Загинув 1 вересня, дізналися на останній дзвоник. Історія вчителя Леоніда Павлюка, якого вбив російський полон

Леонід на фронт пішов добровольцем. Потрапив у полон у травні 2022-го на Донеччині. Спершу його утримували в Бєлгородській області, потім — у Тульській, а згодом — у Мордовії. У жовтні 2023-го тіло Леоніда Павлюка повернули в межах обміну. А втім, родина про втрату дізналася не одразу. Чекали результатів аналізу ДНК і берегли надію. Дата смерті Леоніда — 1 вересня 2023 року. Тетяна каже, що відмовлялася вірити: мовляв, це якийсь злий жарт, бо знають, що вчитель, тому й кажуть, що помер 1 вересня.

Історію захисника читайте у матеріалі.

Підтримати

Учитель

Леонід і Тетяна працювали в Рожищенському ліцеї №4. Він — учитель історії. Вона — англійської мови. Познайомилися ще в Луцькому педагогічному інституті. Разом прожили 37 років. 

Дружина пригадує, як чоловік завжди любив книги на історичну тематику, мав їх багато. 

«Навіть вів список тих, які має докупити, і, придбавши, позначав», — каже Тетяна.
Поки в школах були паперові журнали, учитель історії любив залишати в клітинках «штахетини». Казав: «Це не одинця. З неї можна зробити четвірку, сімку, десятку чи дванадцятку. Я завжди даю шанс, бо “штахетина” — це тільки початок».

Друг і колега, директор Рожищенського ліцею №4 Юрій Яблонський, пригадує: Леонід хотів дати учням якомога більше, завжди поспішав і часто повторював: «Усе, поїхали далі».

«Учні підловлювали, любили запитати його думку щодо тієї чи іншої події, а він ділився власним баченням. Не так, як у книжці написано, не так, як у телевізорі показали. Можливо, це неправильно з погляду методики, але діти сприймали його як живу людину, а не того, хто переказує матеріал, який вони й самі можуть прочитати в підручнику», — каже Юрій.

Учениця Леоніда Павлюка Марія Кравчук першою в районі у 2013 році склала ЗНО з історії України на максимальні 200 балів. І він цим неймовірно пишався. Наступний такий результат у Рожищенському районі був у 2022-му.

Юрій із Леонідом часто возили дітей на екскурсії. Директор пригадує: на вчителя історії завжди можна було покластися.

«Льоня сам не виспиться, але за учнями, як треба, і до другої ночі стежитиме, — розповідає. — А якось на скелях Довбуша ми дійшли до ущелини. Йому вже було фізично складно, але він не жалівся. Ми пообідали, Льоня сидів, сидів, уже темніти почало, і він вирішив таки йти до кінця — для нього це було важливо».

«Що я скажу учням, коли розповідатиму про цю війну?»

Леонід не мав сумнівів, що широкомасштабна війна буде. 

«Казав, що росіяни постійно хочуть війни й завжди прагнуть когось загарбати», — згадує дружина. 

І додавав: у разі війни він на неї піде. Часто запрошував на зустрічі з дітьми учасників АТО з-поміж сусідів та колишніх учнів. 

«У день, коли почалося широкомасштабне вторгнення, ніхто не знав, що робити. Дітей, які прийшли до школи, ми відправили додому. Леонід Вікторович походив, подивився… Через два дні ми почали плести сітки. Він прийшов, спробував, але його наче крутило — не міг собі місця знайти», — пригадує Юрій.

Тетяна розповідає: поки чоловік роздумував, як бути далі, сини Віктор і Михайло неодноразово зверталися до батька з проханням не йти у військо — вік уже не той.

Та в понеділок 28 лютого 2022-го Леонід, який начебто поїхав до міста в магазин, додому повернувся добровільно мобілізованим.

Юрію з голови досі не йде остання зустріч із другом: «Ми саме налагодили волонтерський хаб у школі. Леонід прийшов, почав сипати загальними фразами, а тоді каже: “Ходіть у кабінет”. Заходить і одразу ставить на стіл повістку». 

Юрій відмовляв колегу — йому ж уже за 50, — та марно.

«Коли все завершиться, я прийду в клас проводити історію, розказувати про цю війну, і діти запитають: “Леоніде Вікторовичу, а де ви в цей час були, чим ви займалися?”. І що я їм скажу?» — так учитель історії став водієм-радіотелефоністом 2 окремого стрілецького батальйону.

«Відколи Льоні немає вдома, бджоли не прилітають»

Леонід удома займався бджільництвом. Любив бджіл і пригощати близьких медом і медовухою. 

«У нашій школі є група вчителів, з якою ми років десять їздимо в Карпати. Усі знали: якщо планується поїздка — до закарпатського сиру буде Льонін мед», — ділиться спогадами Тетяна.

Тепер замість цих спільних поїздок у гори — фото на згадку. Тетяна каже, коли подруги кличуть провести разом час, відмовляється: «Хіба вони не пам’ятають: поряд завжди був Льоня. На шкільні свята теж не ходжу. Коли йду по школі, здається, що все нормально, а як згадаю, як було, порівняю… Я ще не можу, ще не знаю, як бути далі».

І вулики Леоніда спустіли: бджоли пропали, як він поїхав на схід. 

«Їх доглядати треба, а в мене алергія. Востаннє бачила, як бджоли до вуликів залітають, у травні 2022-го. Спочатку пропали з чотирьох, що були з одного боку хати, потім — з тих, що по інший бік. Зараз вулики стоять і вощина лежить, яку мав міняти. Я дивлюся на них і завжди згадую…» — каже жінка. Вона розмірковує, де поблизу є бджолярі, яким би все віддати.

«Кожен дзвінок від звільнених із полону — така радість»

18 травня 2022 року підрозділ Леоніда вирушив на схід, на Донеччину. Чоловік був у Лимані. 22 травня син Михайло востаннє говорив із батьком, після — із чоловіком зник зв'язок. Дружину сповістили, що Леонід Павлюк зник безвісти. 

«Тільки посеред серпня 2022-го сини знайшли на російському каналі відео, де він називає себе. І то була така радість! — Тетяна каже, що одразу розіслала його колегам. — Багато молилися за нього. Учні чекали, що повернеться, розповість їм усе».

З часом після обмінів Тетяні почали дзвонити звільнені військові: «Кажуть: жив у камері з вашим чоловіком, тримається, розказує нам про історію. А хтось на перекличках чув прізвище. В одній із колоній навіть писали прохання, щоб йому дозволили не стояти подовгу через вік і здоров’я. Ми всі сподівалися на такі дзвінки — це була велика радість».

Тетяна чекала, що чоловік повернеться в січні 2024-го, каже: він був у списках на обмін.

«Четверо хлопців із нашого містечка, які разом із ним потрапили в полон, і він — були в списках. Хлопці повернулись. Сказали, що Льоні не бачили з середини літа», — розповідає Тетяна.

Директор школи та друг Леоніда, Юрій, у лютому 2024-го бачився з одним зі звільнених із полону. 

«Він не хотів розказувати. Напевно, уже знав, що Льоня не живий. Сказав лише, що з серпня 2023-го голосу Леоніда Вікторовича не чули», — згадує Юрій.

А перед тим син Леоніда, Михайло, в інтернеті через групи, де об’єднуються родичі полонених, дізнався, що в моргу в Броварах на Київщині є тіло, при якому в кишені записка: «Павлюк Леонід Вікторович, 1964 року народження. Дата смерті — 1 вересня 2023 року».

Тетяна запитувала в поліції про результати ДНК-експертиз, чи є збіги. І їй все ще говорили: «Збігу немає». А вже у травні 2024-го, на останньому дзвонику, жінці зателефонували сказати, щоби приїжджала на впізнання.

«Стільки часу чекали й вірили, що він живий, і раптом на останньому дзвонику телефонують», — пригадує Тетяна. 

«З понад 100 кілограмів він вихуд майже вдвічі»

Тіло чоловіка вона бачила лише на фото. Труну радили не відкривати. 

«На фотографіях був він, тільки страшенно худий. Самі лише кістки. І ноги дуже набряклі. Впізнала його за рисами, у нього на обличчі родимка. Йдучи на війну, Льоня важив 105 кілограмів, а труна з ним була дуже легкою. Хлопці, які її несли, не певні, що там хоч 50 було. Я тепер думаю: може, його там не було», — каже Тетяна.

Юрій пригадує: коли друг ішов на фронт, для нього складно було знайти форму потрібного розміру: «Запаси на складах були розраховані на молодих строковиків, а він важив понад 100 кілограмів». 

Хлопці з Рожища, які теж перебували в колонії Мордовського району, згодом казали Юрію Яблонському, що бачили Леоніда суттєво худішим. 

Згідно з російськими документами, Леонід Павлюк помер від серцевої недостатності. Тетяна каже: чоловік справді мав проблеми зі здоров’ям, але завжди підтримував його. 

«Та хіба в тих умовах його стан міг не погіршитись? Їх же недоїдками годували: картопляним лушпинням і риб’ячими кістками. Їх стояти змушували годинами».

8 червня 2024 року Рожище попрощалось із Леонідом Павлюком. Поховали захисника на Алеї слави. 

Тетяна в теплу пору їздить до чоловіка на могилу велосипедом — як він колись на роботу.

«Дивлюсь на Льоніну могилу, за ним — полеглий Тарас Меліс похований, а недалеко — теж полеглі: Віталій Кавка, Ваня Перій. Учні його».

Текст підготувала Богдана Садомська спільно з платформою пам’яті «Меморіал». Ця історія — п’ята із серії публікацій про українських захисників, чиє життя обірвалося в полоні ворога. Усі матеріали серії можна прочитати на сайті «Меморіалу».