Батьки голосували за Трампа, а син загинув за Україну. Історія 21-річного американця, який захищав Авдіївку і рятував поранених у Кринках

Підтримати

Останній бій Ітана

Холодного зимового ранку Леслі подзвонили з незнайомого номера. Рівний жіночий голос сказав: «Ваш син зник безвісти під час боїв на Донбасі. Мені дуже шкода». Жодних деталей. Лише сухий факт.

Через кілька днів після дзвінка з Державного департаменту США Леслі вдалося зв’язатися з командиром Ітана. Він сказав, що бачив тіло її сина з дрона, але евакуювати його не було можливості: позицію захопили росіяни. Цілий рік Ітана вважали зниклим безвісти.

«Увесь цей рік його дівчина Вероніка повторювала: “Я не повірю в його смерть, доки не побачу тіло”. Іноді я думала: може, вона має рацію? Можливо, він іще живий? А може, це помилка чи він у полоні?» — каже Леслі. Її голос зривається. Незважаючи на сонячні окуляри, вона не може приховати сльози.

Не мати змоги поховати Ітана й попрощатися з ним по-людськи було тяжким випробуванням для родини. Примарні надії на те, що він живий, знесилювали ще більше. Однак усі ілюзії розвіялися, коли Леслі вдалося поговорити з побратимами Ітана. Вони розповіли, яким був його останній бій.

Ітан загинув 4 грудня 2023 року, боронячи Авдіївку в складі 59 окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка. Під час масованого російського наступу на місто з кількох напрямків Ітан прикривав відступ свого підрозділу з села Авдіївське. Разом з іншим американцем він опинився в напівоточенні. Вони пройшли всю війну пліч-о-пліч. Це був його найкращий друг.

«Удвох їм вдалося ліквідувати близько 12 росіян і виграти час для інших. Ітан дістався безпечного місця, але помітив, що його побратим відстав. Він вирішив повернутися по нього. Його друг зазнав кульового поранення й стікав кров’ю. Саме тоді, коли Ітан намагався витягнути побратима, ворожа куля прошила верхню частину його грудей, над бронежилетом. Попри це, він усе одно намагався врятувати друга. Ніхто з них не вийшов живим із того бою», — каже Леслі.

Паркур, морська піхота й Трамп

Ітан народився 17 липня 2002 року в Сімі-Веллі, невеличкому містечку на північ від Лос-Анджелеса, штат Каліфорнія. Тут він прожив більшу частину свого життя, допоки його родина не переїхала у Спрингфілд, штат Міссурі. Ітан завжди сумував за Каліфорнією, де не було морозів, а сонце сяяло весь рік.

«Як вам жилося в “червоному” Міссурі після “синьої” Каліфорнії?» — запитую я в Леслі.

Вона ніяковіє й усміхається: «Мій чоловік і я голосували за Трампа». Коли я кажу, що їхній син, мабуть, голосував би інакше після того, як Трамп зупинив військову допомогу Україні, Леслі лише знизує плечима.

«Трамп хоче покласти край війні дипломатичним шляхом. І я сподіваюся, що йому це вдасться. Його попередник давав Україні зброю, але робив це занадто повільно», — говорить Леслі.

У Каліфорнії Леслі діагностували рак грудей, з яким вона боролася кілька років. Подолавши смертельну хворобу, вона з родиною вирішила змінити обстановку та переїхати.

Ітан був найстаршою дитиною в сім’ї. Брат Гебріел молодший за нього на три роки, а сестра Ханна — на шість. Його батько, Джон Гертвек, 20 років пропрацював вчителем алгебри в середній школі.

«Ітан ніколи не був сильним у математиці — пішов у свою маму. Він був надзвичайно впертим хлопчиною. Якщо задумував щось зробити, завжди йшов до кінця. Коли йому було 4 роки, Ітан вирішив навчитися зав’язувати шнурки. Сидів із цими шнурками годинами й не здавався, поки не вдалося. У цьому був весь Ітан», — згадує Джон.

У юному віці Ітан займався паркуром і любив стрибати зі скель у море. У 17 років пішов служити в морську піхоту.

«З раннього дитинства Ітан мав загострене почуття справедливості та завжди намагався заступатися за тих, хто не міг постояти за себе. Він був справжнім воїном. Тому я не здивувалася, коли Ітан обрав службу в морській піхоті. Мій батько й дід також були морпіхами. Він хотів бути схожим на них», — каже Леслі.

Ітан мріяв збудувати кар’єру в армії. Він старанно вчився та тренувався й був у трійці найкращих за всіма показниками з-поміж майже 400 хлопців. А ще був наймолодшим.

Однак його мрія про армійську службу була зруйнована на злеті. Морським піхотинцем Ітан пробув лише 7 місяців. У тренувальному таборі в нього діагностували рідкісне генетичне захворювання крові G6PD, симптоми якого проявилися під час фізичних навантажень. 

«Ітан намагався боротися, але його організм просто не міг впоратися з цим. Тож невдовзі його з почестями звільнили з морської піхоти. Він був спустошений», — згадує Леслі.

Хлопець покинув військову службу, відразу пішов працювати. Влаштувався в компанію, що виробляла й продавала стрілецьку зброю.

«путін — підлий негідник»

У день, коли росія почала повномасштабне вторгнення, Ітан був дуже злим. Він стежив за новинами й переживав через російські удари по цивільних об’єктах.

«Не можна так вчиняти. путін — підлий негідник», — казав Ітан.

На початку березня він вирішив поїхати в Україну й допомогти, чим міг. На польсько-українському кордоні панував хаос: тисячі людей, затори на дорогах і плач дітей. Ітан зголосився допомагати українським біженцям. Він познайомився з двома британцями й разом із ними в’їхав в Україну. Коли вони дізналися, що він хоче піти в армію, почали його відмовляти. Їм вдалося переконати Ітана повернутися додому, щоб краще підготуватися й бути більш корисним. Вони вважали, що він занадто молодий для війни.

Удома Ітан не знаходив собі місця. Постійно говорив про Україну й шукав контакти з іншими американцями, які планували їхати воювати.

«Він хотів повернутися. Ми зрозуміли, що це серйозно, коли на нашу адресу почали приходити коробки з різноманітним військовим спорядженням. Ітан багато чого купував. Для себе й для нових знайомих, які вже були в Україні та воювали», — розповідає Леслі. 

За кілька днів до вильоту Ітан повідомив про свої плани батькам.

«Ми сказали йому: “Ми тебе любимо. Ми молимося за тебе й завжди будемо підтримувати тебе”. Ми бачили, що він налаштований рішуче й прагне допомогти українцям», — пригадує Леслі.  

У березні 2023 року Ітан повернувся в Україну. Пройшов курс бойового медика й почав викладати тактичну медицину новобранцям української армії. 

«Йому було лише 20 років. Більшість його учнів були набагато старші за нього. Щоразу, коли вони закінчували навчання і йшли на фронт, Ітан плакав. Він добре розумів, що багато хто з них ніколи не повернеться. Рішення долучитися до війська самому та піти воювати не було спонтанним», — говорить Леслі. 

У червні Ітан приєднався до 131 окремого розвідувального батальйону «Відьмак» як бойовий медик. Його підрозділ дислокувався в Херсоні. Саме тут Ітан зустрів своє кохання.

Херсон і Вероніка

Ітан і Вероніка познайомилися в соцмережах. Вони майже ровесники. Він лише на рік старший за неї.

«Коли ми зустрілись, перші п’ятнадцять хвилин мені було важко. Я вчила англійську лише в школі. Довелося пригадувати чужу мову. Але з Ітаном було так спокійно і приємно, що я розслабилася і якось уже й з англійською трохи краще стало. І розмова в нас із ним пішла. Ми були дуже схожі та добре розуміли одне одного», — пригадує Вероніка.

Вероніка пройшла через російську окупацію Херсона, а коли українці звільнили її рідне місто й росіяни почали гатити по ньому з артилерії, вона твердо вирішила бути тут до кінця разом зі своїми батьками.

«Ітан постійно питав мене, чому я не хочу переїхати в безпечніше місце. Але це мій дім. Моє місце тут. Під час окупації ми майже не виходили на вулицю. Тільки по продукти. Нам постійно доводилося чистити телефони від листування з нашими друзями-військовими. Окупанти двічі приходили до нас додому з обшуками. А мого дядька вони викрали. Він досі перебуває в полоні. Як я можу поїхати й забути про це?» — каже Вероніка.

Ітан розповідав їй, що Херсонщина нагадує йому рідну Каліфорнію. Він хотів залишитися в Україні після війни. 

«Разом з Ітаном ми любили сидіти на лавці та розмовляти про все на світі, поки не темніло й не починався обстріл. Комендантська година й вибухи нагадували нам, як швидко летить час, коли добре разом. У нас навіть немає спільних фото, бо ми забували про телефони, коли зустрічалися», — згадує Вероніка.

У перервах між бойовими завданнями він готував Вероніці американські сендвічі з м'ясом, листям салату і яйцем. Вероніка познайомила його з мамою і запрошувала на вечерю до себе додому.

«Мама дуже любила Ітана. Він був скромним і ввічливим хлопцем. Його улюбленою стравою став український борщ. Тільки той, який готувала моя мама. Після вечері він завжди першим вставав з-за столу та мив посуд. І його неможливо було зупинити», — говорить Вероніка, сміючись.

Коли Ітан йшов на бойове завдання, вимикав телефон і від нього не було жодних звісток. Але Вероніка не переживала. 

«Ітан завжди був дуже спокійним, і я теж намагалася тримати себе в руках. Здавалося, що в нього все під контролем і з ним ніколи не станеться нічого поганого. Він був дуже щирим і добрим. Завжди прагнув допомагати іншим. Коли він дивився на мене, у його очах була дитяча невинність. Але водночас я почувалася з ним у безпеці», — розповідає Вероніка.

Ітан неодноразово перепливав Дніпро на надувному човні. Він брав участь у боях в Кринках та евакуював поранених з інших районів лівого берега Херсонщини, окупованого росіянами.

«Одного разу він повернувся назад із контузією. Після цього бувало так, що я говорила до нього, а він ніби не чув мене й думав про щось інше. Коли я спитала, чи все гаразд, він відповів, що днями на його руках помер побратим. Він намагався його врятувати, але не зміг. Ітан дуже переживав, коли був безсилий допомогти іншим. Я намагалася підтримувати його й відволікати від тяжких думок. А він називав мене маленьким солдатом через те, що я сиділа під обстрілами й нікуди не їхала», — згадує Вероніка.

Літо пролетіло швидко. Восени 2023-го Ітан перевівся до 59 бригади. Його попередній підрозділ почав більше займатися війною дронів, а Ітан хотів продовжувати бути бойовим медиком і рятувати поранених. 

«Їх перевели на Донбас. Він дуже не хотів полишати Херсон. Він любив це місто. Коли їхав, то обіцяв повернутися. І виконав свою обіцянку. У листопаді в нього була коротка відпустка. Він одразу приїхав у Херсон і зустрівся зі мною», — зітхаючи, говорить Вероніка.

Перед поверненням на фронт Ітан подарував Вероніці свій армійський жетон і патч у вигляді американського прапора. Він знову пообіцяв повернутися.

«Ітан постійно говорив, що забере мене з Херсона і разом ми переїдемо жити до Одеси. Він хотів жити біля моря, як у дитинстві. Але це була наша остання зустріч. Коли він загинув, я цього не відчула. Тому до останнього відмовлялася вірити, що його більше немає», — зізнається Вероніка.

Перше й останнє татуювання

Востаннє Ітан виходив на зв’язок 3 грудня 2023 року, коли повідомив мамі, що йде на своє останнє бойове завдання й більше не планує продовжувати контракт. Він пообіцяв батькам повернутися додому на Різдво.

«Він був дуже виснажений і хотів кілька місяців побути вдома, перш ніж знову поїхати до України. Під час відеодзвінка він показав мені татуювання на руці, яке зробив в Україні. Три великі літери й одна цифра: IGY6. Це було єдине татуювання на його тілі. Саме за цим татуюванням я і впізнала його, коли Андрій, його побратим, надіслав мені фото його тіла, зняте з дрона», — каже Леслі.

У грудні 2024 року росіяни та українці провели обмін тілами солдатів, загиблих на полі бою. А в лютому 2025-го сім’ю Гертвеків повідомили про те, що серед загиблих, ймовірно, є рештки тіла Ітана. Довелося провести ДНК-тест, щоб підтвердити це.

«Це був Ітан. Минув цілий рік. Тепер ми могли поховати його. Похорон коштував близько тридцяти тисяч доларів. На жаль, у нас не було таких грошей»,  — розповідає Леслі.

Леслі звернулася по допомогу до ветеранів морської піхоти, які знали Ітана. І вони зібрали необхідну суму лише за два дні. Сім’я Гертвеків приїхала до України в повному складі — Джон, Леслі, Гебріел і Ханна. Прощання з Ітаном відбувалося на майдані Незалежності в Києві. Перед поверненням до Америки вся родина зробила собі татуювання на руці. Таке саме, як було в Ітана, — IGY6.

Ітана Гантера Гертвека поховали з почестями в Каліфорнії. На похорон прийшло багато людей, включно з представниками української громади. Вони принесли з собою українські прапори.

«На жаль, ми не змогли поховати Ітана на військовому кладовищі. Право на місце там мають лише ті, хто служив у Збройних силах США понад два роки. Але ми поховали сина достойно. Ітан поклав життя за Україну, яку полюбив усім серцем. Він бився за свободу. І я вважаю його справжнім героєм», — не стримуючи сліз, каже Леслі.

Ітан Гертвек часто повторював: «Зло перемагає тоді, коли добрі люди нічого не роблять». Він жив і помер, роблячи все можливе, щоб не дати злу тріумфувати.