Мати при смерті, а ми п'ємо просеко. Розлом №4: Дві реальності

Звучить як марення хворого розуму. Будь-яка людина з хоч краплею людяності так не вчинить. Вона землю гризтиме, ночуватиме під реанімацією і робитиме неможливе. Бо це її мати. Бо це її дитина.

Але ж ми вчиняємо саме так зі своєю країною!

«Якось буде», «ЗСУ відіб’ються».

Війна вирила прірву. В одній реальності — бруд, кров, втрати побратимів і щосекундна боротьба за життя під Покровськом. В іншій — літні тераси, відпустки, дискусії про економічне бронювання, втома від поганих новин, «А що, там на блокпості були ТЦКашники?».

І ми кажемо: «Ми робимо все можливе»...Чесно? Просто з дуба єб*нувся. Яке можливе? Які донати по 200 грн раз на місяць, коли йдеться про виживання нації?

Наші афігенські артисти, які катаються турами й списують 80% гонорару на «виробничі витрати», а із залишку з панським виглядом «обирають самі, куди їм донатити». Це рівень патріотизму? Я не про Жадана, Хливнюка чи Ярмака, які вй*бують на 200%. Я про абсолютну більшість шоубізу, яка осідлала воєнний мейнстрим і прекрасно почувається. О, ці розмови з охрініти, якими патріотичними концертними директорами та менеджерами... я просто їх обожнюю!

Бізнес. У 2024 році 1000 найбільших бізнесів заробили 2 трлн грн доходу. Де наша «десятина»? Так, є великі донатори, як Ахметов (11+ млрд) чи Порошенко (майже 2 млрд), є потужний IT-сектор. Але, виходячи з прибутків на рівні 0,5 трлн грн, внесок мав би бути зовсім іншим. Але ж кожен сам собі визначає. Куди та як. Чи десятина, чи пів відсотка.

Так, я став свідком, як у кулуарах один пан з умовного списку «Форбс» ділився, що він за 2024 рік витратив на донати — саме так, до речі, й говорив — 30 лямів! А одна дівчина така наївно: «Ого! 30 мільйонів доларів?!» Ох, як же він недобре на неї подивився... І в той самий час я знаю кілька хлопців, для яких 30 млн грн — це майже половина їхнього прибутку за рік. І вони саме стільки віддають щорічно. З 2022 року. Звісно, це справа кожного. Я нікому не буду вказувати, скільки треба донатити. Тільки дуже хочеться, щоб кожен сам собі був спроможний чесно ставити це питання. Перед дзеркалом.

«Ми робимо все можливе». Це сарказм на максималках. Тому що:

1. Взагалі ніфіга подібного.  
2. Навіть усього можливого вже не вистачає!

Чому ця прірва смертельно небезпечна?

Психіка захищається. Люди в тилу будують стіну, щоб не збожеволіти від жаху війни. Це природний механізм. Але є межа, за якою захист психіки перетворюється на байдужість, а байдужість — на соціальне самогубство.

Ми не перші проходимо цей шлях, і ми маємо знати про наслідки. Нумо трохи перемикнемося. Трохи покопався в мережі за релевантним досвідом, і його, на жаль, дофіга і трохи. Хоча наш, мабуть, буде наймасштабнішим. Та це пусте.

У США після В'єтнаму, Іраку, Афганістану є найкращі програми реінтеграції, але вони отримали глибокий культурний розрив. Суспільство хотіло забути війну, а ветерани відчували себе ізольованими та незрозумілими. Чергове «Thank you for your service» часто маскує нерозуміння досвіду війни.

Хорватія після війни за незалежність роками зшивала країну, намагаючись інтегрувати сотні тисяч захисників у суспільство, яке прагнуло миру. Це породило соціальну напругу, яка відчувається й досі. Спробуйте приїхати туди трохи більше ніж на 7 днів і в трохи іншій ролі ніж «сімейний турист».

Ізраїль тримається тільки тому, що там армія — це і є суспільство. Загроза спільна, служба майже універсальна. Там немає ілюзій «двох реальностей», бо є чітке розуміння екзистенційної загрози для кожного.

У нас же прірва росте. Ми скидаємо відповідальність на політиків, корупціонерів, ТЦК, бариг. Забуваючи, що всі ці функції наповнюємо ми самі — український народ.

І коли ті, хто робив неможливе, повернуться до тих, хто «робив усе можливе», вони говоритимуть різними мовами. Мовою болю проти мови байдужості. І це вже відбувається.

Отже, головний розлом проходить не там, де ми думаємо.

Він не пролягає між людьми в пікселі й людьми в цивільному. Серед військових є рідкісні уїб*ни, як і всюди в нашому суспільстві. Як є справжні герої серед тих, хто не вдягнув піксель з різних причин.

Справжній розрив у цьому контексті пролягає між тими, хто Воїн по духу, по життю та по власному вибору. Тими, хто одночасно робить і «все можливе» і «все неможливе, щоб їхня країна витримала цю навалу. Хто в окопі, хто на заводі, хто волонтерить до виснаження (це не означає, що він не має право на устриці під час відпустки, відпочити на вихідні від щоденного волонтерства чи на добру заварну каву в окопі. Йдеться взагалі не про це).

І тими, хто робить «усе можливе», щоб просто жити своє життя. Поки мати помирає в сусідній палаті.

Україна — це не наша мати? Не наша дитина? Це просто якась х*йня в дешевих китайських шароварах, що пошиті стотисячним накладом на фабриках під Шанхаєм до 20-річчя Дня незалежності? Якщо так, то ми вже програли.

Питання до кожного сьогодні просте: ви рятуєте матір, чи замовляєте ще один келих просеко? Коли ви востаннє робили щось неможливе для своєї країни?

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора