накривали ковдрами, покривалами — і все. Не було ліків, аптеки за два-три дні зачинилися. Дуже болючий для мене спогад: поранена людина лежить на асфальті, навколо неї так багато людей — і ніхто не може їй допомогти, бо не вміє, і вона стікає кровʼю. А я і досі не навчилася надавати першу допомогу».
«В нас у підвалах і квартирах навіть муміфіковані трупи людей знаходили — це були самотні літні вугледарці. Тоді багато літніх людей умирали. До кладовища від міста далеко, постійні обстріли — людей ховали спочатку біля протестантської церкви, а потім вже просто у дворах будинків — у чорний пакет чи килим загорнуть і закопають».
«Електрики не було. Я бігала заряджати телефон від генератора в будівельному магазині. Генератори працювали ще в інших магазинах, у деяких установах, поки ті не зачинилися. А звʼязок ми ловили на десятому поверсі нашого будинку — там він був».
«У перші дні я ще бачила поліційні машини на вулицях. Потім вони щезли. Після обстрілів було багато зруйнованих магазинів — зʼявилися мародери. Так само й пожежі гасили тільки в перші дні — у місті не було води. Водопостачання через якісь технічні проблеми припинилося ще 15 лютого — так його ніхто й не відновлював. Воду привозили військові й волонтери, ми бігали по неї під обстрілами. Помиєш голову, потім у цій воді переш одяг, потім використовуєш її для туалету».
«Продуктові запаси швидко вичерпалися, магазини всі зачинені, щось роздавали волонтери, щось продавали заїжджі бізнесмени — ціни підскочили втричі, як не більше. При шахтах були ферми — то їхні працівники привозили до міста молоко — роздавали задарма, щоб не пропало. А як росіяни розбили ферми, корови блукали полями за лісосмугою, і куди вони потім ділися — не знаю. Мені пощастило — подруга залишила ключі від свого кафе, там був бак із водою на 500 літрів і дуже багато продуктів — риби, м'яса, олії. Я роздавала знайомим, робила із червоної риби та м'яса консерви, тушкованку, щоб надовше зберегти».
«Здається, що вже на 12 березня 2022-го в місті не було ні світла, ні опалення, ні звʼязку. І що саме тоді з міста виїхала наша адміністрація».
«Обстріли були якісь несамовиті. Спочатку я думала, що вони хаотичні, а потім зрозуміла, що ні. росіяни обдумано цілилися в обʼєкти, що забезпечували життя міста, — лікарню, пошту, магазини, точки, де роздавали гуманітарку. Знаю вугледарців, які були переконані, що по місту стріляють ЗСУ».
«Містом ходили страшні чутки: там убито кілька людей, там сім'я загинула, там дитині руку відірвало. Я свого сина — йому 15 років було — від себе нікуди не відпускала. Вугледар руйнувався на очах. У будинках обвалювалися цілі підʼїзди».
«Уночі росіяни не стріляли. Я вночі виглядала з балкона — страшенна тиша у місті й страшенна темрява. Де-не-де у вікнах свічки, спалахи ліхтариків. Пустка».
Радість ждунів
У квітні 2022 року Олена із чоловіком заговорили про виїзд з міста. Її мама нікуди не хотіла їхати — як же покинути могилу чоловіка, який помер у 2009 році? Але після чергового обстрілу, коли сімʼя від страху просто лежала на підлозі, божеволіючи від розривів, мама погодилася. Це було 7 квітня. Того ранку Олена у вікно побачила, як дорогою до приміського села Павлівка йде розтягнута на кілька кілометрів колона російської техніки.
«Я сказала мамі, що ми через кілька тижнів повернемося. Сама ж думала про 2-3 місяці. А коли глянула востаннє на наш будинок, відчула, що більше ніколи його не побачу. Так і сталося — через тиждень у нього було пряме російське влучання», — розповідає Олена.
Чоловік зумів завести стару батькову «Славуту», що роками стояла в гаражі «на приколі». Виїжджали поспіхом, на цвинтар попрощатися з батьком не заїхали, хоча дорога з міста йде повз кладовище. А згодом у відео на якомусь Telegram-каналі Олена побачила замість упорядкованого цвинтаря розкидані могили, збиті памʼятники, глухі зарослі…
Жінка не знає, скільки людей могли залишатися в місті на момент їхнього відʼїзду. Багато вугледарців тоді перебралися до підвалів — їх там ніхто не рахував.
«Більша частина населення виїхала протягом 2022 року. Ті, хто залишився, — не уявляю, як вони виживали-зимували без їжі, води, опалення. Я знаю, що раз на тиждень чи два у 2023 році до міста діставалися волонтери, підвозили продукти, буржуйки, дрова. Але у 2024 році волонтери туди змогли пробитися лише кілька разів. Людям допомагали хлопці з бригад, які обороняли місто», — говорить Олена.
росіянам удалося захопити Вугледар тільки 1 жовтня 2024-го — через десять із половиною років після того, як вони за допомогою референдуму хотіли відірвати його від України.
«У жовтні ж росіяни стали розповсюджувати відео, як мешканці Вугледару зустрічають російських військових. Важко було порахувати тих людей — їх було трохи понад сотню. Ждуни, які дочекалися. Там серед них була жінка, яка до війни очолювала наш міський коледж, позиціювала себе як громадську діячку. Чекала на росіян разом із чоловіком. Хлопці із 72 бригади казали, що вугледарські ждуни вже перед заходом росіян передавали тим інформацію про наші міські підрозділи», — гірко зауважує Олена.
Ключі від дверей, яких немає
Волонтери й бійці 72 бригади викладали в мережу фото і відео Вугледару, який іще чинив росіянам спротив.
У Дніпрі, де отримала статус ВПО, Олена жадібно шукала ці відео: «Я бачила, як поступово нищиться й умирає місто. Спочатку ще фіксувала подумки, що от це можна відремонтувати, тут відновити. А потім уже були не просто зруйновані будинки — їхні стіни на вигляд були як сіточка, як павутинка, що от-от розірветься».
У Вугледарі Олена дуже любила Шахтарський бульвар і літню сцену на ньому, де відбувались усі міські свята й фестивалі. І будівлю Центру культури й дозвілля — там були оксамитові штори та крісла, дорога апаратура, а за 30 гривень можна було відвідати чудові концерти. І мармурову памʼятну стелу на честь шахтарів Олена любила, і дорогу до неї. Усе це стало сіро-чорною руїною. Як і Оленин будинок. Зараз жінка сумує навіть за вузесенькою і каламутною річечкою Кашлагач, у якій ніхто ніколи не купався…
«Ми в такому стресі виїздили, що навіть найнеобхідніше з одягу не взяли. Все лишилося в наших із мамою квартирах. Усе назавжди втрачено. От питаєте мене, за чим найбільше душа болить. За родинними реліквіями. Фото, де мама і тато, мій весільний альбом. Пожовклий документ, що залишився від бабусі, на володіння землею в Хорольському повіті, грошик 1914 року — теж від бабусі. Перший зубчик мого сина.
Я було попросила чоловіка своєї подруги, який захищав Вугледар, привезти мені фотографії — дала йому ключі від маминої і своєї квартири. Але він загинув. Майже через рік побратими передали подрузі його речі — і диво: серед них знайшлися мої ключі. Хоча немає вже жодних дверей, якими їх можна відчинити», — говорить Олена.
Жінка не думає, що ключі — натяк на її майбутнє повернення до Вугледару. Із шахт ніхто не відкачував воду — вони стоять затоплені. Фахівці, яким Олена довіряє, сказали їй, що в майбутньому там може утворитися болото, зʼявляться провалля. А місто ж жило шахтами.
«Вугледарська адміністрація, яка тепер працює у Дніпрі, каже, що місто обов'язково будуть відбудовувати. Та хіба зараз можна про щось говорити з певністю? Але як же хочеться, щоб цей кошмар закінчився».
… Можливо, теперішня весна буде не такою холодною, як у 2022-му, коли термометри показували мінус 11. І рано зацвітуть уцілілі абрикоси в уцілілих лісосмугах навколо Вугледару. А там дивись — і місто проросте новими парками, підніметься новими будинками. І знову — буде. Наше.