«Ми вирішили поховати, закрити війну за моїм склом та камʼяними стінами. Зробити її памʼяттю та уроками минулого. Мені не вдалося. З-понад хмар у мій дах прилетіли нові експонати», — каже голос авдіївського музею в однойменній короткометражці.
Народний музей історії Авдіївки працював на вулиці Комунальній, 11. Та зараз у Google-картах ви не побачите час його роботи. Він зруйнований. Уже вдруге.
Після першого руйнування музей відродили в іншій будівлі. З 2016 року він став громадським простором, знову об’єднував молодь прифронтового міста.
«Раптом люди повернули мене до життя. Я радий навіть без обідніх перерв шукати з ними нові вершини», — продовжує голос музею у фільмі Пьотра Армяновського. Короткометражку він зняв у 2018 році. Після того, як побував на фестивалі «Авдіївка FM».
Авдіївка зустрічала гостей запахом коксохімічного заводу: позаяк іншого шляху до міста не було, кожен мусив проїхати повз коксохім. Та місцеві (до повномасштабного вторгнення в місті мешкали 30 тисяч людей) цього аромату — металу й землі — не помічали.
Історія міста починається із середини XVIII століття. Тоді селяни з Полтавщини та Сіверщини заснували в цій місцевості перший хутір. Наприкінці XIX століття тут проклали залізницю.
До середини 50-х років на цій території були селища. 1956-го вони обʼєдналися в місто. Завод запрацював у 1963 році й став один із найбільших у Європі коксохімів. Тут виробляли понад 30 видів продукції для української промисловості, а також відправляли на експорт — у Польщу, Чехію, Єгипет. До великої війни на підприємстві працювали понад 3 тисячі людей.
«Для мене Авдіївка завжди асоціювалася з квітучими липами навесні, ароматом бузку, теплим запахом свіжих булочок із кав’ярні в центрі. Мій музей розташовувався біля парку, де завжди лунав сміх дітей і розмірені кроки дорослих. Інколи я зупинялася біля вікна, щоб просто спостерігати за цим життям», — пригадує Тетяна Переверзєва, керівниця народного музею історії Авдіївки.
Вона любить це місто беззастережно. Тут народилася й прожила все життя. Після початку війни 2014-го Тетяна ненадовго виїхала з міста, яке з квітня перебувало під контролем бойовиків. Разом із пластунами, як організаторка авдіївської станиці, вона поїхала до Холодного Яру в табір. За час, коли пластунів не було, Авдіївку наприкінці липня звільнили українські війська.
«Коли ми повернулися назад, місто було інакшим. Без світла, із заводом, який не працював. Батьки залишилися без роботи, магазини були зачинені, а по продукти доводилося їхати до Покровська. Це вже була зовсім інша реальність», — згадує Переверзєва.
Пані Тетяна тоді працювала в школі. Навчалися в перервах між обстрілами: між 08:00 та 12:00 окупанти, зазвичай, місто не чіпали.
Поліна Пушкіна тоді була ученицею 8 класу. Вона вже не знає, якою була до війни. Бо для неї війна триває половину життя. Під перший обстріл потрапила 27 липня 2014 року. Прилетіло саме по її будинку. Дівчина тоді зробила фото на тлі діри у стіні.
Після цього Поліна покинула місто на пів року. Родина поїхала до родичів у росію. Спершу вони допомагали, але за місяць вигнали зі своєї квартири. Тож далі Пушкіни жили в заводському гуртожитку в Підмосковʼї. Бідували: мʼясо було за радість. У школі дівчину ображали російські діти.
Повернувшись зимою до рідного міста, вона не раз проходила повз рідну школу № 2, яка вже була зруйнована.
«Ставало неприємно. Нам обіцяли, що її відбудують — і ми в неї повернемось навчатися. Вона була наче відбиток порожніх обіцянок, що щось має змінитись», — згадує Поліна.
Сама Поліна пішла навчатися в місті в іншу школу. А школу № 2 відновили лише 2021-го, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення.
У 2017 році дівчина завела щоденник, де занотовувала назви багатостраждальних вулиць Авдіївки. Тих, які найчастіше обстрілювали.
Зі щоденника:
«2 березня 2017. Чекали на весну — отримали розчарування. О 17:30 був приліт на моє подвір’я і по сусідніх вулицях».
«11 березня 2017. Зранку катались з подругою на вєліках. О 16:00 почався обстріл. Ми вкрилися у найближчому під'їзді. Почувся свист. У нас з подругою в рюкзаках були гумові поросята, що хрюкають, якщо натиснути. Під час свисту ми впали, поросята захрюкали, ми засміялися. Прилетіло у сусідній дім».
«28 травня 2017. Катались с подругою на велосипедах по старій частині міста. Випадково заїхали на вулицю Лермонтова, лежали на землі з пів години, кулі свистіли. Я повзала і збирала проліски. Це перший раз під кулями, а то все обстріли й обстріли».
Згодом у місті стало «тихіше». Після 2017 року митці стали масово приїжджати й створювати свої проєкти разом із місцевими жителями. Художні виставки, концерти, вистави — все це стало частиною життя, якого раніше у промисловому місті майже не було. Тетяні Перевезєвій, керівниці музею, це нагадало толоки, які давним-давно були в місті. На таких звели і її будинок.
«Можливо, через те, що постійно була потреба в житлі через розбудову станції та заводу. Люди не могли самостійно фінансувати будівництво, тому гуртувалися. Усі жили дружно, і ця традиція толоки існувала довгі роки», — розповідає Переверзєва.
З побудовою залізничної станції пов’язана її улюблена міська легенда. За нею, двоє чоловіків були в Києво-Печерській лаврі й там довідалися, що на території Авдіївки закопаний скарб. Вони довго копали й навіть на щось наштовхнулися, та заздрісники написали на них донос у правоохоронні органи. Скарб так і залишився в землі, а чоловіків ніби-то покарали. А на місці, де, ймовірно, під землею зберігається щось цінне, облаштували парк та дорогу.
«Дітям дуже подобалася ця історія, що десь тут є клад, на який ми можемо відновити нашу Авдіївку. Вони пам’ятають це місце, тож колись ці скарби будемо шукати», — додає керівниця музею.
До речі, саме пані Тетяна допомагала відродити рецепт авдіївської каші, який загубився десь у радянські часи. У 2018 році під час підготовки фестивалю «Авдіївка ФМ» необхідно було показати якусь родзинку міста.
І тоді Тетяна згадала, що її дідусь та бабуся жили у Гагаївці — так називають місцину, що належала поселенцям, яких називали гагаями. За легендою, кожному тоді виділяли стільки землі, скільки він міг пробігти, вигукуючи: «Аааа». Одна людина, щоб не втратити дихання, кричала: «Гай! Гай! Гай!». Через це нібито і закріпилася така назва.
Саме гагаї готували цю солодку кашу — з рису, яєць, молока та масла. Щоб записати рецепт, опитували тих, хто його памʼятав. Потім цю технологію внесли до переліку обласної нематеріальної культурної спадщини. А у 2022 році — до національної.
«Нині ми раз на місяць їздимо по громадах в Україні, де живуть авдіївці. Збираємо також зацікавлених місцевих, яким розповідаємо історію Авдіївки та презентуємо нашу кашу», — каже громадська діячка. Це частина старань, щоб авдіївці не загубили одне одного.
Поліна Пушкіна востаннє була в Авдіївці на початку 2022 року. Місто було прикрашене до різдвяних свят, засніжене. Потім були сотні новин із фотографіями, на яких вона дедалі менше впізнавала рідні райони. Зрештою, дівчина припинила читати новини. Фізично не могла.
У 2022 році вперше за понад пів століття коксохім загасив вогонь у печах і повністю зупинився, згодом завод остаточно покинули працівники.
До осені 2023 року українські війська відбивали атаки й утримували місто. У жовтні росіяни поновили наступ. Тодішній головком Валерій Залужний повідомляв, що лише за місяць боїв за Авдіївку росія втратила близько 10 тисяч військових та понад 100 танків. Через загрозу оточення ЗСУ вийшли з міста 17 лютого 2024 року.
«Всі живуть мрією, що ми до Авдіївки повернемося. Роботи буде багато, лиш би дочекатися цього моменту. У будь-якому разі я відвідаю місто за першої нагоди, якщо Бог дасть життя, щоб хоча б прийти на могили своїх рідних», — каже Тетяна Переверзєва.
Цей текст є частиною проєкту «Знищені, але нескорені», в якому ми розповідаємо історії міст, зруйнованих вщент та окупованих росією за час повномасштабного вторгнення.