Зміст
«Чомусь, коли я там жив, місто здавалося мені таким похмурим і сірим, а зараз у спогадах воно зелене і приємне. Мабуть, починаєш цінувати, коли втрачаєш… Здається, що то був якийсь рай», — розповідає військовослужбовець Руслан Кладков.
Чоловік родом із Лисичанська, що на Луганщині. Заради захисту рідного міста одягнув військову форму й узяв до рук зброю. Однак втримати його Збройним силам не вдалося. Окупація — вже четверта для Лисичанська за останнє століття — триває й донині.
Велике село
Лисичанськ — рідне місто для Руслана. Тут він народився, зростав, зустрів юність і будував сімейне життя. Змалечку любив дикі пляжі на Сіверському Дінці. З друзями ходив туди купатися й ловити рибу. Памʼятає Руслан і небезпечні розваги. Позаяк це шахтарський край, там багато териконів, на які ще хлопчиком він любив вилазити.
«Місто розташоване на пагорбах, і коли настає весна й починає танути сніг, то біжить багато струмочків. І ми, коли були малі, запускали тими струмочками сірники. Це були наче ті кораблики. І ми бігали за ними. Це дуже такі теплі спогади».
Роком заснування міста на правому березі Сіверського Дінця вважають 1710-й. Саме тоді в урочищі, яке називали Лисича Балка або Лисичий Байрак, поселилися запорозькі козаки. Вони контролювали перехід через Сіверський Донець Кальміуської сакми — одного з трьох основних шляхів із Криму в Московську державу.
Сучасний Лисичанськ сформувався в середині 1960-х років. Перепис населення 2001 року нарахував у місті майже 115 тисяч жителів, 30% із яких становили росіяни.
Місто не вирізняється архітектурою під час радянської індустріалізації. Тому більшість п’ятиповерхівок — звичайні «хрущовки».
У певних районах міста був європейський слід. Як згадує Руслан Кладков, була в Лисичанську «спадщина Бельгії». Європейські інвестори, яких цікавило це промислове містечко, у XIX столітті звели тут лікарню з червоної цегли та цілий житловий район. Щоправда, місцева влада не приділяла уваги збереженню памʼяток, тож останні спогади чоловіка про цю архітектуру — як про занедбану.
«Лисичанськ хоч і друге за розміром місто в Луганській області, але насправді воно дуже витягнуте, тому розбите на декілька районів. І вони дуже різні, не схожі між собою. Кожен — як маленьке село. Там всі одне одного знали».
У родини Кладкових двоє діток. Найбільше вони полюбляли зиму, адже в цей сезон батьки водили їх кататися на гірку.
Там, біля Пам’ятки на місці заснування першої шахти Донбасу, була гірка, куди діти ходили кататися: на санчатах, кульках, просто в куртці — хто на чому. Там ми з дітьми також ліпили сніговиків.Руслан Кладков, військовослужбовець
У спогадах Руслана залишився і Центральний парк — хоч і маленьке, але красиве і затишне місце, де він із родиною часто проводив час. А ще памʼятає фонтан на центральній площі, біля якого збиралася молодь — бувало, по декілька сотень людей одночасно.
Поруч із кінотеатром «Дружба» був парк молодіжної культури для скейтерів і бейміксерів. Його звели місцеві підприємці разом із громадськими організаціями. Місцева ж влада увагу молоді не приділяла, каже Руслан, навпаки — «вставляла палиці в колеса». Чому? Містом керували проросійські сили, яких цікавили лише власні інтереси.
Лисичанськ — у кожній домівці
Лисичанськ називали «Колискою Донбасу» через велику кількість промислових обʼєктів. Серед найбільших — Лисичанський нафтопереробний завод — другий за потужністю в Україні — і «Лисичанськвугілля» — велике вугільне з'єднання, де було багато шахт.
Не менш значущий і Лисичанський содовий завод, який випускав кальциновану та каустичну соду. У моменти розквіту завод вважався другим за потужністю у Європі.
Лисичанці також памʼятають великий скляний завод, де виготовляли не лише скло, а й вироби з кришталю, картини під склом тощо. А ще в місті був завод рідких газів — там було виробництво аргону, ксенону тощо.
Ще в нас була фабрика ялинкових прикрас. Знаю, що в Україні дві такі: одна — в нас, і одна — у Львові. Тому лисичанці в певний спосіб були дотичні до кожної домівки в нашій країні.Руслан Кладков, військовослужбовець
Попри важливе значення такого промислового центру для України, ще до війни фабрики й заводи занепадали, шахти закривалися. За панування в Лисичанську «Партії регіонів» підприємства були продані росії нібито під інвестиції, але жодних коштів ніхто в їхній розвиток не вкладав.
Коли промисловість почала занепадати, місцеві перемкнули увагу на створення власних невеликих підприємств. І, за словами Руслана, до початку війни у 2014-му бізнес у Лисичанську активно процвітав.
«Та навіть, як то кажуть, собачої будки ніде було орендувати. Були ринки, кафетерії, магазини. Лисичанці їздили по різних містах України й у ту саму Москву — возили туди товари, привозили звідти… Люди побачили, що бізнес може давати прибуток».
Руслан із дружиною теж мали свій бізнес — кілька кавʼярень, а також базу відпочинку, де здавали в оренду місця з мангалом. Родина жила в достатку, мала у власності дві квартири. У них було все, про що мріяли.
Четверта окупація
Лисичанськ — українське місто, яке чи не найбільше знайоме з окупацією. Під час Другої світової війни його двічі захоплювала німецька армія. Тоді місто зазнало великих втрат — як людських, так і архітектурних.
У 2014 році його окупували росіяни. У місті провели псевдореферендум за відокремлення від України. Український прапор знову замайорів над містом через 102 дні.
«У 2014-му я виїжджав, тому що був проукраїнськи налаштований. А оскільки місто невелике, всі мене знали, й колаборанти одразу почали мене шукати», — розповів Руслан Кладков. Виїхав він до Києва, де активно долучився до протестів на майдані Незалежності.
Нова спроба росії захопити промислове містечко припала вже на повномасштабне вторгнення. До цього часу Лисичанськ все ще залишається під окупацією.
23 лютого ми святкували день народження доньки… Усе як у всіх. Гості пішли додому, ми вклали дітей, прибрали й лягли спати. Уночі подзвонила подруга дружини. З телефона ми почули звуки літаків і вибухи.Руслан Кладков, військовослужбовець
Дітей подружжя відвезло за кордон до бабусі, а самі поїхали на службу. Дружина Руслана Карина на той момент уже була чинною військовослужбовицею — працювала в ТЦК. А Руслан долучився до тероборони. Побачитися вони змогли аж через пів року.
Боїв за Лисичанськ як таких не було, адже місто розташоване на панівних висотах, оточених пагорбами. Тому бої велися навколо міста. Руслан у складі 111 бригади ТрО брав участь в обороні навколо Лисичанська — стояв на захисті Червонопопівки, Кремінної, Воєводівки, Сєвєродонецька та Привілля.
«Були бої за Лисичанський нафтопереробний завод. Фактично це і були бої за Лисичанськ. Він розташований на околиці — десь за 15 км від міста. Шкода, що ми його не втримали. Звідти тепер буде дуже складно вибивати росіян, бо там дуже гарні бомбосховища».
На власні очі Руслан бачив перші руйнування міста. Пригадує, як артилерійським вогнем знищили дитячий культурний центр «Будинок техніка». Там також був центр із гуманітарною допомогою, у підвалі якого ховалися люди. Водночас українських військових, по яких могли б цілити росіяни, щоб потім виправдати свою атаку, там не було, переконує Руслан.
Відчував якесь спустошення. Я розумію, що відновити його вже не вдасться. Багато хто там уперше почав займатися танцями. Багато діток там вперше вийшли на сцену. Туди ходили фотографуватися молодята. Дуже-дуже сумно.Руслан Кладков, військовослужбовець
Пізніше Руслану вдалося потрапити у свою квартиру, коли він у Лисичанську допомагав з евакуацією поранених. В один мішок скидав усе, що бачив. Точно памʼятає — забрав дитячі медичні картки та прапор, який шив ще на «Євро-2012». Востаннє сфотографувався і, розуміючи, що він тут востаннє, залишив квартиру. Не зачиняв, щоб не ламали двері.
Пізніше через соцмережі Руслан дізнався, що в одній із його квартир оселилися окупанти з вищого рангу. В іншій спершу жила сусідка, яка пиячила, а згодом квартиру чи то зруйнували, чи розграбували (бо Руслан бачив кадри, де вже не було й вікон).
Попасна не встояла. Вона була повністю зруйнована, тому місто все-таки взяли. Були надії, що ми втримаємо Лисичанськ, тому що він на панівних висотах, але навала була завелика.Руслан Кладков, військовослужбовець
ЗСУ відійшли від Лисичанська 3 липня 2022 року — щоб зберегти життя особового складу. Тодішній очільник Луганської ОВА Сергій Гайдай зазначив, що військовим вдалося вийти з міста без втрат і зайняти більш укріплені позиції.
Оскільки боїв у самому місті не було, з-поміж Сєвєродонецька, Рубіжного і Лисичанська останній постраждав найменше. Зараз там є райони без електрики, світла, води. Найбільше страждають приватний сектор і центральна частина міста.
Окрім комунальної інфраструктури, у місті зруйнована частина багатоповерхівок і приватних будинків, відділок поліції. У деяких районах продовжують жити люди.
Залишилися спогади, ключі й камінчик
Про рідний Лисичанськ Руслану нагадують ключі від квартири й камінь — шматок мармуру, який колись прикрашав центральний фонтан. Ці памʼятні речі військовий зберігає і завжди тримає при собі.
Жінка постійно свариться, що в мене якийсь мотлох у рюкзаку, як ото в дітей. Але вони нагадують мені про Лисичанськ — як згадка про те життя.Руслан Кладков, військовослужбовець
Руслан Кладков продовжує нести службу у війську. У військовій частині він займається правовою роботою — перевіряє відповідність розпоряджень і указів законодавству та консультує військовослужбовців із різних питань. Тим часом його дружина займається обліком, видачею і списанням боєприпасів та зброї. Зараз вони разом майже щодня, однак дітей бачать лише під час відпустки.
«У Лисичанську на турбазі в нас був невеличкий город. І ми з сином там посадили трохи огірків, помідорів і перчиків. Хотіли, щоб діти бачили, як ростуть овочі, як отримувати врожай. Зараз, буває, син питає: „А що там з нашим городом?“ Дуже сумує за домом».
Руслан і Карина хочуть повернутися в рідний Лисичанськ після перемоги, та хвилюються за безпеку — навіть якщо місто звільнять, навколо залишиться чимало нерозірваних снарядів. А розмінування може зайняти багато років.
У міста великі перспективи. Думаю, воно як було промисловим, так ним і залишиться в майбутньому. Треба буде відновити всі заводи й підприємства і знову зробити з Лисичанська індустріальний центр. Люди навчені, і багато хто хоче повернутися… Є велика надія, що скоро так і буде.Руслан Кладков, військовослужбовець
Цей текст є частиною проєкту «Знищені, але нескорені», в якому ми розповідаємо історії міст, зруйнованих вщент та окупованих росією за час повномасштабного вторгнення.