Село, у якому ніхто не ховався від ТЦК

Зі свого старостинського журналу він зачитує мені прізвища й імена односельців, що пішли у військо. Ішли цілими сім'ями — рідні брати, батьки з синами. Чоловіки, яким за 50 років, і хлопчики, яких повномасштабка заскочила на строковій службі.

Чи багато людей із села погодилися говорити з нами про війну? Ні. Відмовлялися дружини, не відгукувалися мами. Казали категоричне «ні» військові, які в день нашого приїзду в Денисів саме були у відпустці. Мовляв, воюють і воюють. А вам розкажи, то ви напишете, що схочете. 

… Ми написали, що є.

Восьмий рік не знімає форму

«Під час АТО з села воювало лише кілька людей. Мене навіть тоді туркали, навіщо я свого Василя відпустила в армію. Казав тоді чоловік, що його в селі ніхто не розуміє. А тепер у нас багато мам і дружин фронтовиків, є хлопці, що після поранення повернулися додому. Але все одно дехто дивується, що Василь знову пішов на війну, що й мої сини мобілізувалися», — говорить Надія Струхляк, у якої в армії нині троє її найрідніших чоловіків.

В АТО Василь пішов добровільно. Чотири роки воював — спочатку в артилерійській, згодом у гірсько-штурмовій бригаді. Казав дружині й синам, що не вірить в жодні домовленості з росіянами. І якщо доведеться ще раз іти на війну, то піде. 

І мобілізувався — 25 лютого 2022-го. Синам сказав, мовляв, поки що він піде сам, а там буде видно. Може, хлопцям і не доведеться. Але і їм довелося: торік улітку вони підписали контракт з Нацгвардією.

Василеві недавно виповнилося 55 — вік уже не для штурмовика. Чоловік служить у ремонтно-відновлювальному полку, займається евакуацією з поля бою нашої підбитої техніки. Харківський напрямок, Запорізький. Має «Золотого Хреста» від головнокомандувача Валерія Залужного. Сини ще не брали безпосередньої участі в бойових діях, і для матері ото найбільший страх — очікувати на їхнє відправлення на нуль. 

«Страшно, що вони туди поїдуть, що можуть не повернутися. Страшно, що москаль сюди прийде, буде знущатися з усіх, у кого чоловіки й сини в армії. Сини мене заспокоюють, що все буде добре, але яке добре…» — плаче пані Надя. 

Ми говорили з нею у вівторок, а на вихідні мав приїхати додому на відпочинок Василь. Жінка варитиме для нього холодець і голубці, вареників наліпить із картоплею й сиром (тут їх називають пирогами).

Надія зараз — досвідчена дружина військового. Ще з часів АТО зрозуміла: краще не допікати чоловікові запитаннями, мовчить — отже, треба йому помовчати, заговорив — треба вислухати. Найгірше було для дружини, коли Василь повертався на позиції, не добувши відпустки, бо тривога за побратимів гнала його з дому.

«Ми зараз із ним і сперечаємося менше. Він тепер на Волині, нема-нема, та й вирветься додому. Тоді старається всю роботу по господарству зробити, щоб мені легше було. Я стану їсти готувати — він і на кухні допомагає», — щасливо говорить жінка.

У синів теж бувають відпустки, але жодного разу не змогли вони з батьком посидіти за одним столом. Служба.

На видному місці в хаті висить Василева форма з нагородами. Надія пригортається до неї, як до живого чоловіка.

«Казав Василь: як закінчиться війна, то скине він уже ту свою форму, щоб вона йому й на очі не попадалася. Бо вже ж восьмий рік він її не знімає. Уже і сини в неї вбралися, і кінця нема», — прощається з нами Надія.

Син, доросліший за маму

Оксана Паращій показує нам фотографії свого сина — найбільше зворушує знімок, де вона, не низенька на зріст, ледь дістає головою до плеча Володі.

«Я по фотографіях з війни бачу, як мужніє мій син», — каже жінка. Володя пішов у армію у 18 років, зараз хлопцеві 22.

Син вивчився на автослюсаря, разом із мамою був у Польщі на заробітках, але в листопаді 2020 року навмисне повернувся в Україну, щоб відбути строкову. На строковій його й застала повномасштабна війна.

Володя перебував у одному з підрозділів Нацгвардії на Івано-Франківщині, і Оксана плакала-просила його якомога довше залишатися в тому карпатському тилу. А він узяв та й підписав контракт із «Азовом» і поїхав на Донеччину. Відтоді весь час він там. І мама не може без сліз вимовити назву того пекельного лісу — Серебрянського, де її син тричі залишався сам-один на позиції. 

Володя, коли телефонував Оксані та розповідав їй про ті страшні втрати, не говорив, де саме воює. Це односельці сказали жінці, що бачили його в тому лісі… Що їх, мовляв, вивели з позиції, а підрозділ Володі на неї зайшов.

«Він нічого мені не розказує, навіть лежить от у шпиталі з важким осколковим пораненням — за його словами, у нього все добре, бо живий і руки-ноги цілі. Лікарі наполягають робити йому операцію на серці, у нього будь-якої миті клапан може відмовити, а йому все добре. Прийшов після поранення у відпустку, міряю йому тиск, а той 60 на 30. І знову в нього все добре, бо в лікарні тиск, мовляв, був ще гірший», — ніжно, як про милі недоліки малої дитини, говорить про сина Оксана.

Востаннє вона бачила його торік у травні — як приїздив у відпустку. Обняла, поговорила, відчула зразу, що син став більш нервовим, але більш справедливим і терплячим до людей. І, чесно сказати, у чомусь дорослішим за неї, маму.

Оксані нині трохи дивно: йшло у військо наївне хлопча, прийшов у відпустку дорослий чоловік. А після тієї відпустки вже рік боїв минув — син, мабуть, ще більше змужнів.

Вона ростила його одна, до війни вони весь час були разом, навіть на заробітки разом їздили. А чотири роки тому він пішов у військо, а вона залишилася. За кордон на заробітки більше не їздить — бо син же воює в Україні. У червні в неї день народження. Минулого року син замовив їй із Тернополя букет червоних троянд. От скоро знову червень. І Оксана знає, що Володя не забуде.

Понад 30 операцій за рік

Андрій, син Ольги Сіканович, що живе на іншому від Оксани кутку, теж пішов на війну зі строкової служби. А на строкову приїхав аж з Італії, де працював. 

Ольга хвилюється, плутається в датах і подіях — і не випускає з рук телефон, бо раптом обізветься Андрій.

Він і справді подзвонив і спокійно сприйняв журналістів у маминій хаті.

«Я строкову саме відслужив, але через повномасштабку нас не відпускали додому. Ми із ЗРК на Одещині російські ракети збивали. Дуже додому хотілося, а контрактникам давали відпустку. І у грудні 2022 року я підписав контракт. Але не тільки через відпустку, не думайте. Мені було цікаво йти на війну, хотілося подивитися, як я буду з цим справлятися. Ну як я міг пропустити такий досвід?» — весело говорить Андрій.

На Запорізькому напрямку Андрій служив оператором дрона-розвідника в 15 бригаді Нацгвардії.

Одного разу прислав мамі відео: стоїть, спираючись на побратима, голова в крові, за спиною вогнем палахкотить бліндаж. Тоді Бог його помилував. А у квітні минулого року, Андрій саме «літав» між Роботиним і Вербовим, на його бліндаж ворожий дрон зробив скид. Побратим загинув на місці. Андрія хлопці витягнули.

«Якщо ви мене зараз на камеру не знімаєте, то я покажу вам», — каже Андрій і задирає на собі одяг. На екрані телефона я бачу… І кістку грудини, з якої видовбано-вирізано-вилучено чималий шмат. І величезні післяопераційні рубці на животі й на руці. І тіло, як у ластовинні — у чорних цятках уламків. 

«Я за минулий рік понад 30 операцій переніс. У мене наскрізні поранення шлунка, легенів, печінки. Уламки чи не в усіх внутрішніх органах. Кістка грудини гнила, то оце частину її вирізали разом із м'язами. Пластину в руку ставили, бо кістка роздроблена, там теж гнило постійно, пластина не прижилася. Ліва рука не функціонує. На милицях пересуваюся, бо й ноги травмовані.

Мʼязи в усьому тілі такі слабкі, що навіть пляшку води тримати важко. Я в Дніпрі, Львові, Житомирі, Тернополі лікувався. Тепер от у Запоріжжі. Багато осколків позалишалося, їх не змогли витягнути, щоб не пошкодити внутрішні органи. Лікарі кажуть, що гниття тканин може періодично відновлюватися, бо остеомієліт — така хвороба», — розповідає Андрій.

За його словами, зараз він отримує тільки солдатську зарплату — 25 тисяч гривень. Це малувато, адже мусить витрачатися на лікування, на оренду житла, бо з його болячками жити з побратимами в підвалах не виходить.

У цивільному будинку Запоріжжя «шахеди» бентежать його більше, ніж колись у бліндажі. І часто дуже чешуться руки щось із цими «шахедами» зробити.

«Якби поранення було не таке важке, я позабивав би тих москалів», — азартно говорить Андрій.  

Але тепер він боєць, що проходить ВЛК, і не виключає, що може бути списаний з армії.

І додає, що таки задоволений, що воював. Так, кожен боїться, але коли поруч такі побратими, які не кинуть і не підставлять, то сам чорт не брат. І як же далі будувати країну, якщо її ніхто не захистить? Якщо його комісують, на заробітки за кордон не поїде точно — зараз в Україні багато роботи.

«Упізнайте мого сина!»

Найстрашніша біда обходить Денисів стороною. Але все одно має громада пекучий біль: двоє мобілізованих із села зникли безвісти. Володя Брицький — трохи більш як пів року.

Ми чекали на його маму, пані Надію, у її дворі — жінка от-от мала приїхати з роботи. Вона стрімко зайшла до нас під навіс, енергійно запросила в хату — і там уже її здушили сльози.

Розказує, що Володі 37 років, за професією плиточник. ТЦК забрав його в лютому 2024 року — буквально з вулиці, як їхав у Тернопіль на роботу. На кілька годин відпустили додому зібрати речі. Трирічний Матвійко так плакав за батьком, що тому довелося навіть автобус спинити і ще раз узяти малого на руки…

Чотири місяці Володимир проходив солдатську науку. Потім — бойові дії під Кураховим, контузія, уламок в руці. Казав: «Мамо, їх стільки суне, якби ми їх не тримали, вони йшли б і йшли».

«Було, що він із хлопцями 21 день позицію тримав, дрон їм маленьку пляшечку води раз на три дні скидав, а їх четверо чоловіків», — переповідає синові повідомлення Надія.

В останньому дзвінку з фронту в листопаді 2024 року Володя сказав матері, що от зараз поведе чергову групу на позиції. А за кілька днів прийшло офіційне повідомлення, що з ним утрачено звʼязок.  

«Володя по рації побратимам передавав, що в нього двоє двохсотих, а сам він має осколкове поранення в легеню. Наші хлопці дрон відправили на те місце — двох загиблих виявили, а Володю не побачили. Хлопці кажуть, що він з позиції не вийшов.

Ми навіть маємо точні координати тієї позиції в селі Побєда під Покровськом. Побратими не можуть туди дістатися: територія та окупована, і двохсоті, що з сином були, все ще там лежать. Хлопці думають, що Володя може бути в полоні», — плаче Надія.

Вона плаче так гірко, з таким розпачем, що я почуваюся катом, який мучить нещасну матір. Торкаюся її плеча, говорю якісь недолугі заспокійливі слова, обіцяю всі дива на світі. 

«Ми з невісткою скрізь виставляли його фото, у поліції були, слідчому постійно дзвонимо. І в Координаційний штаб, і в Червоний Хрест зверталися. Я з синовими дітками аналіз ДНК робила. Я вже не знаю, що далі робити, просто не знаю. Я по бабах-ворожках ходила, а вони кажуть: “Вам скоро його привезуть”», — Надія знову заходиться риданнями.

Вона дуже злякалася, коли побратими переслали синові речі. Як побачила той спальник, рюкзак — то немов по голові її вдарило, подумала, що сина вже нема.

«З нас ніхто того рюкзака не рухав, ніхто ті речі його не прав. Нащо їх прислали, щоб ми на них дивилися і мучилися? Краще б хлопцям віддали», — ламає руки мати.

Вона заглядає мені в очі, і так важко витримати той погляд. «Може ж так бути, що люди прочитають оце ваше написане, побачать його фотографії — і впізнають сина. Його легко впізнати, у нього два пальці зрощені на обох ногах, на грудях тату — змійка, на пальцях тату букв імені Вова. Я б його по цих пальцях зразу упізнала», — ледь не хапає мене за руки мати.

Вона проводжає нас аж до воріт. Каже, що працює санітаркою в психіатричній лікарні і там у кожному хлопцеві з війни бачить свого сина.

Де ти, Мар'яно?

Після розмови з мамою Володі Брицького від милої, дитячої усмішки Василя Демківа якось зразу стає легко на душі. Йому 28 років, і особисто його війна вже закінчилася — через поранення.

Спочатку, навесні 2022 року, добровольцем на війну пішов його старший брат Андрій. Молодшому, Василеві, наказав тоді сидіти вдома. 

«А я вирішив — ну, як це сидіти? Повномасштабна ж війна, треба ж комусь іти захищати. Бо хто захистить, як ніхто не піде? Мама трохи кричала на мене, але толку з тих її криків, якщо в мене своя думка.

Мене у військкоматі брати не хотіли, бо Андрій уже воював, але я ходив і просився. Знайомий у мене у військкоматі був, то він допоміг мобілізуватися. Мене взяли в липні 2022 року», — ніяковіючи перед фотоапаратом, говорить Василь.

 У Холодноярську бригаду його взяли піхотинцем.

«Після “учебки” в бойовому підрозділі я до поранення встиг лише десь із місяць повоювати», — скрушно зітхає хлопець.

Але в той місяць він тримав фронт під Бахмутом і Соледаром, де день боїв вартував року… Під Соледаром і трапилося те пряме влучання з російського міномета у Василів окоп. Один уламок влетів йому в тіло — так і залишився під ребрами, медики його не чіпають. Інші роздробили хлопцеві лопатку та плечовий суглоб. Лікарі хотіли було спочатку поставити штучний суглоб, однак через загноєння рани цього не зробили. Рану періодично чистять. Загалом на тому плечі Василь переніс 16 операцій.

Він розповідає, що в селі є тільки сімейний лікар, медики найближчої лікарні не знають, як розробляти йому руку після такого поранення. Отже, він мусить проходити реабілітацію далеко від дому. Але мʼязи в нього посічені, тому сподіватися великих результатів не доводиться. 

У 2023 році Василя зняли з військового обліку. МСЕК тоді сподівалася, що матиме Василь новий суглоб і рука його перестане гнити, тому й встановила йому інвалідність III групи лише на 2 роки. От у вересні цей термін якраз і спливає, і знову треба проходити комісію. Можливо, тепер інвалідність йому встановлять довічно, адже від ідеї про штучний суглоб лікарі категорично відмовилися.

Увесь час після поранення він займався лікуванням і оформленням інвалідності. Зараз має пенсію в 10 тисяч гривень і задумується про роботу. У селі робота є, але то важка фізична праця, на яку він нині не спроможний. Отже, треба буде шукати щось у Тернополі — за 25 кілометрів.  

Поранена рука ще погано слухається хлопця. Наприклад, одягатися самостійно йому важко, але вже призвичаївся натягати і футболку, і куртку. Може обійти себе в побуті. Відділився від мами, купив собі пів хати з чималеньким городом, родичі допомогли його засадити.

Хату купив уже з меблями, щоб менше клопоту. У вітальні попередні власники склали камін — Василеві він подобається, але ще жодного разу не пив біля вогню шампанське з гарною дівчиною при свічках. Місцеві дівчата на нього таки заглядаються, і він уже думає про одруження, але ще не надумався. 

Зашарівшись, говорить, що хотів би, аби жінку звали Марʼяна, бо це ім'я йому подобається. Щоб була господиня, давала лад на городі й у хаті, варила смачний борщ. Щоб розуміла його і не конфліктувала, щоб з нею про все спокійно можна було поговорити. Щоб любила дітей — бо це так добре, коли в хаті бігають діти, щонайменше двоє — хлопчик і дівчинка з косами, які треба заплітати…

Василь аж мружиться від задоволення, змальовуючи цю картину можливого щастя…

Слухаю його і думаю, що він точно буде чудовим батьком. Недарма ж братова дружина, котра волонтерить для чоловікового підрозділу і частенько переганяє для нього автівки, залишає на Василя своїх з Андрієм дітей. Хлопцям 11 і 9 років — Василь їх і нагодує, і в школу відправить, і уроки з ними зробить. 

Брат Андрій спочатку воював у піхоті. Тепер став дронарем, воює під Часовим Яром. Мав контузію, поранення — на Василеву солдатську думку, нічого критичного.

«Брат уже не одного побратима поховав, важко йому, не те що мені тут. І мама більше зараз за Андрія переживає, бо я вже вдома, а він там. І так давно вже не був він у відпустці», — серйозно і сумно говорить Василь.  

На прощання він показує нам братові нагороди. І сміється: «У мене нема нагород. Я не заслужив».

Фонд громади для бійців

У центрі села, біля краєзнавчого музею, — меморіал, де викарбувані імена односельців, які загинули в Першу світову, перебуваючи в лавах УГА, у Другу світову — в підрозділах УПА і радянської армії. У музейній експозиції багато матеріалів про них.   

Директор музею, Богдан Савак, почав збирати інформацію і про односельців, які зараз дають прочухана росіянам — фотографії, публікації в ЗМІ.

Ми перебираємо ті фотографії — от Петро Любанчук, Андрій Демків, Іван Павлишин, брати Черевичники, Володимир і Степан, от брати-близнюки Атоманчуки — Олег і Сашко…

Про близнюків Богдан Маркіянович розповідає найбільше.

Хлопці 1995 року народження, у 2014-му вже воювали у складі 80 бригади, чотири роки були в АТО, три місяці в оточенні захищали Луганський аеропорт.

«Коли після того аеропорту вони приїхали в село, то ми їх урочисто на мосту через нашу річку Стрипу зустрічали. Грав наш духовий оркестр, школярі з букетами вийшли, знаєте, вони Олегу й Сашку дорогу пелюстками квітів устелили. Я це так запамʼятав», — голос Богдана Савака зворушено тремтить.

Олег помер у 2020 році, а Сашко у перший день повномасштабки поїхав у ТЦК, не чекаючи повістки. І з того часу воює у своїй 80 бригаді. Останнім часом у Сумській області й на Курщині. Через цю війну не мав часу й одружитися. Богдан Маркіянович уже й не пам'ятає, коли востаннє приходив Сашко у відпустку. Рік уже точно ні. 

За словами старости Романа Кузіва, своїх військовиків село старається підтримати. Пораненим громада виділяє по 10 тисяч гривень одноразової допомоги, при церкві організували фонд на потреби військових — з кожного двору збирають туди по 100 гривень на місяць. На автівки, скоби, цвяхи й інструменти різні, щоб могли хлопці ті бліндажі свої укріплювати. На ласощі. Громада ці подарунки хлопцям і доставляє.

***

 … Останнім, десь із місяць тому, із села призвали Ігоря Пенкного. Він астматик, на фронт не взяли, служить у ТЦК.