Підземне життя і сітки замість неба: як живе Херсон, де дрони літають частіше, ніж птахи

На початку серпня російська авіація завдала кілька ударів по єдиному автомобільному мосту через річку Кошова. Він сполучає мікрорайон Корабел з основною частиною Херсона. По мосту поки можна проїхати автівкою, але якщо обстріли продовжаться — район Корабел буде повністю відрізано від міста.

Корабел усі в Херсоні називають Островом. З усіх сторін він оточений водою. Цей район першим почали обстрілювати російські війська після деокупації міста, та саме він найбільше постраждав після підриву дамби Каховської ГЕС. Рівень води в червні 2023 року тут досягав 8 метрів. Були затоплені всі нижні поверхи багатоквартирних будинків та знищені всі приватні.

В один момент люди залишилися ні з чим та були змушені почати життя з нуля. З затишного району, який вважався елітним, Острів перетворився на екранізацію апокаліптичного фільму. До повномасштабного вторгнення рф тут працювали 3 школи, 5 дитячих садочків, 4 заводи. Район був індустріальним та водночас рекреаційним. Будували дачі, засмагали на пляжах, плавали на яхтах та човнах. З кранів текла чиста питна вода.

Тепер обстріли не вщухають. З артилерії, танків та мінометів. Щодня фіксують атаки FPV та інших ворожих дронів. Вулиці мають зовсім спустошений вигляд. Майже всі вікна забиті фанерою, електричні дроти звисають до самої землі. В подвір’ях скелети згорілих авто. Біля під’їздів волонтерів уже чекають місцеві. З собою лише кілька сумок з найнеобхіднішим.

«Нічого, все ми тобі докупимо, все у тебе буде нове. А то все нехай залишається в старому житті», — жінка допомагає всістися в евакуаційне авто своїй 89-річній матері, яка має деменцію. Донька розповідає, що вже забирала її до себе в більш безпечний район, але та мовчки повернулася додому. Назад на Острів.

«Сніданок їй приготувала — вже нікого нема. Вона рано-вранці зібралась. Знайшла маршрутника, довіз її прямо до будинку. От що я можу зробити? Тепер точно жоден водій не візьме», — каже жінка.

Зараз на Корабел не ходять автобуси. Немає ані світла, ані газу. З водою проблеми ще після підтоплення — питну завозили комунальники та волонтери. Налагодити комунікації немає можливості через постійні обстріли. Останні поштові відділення припинили роботу. Раніше тут працювали кілька магазинів та невеликий ринок. Та тепер завозити продукти — величезний ризик.

Біля мобільного укриття своєї черги на евакуацію чекає невелика група людей. Одна з них — Тетяна. Жінці доводиться вдруге покидати свій дім. Спочатку виїжджала два роки тому під час підтоплення. Коли велика вода зійшла, вирішила повернутись. Тетяні 68 років. На питання, як поралася з побутовими проблемами, сміється.

«Як і всі, нас тут багато таких. Не хотіли виїжджати, але боїмось залишатися. Сестра вже евакуювалась, бо нічого не залишилось. Жила на Нафтогавані, це за Гідропарком. Там взагалі й затопило, і згоріло. Нічого вже немає. Зараз я до неї, будемо разом у гуртожитку. Вона там уже понад рік», — розповідає жінка.

Страх, що росіяни зрештою зруйнують міст, був постійним. Тетяна каже: молилася кожного разу, виїжджаючи в місто, — хоч би не розбомбили та була можливість повернутись. Але переїжджати з Херсона вона не збирається, навіть попри постійну небезпеку.

«Ми чекаємо на кращі часи. Щойно з’явиться можливість, будемо додому повертатись. Щойно нам дадуть добро, так і одразу», — сподівається Тетяна.

«На жаль, є люди, які відмовляються виїжджати, залишаються там. Ми їм розповідаємо, що якщо не стане моста, їх вже ніхто не зможе витягти. Тільки човном через річку, а це жива ціль для росіян. І посилки по воді ніхто передавати не буде.

У нас в Антонівці теж досі люди сидять. Хотіли бути тільки вдома. А тепер туди не можуть ні води, ні гуманітарної допомоги привезти, і почали просити аби ми їх забрали. А ми вже не можемо. Вичікуємо погану погоду, погодження, тільки тоді ризикуємо заїхати. Але ж до них простіше. Так, дрони, обстріли, «пелюстки», але ж моста нема, суцільна дорога», — розповідає Максим, волонтер громадської організації «Сильні, бо вільні».

Евакуаційне авто вже не раз доводилося ремонтувати — потрапляли на уламки від КАБів та снарядів, підривалися на протипіхотних мінах. Цей Volkswagen броньований, тому у волонтерів на вагу золота.

«Поки є можливість — будемо забирати», — запевняє волонтер Ростислав.

Евакуацією він займається вже кілька років. Збирає заявки, тримає зв’язок з військовими, вирушає самостійно в найнебезпечніші райони міста та області.

Зібравши повний бус людей, волонтери вирушають до місця призначення. Телефоном їх супроводжують військові — моніторять ситуацію в небі. Швидкість збавляють лише діставшись материкової частини міста. У цей самий час росіяни обстрілюють центральний район, доводиться коригувати маршрут.

На місці людей реєструє міська адміністрація, пропонують їжу та воду, надають тимчасовий прихисток.

Переважна більшість евакуйованих — пенсіонери.

Зустрічаємо і родину з двома маленькими дітьми. Їм більше пощастило — вдалося забрати максимальну кількість речей та виїхати на власному авто. Далі сім’я поселиться в Зеленівці, це передмістя Херсона. Там на них уже чекає будинок друзів, які виїхали в іншу країну. Питаю, чи не страшно буде залишатися, адже ситуація з обстрілами не сильно відрізняється від інших районів.

«У Зеленівці, місцеві кажуть, значно тихіше. Все-таки не Острів, там взагалі боялися виходити. Тут робота, далеко не втечемо від неї», — відповідає Тетяна, тримаючи на колінах коробку з котом.

Навпроти бачу пару також з улюбленцем — чорним котом Лео. Навколо них значно менше речей, всього кілька сумок та рюкзак. Чоловіка звати Микола. Розповідає, що вже після евакуації встиг повернутися на Острів за деякими речами, забутими у квартирі. Довелося йти пішки через залізничний міст.

«Страшно було, звісно. Залізничний теж пошкоджений обстрілами, були прильоти. Дійшли насилу, дісталися. Йти можна, але дронів дуже багато. І не знаємо, розвідувальні вони, чи з боєприпасом. Останнім часом їх на Острові сила-силенна, ще зранку „градами“ обстріляли. Коли вони вже виздихають…» — втомлено зітхає Микола. Залишаю їх чекати на свою реєстрацію.

На Острові залишаються близько 240 людей. Загалом з початку серпня волонтери, поліція та місцева адміністрація евакуювали близько 1700 осіб, включаючи 56 дітей та 170 маломобільних громадян. Не всі вони виїхали за межі міста. Хтось поселився в шелтері, дехто за станом здоров’я перебуває в лікарні під наглядом. Деякі переїхали у квартири друзів чи родичів у більш безпечних районах.

Такими в Херсоні вважаються лише два — Таврійський та Шуменський. В останньому вже знайома нам організація «Сильні, бо вільні» відкрила дитячий центр. В укритті обладнали класи, майстерні, ігровий та спортивний зали. З дітьми працює психолог, дефектолог та реабілітолог. Тут вони мають змогу вчитися шити, малювати, займатися дзюдо та легкою атлетикою. Та найголовніше — спілкуватися.

«Психіка вже адаптована до того, що можуть бути вибухи. Діти це розуміють. Вони знають, як згрупуватися, що не потрібно панікувати. Вони знають правила безпеки. Але іноді їм складно зосередити свою увагу на фоні цих гучних звуків. Вони гостріше реагують. Це вплинуло на стан дітей.

Деякі діти стали наляканими. Ми намагаємось їх трохи адаптувати. Деякі не хочуть, наприклад, довго перебувати в соціумі. Наше життя зараз передбачає більше часу в укриттях чи вдома. Соціалізація — пріоритет у нашій роботі. Те, що вони порозуміються з однолітками, це вже розвивальний сегмент, виховний», — розповідає керівниця гуртків Юлія Гриценко.

За словами Юлії, графік життя непередбачуваний. Неможливо повністю запланувати день, все змінюють російські обстріли. Прогулянки на вулиці залежать від безпекової ситуації. У центрі займаються 80 дітей, і більша частина з них не знають що таке навчання офлайн за шкільними партами.

«Хотілося просто зробити дітей трохи щасливішими. Коли заняття тільки почалися, дітям було страшно. Вони відвикли від спілкування. Ковід, потім війна. Діти заходили, плакали, спочатку не хотіли. А зараз, коли за ними приходять батьки, вони кажуть: „Ну чому так рано?“. Вони не хочуть іти, знайшли тут друзів.

Ми організували клас, є дошкільна програма. Зараз хочемо розвивати — інформатика, англійська мова, робототехніка, дай боже буде. Хочемо дітей розвивати різносторонньо. Аби в них був вибір, щоб вони займалися тим, що їм подобається», — ділиться Ігор Чорний, голова волонтерської організації «Сильні, бо вільні».

Евакуацією та гуманітарною допомогою Ігор почав займатися ще під час окупації Херсона. Після звільнення міста масштаби змінилися, розширились напрямки та його команда. Побачивши, що у фронтовому місті все ж залишаються діти, за офіційними даними близько 5 тисяч, в Ігоря з’явилась ідея створити для них освітній простір. Тут по сусідству облаштував і тренажерний зал, в який можуть ходити також батьки та всі охочі.

«Наші волонтери зробили все власноруч. Є вентиляція нормальна, ще дівчатам тренажери поставимо й перетягнемо-оновимо, степи будуть, телевізор знайдемо на стіну. Наша адміністраторка Олена відновлюється після поранення. Робить тут вправи, можуть і інші дівчата приходити», — показує зал волонтер.

Розповідаючи про свої плани та мрії, Ігор миттєво змінився. Очі засяяли, втому зняло як рукою. У відповідь на озвучені спостереження за ним, усміхнувся: «Це дійсно так, мотивація все ж таки».

У великому залі з татамі показує стіну: «Хочу зробити тут меморіал. У нас є багато хлопців, які вже загинули. Мій друг — рятувальник Михайло, волонтер Олег, інші волонтери місцеві. Вони були спортсменами, хочу тут фото їхні розмістити, нагороди. Родини дали добро передати. Діти мають рівнятися не на зірок різних, розуміти, що багато героїв — таких самих звичайних хлопців».

У Херсоні фактично все активне життя відбувається під землею. В укриттях займаються спортом, навчаються, дивляться фільми та концерти. Культурне життя тут вирує попри все. Обласний театр імені Куліша ставить вистави. На сцені в укритті виступають артисти, поети та стендап-коміки, які включають Херсон у свій гастрольний графік.

На базі медичних закладів працюють підземні лікарні. В укриттях оперують пацієнтів, народжують дітей, проходять реабілітацію. Все це відбувається під постійним вогнем з окупованого лівого берега. Саме кількість обстрілів визначає поняття «безпечного» району. Як кажуть херсонці, це якщо є день без прямих влучень снарядів по житловим кварталам. Щодо дронів — ситуація трохи інакша. Їхні атаки за останні пів року посилилися в рази. Вже немає жодного району, куди б не долітали російські безпілотники.

Поки місто фактично живе на глибині, на поверхні вулиці перетворюються на тунелі. Аби захиститися від дронів, на основних дорогах комунальники натягують сітки. Насамперед ті, де атак найбільше. Це Дніпровський район міста, частина Центрального та траса М14 Миколаїв — Херсон.

За даними Херсонської ОВА, від атак дронами та іншими БпЛА з початку року постраждали понад 1050 осіб. З них більше сотні загинули, в тому числі дитина. Кожного тижня фіксують у середньому близько 2 тисяч застосувань FPV. Більше 600 тільки в межах обласного центру.

Більша частина знищується чи придушується засобами радіоелектронної боротьби. Працює велика кількість мобільних груп, які збивають ворожі безпілотники. Проте все частіше росіяни використовують дрони на оптоволокні, і саме сітки, за словами військових, — єдина протидія.

У таких реаліях, всього за кілька кілометрів від окупантів, Херсон живе вже третій рік. Це місто контрастів, де під гуркіт вибухів обідаєш у затишному кафе, а в цей самий час в іншому районі волонтери намагаються забрати поранених та тіла загиблих. Чорне та біле, життя та смерть. Дивовижно чисті вулиці, підстрижені газони та доглянуті клумби в оточенні зруйнованих будинків.

Чути далекий вибух, свист та удар снаряда. Між ними лічені секунди. Падають уламки та вибите скло. Машини ховаються під будинками, люди в один момент зникли хто куди. Після шести таких вибухів довгоочікувана тиша. Магазин відновлює роботу, відкривається каса. Херсон продовжує жити.

Текст опубліковано за підтримки «Медіамережі».