Депортували 14-річною дитиною, повернули 17-річним юнаком. Як росія краде українців

Спілкуючись зі мною, Денис часто говорить фразами, від яких стискається серце: «по цьому факту я не маю що повідомити», «у той період часу я не знав» тощо. Таких фраз вчаться в місцях позбавлення волі, коли щире слово може мати дуже небезпечні наслідки. Або коли доводиться багато відповідати на запитання людей, що хочуть розфасувати людські страждання у відповідні графи опитувальників: працівників СБУ, різноманітних експертів, представників міжнародної спільноти.

Вибач, хлопче, що я теж повернула тебе до пекучих спогадів…

Здав кров і відбитки — став росіянином

Усе, що відбувалося в рідному херсонському селі, лякало й здавалося Денисові неймовірним. Прохання мами не виходити за ворота. Обстріли. російські автоматники, які раз у раз заходять у двір, тримають під прицілом родину, перевіряють документи й кожен закуток обійстя, допитуючись, чи немає зброї. 

А потім батька так побили, що довелося Денисові везти його на операцію в окупований Херсон. На початку осені 2022 року, коли тата виписали з лікарні й вони просто йшли вулицею Херсона, їх затримали озброєні військові.

«росіяни зупиняли людей на вулиці: чоловіків, жінок із дітьми, пенсіонерів. Потім нас колонами вантажили на пороми — навколо якесь огородження, метра так на півтора заввишки, багато озброєних військових. Ми з батьком казали, що нікуди не хочемо їхати, але нам казали, що типу в нас нема вибору. Завантажили, повезли на інший берег Дніпра, в Олешки. Там ми мали сказати свої прізвища, імена, дати народження, паролі від телефонів — і віддати телефони. Усе відбулося так швидко, озброєних російських військових було так багато, що я навіть не встиг подзвонити мамі. А потім нас усіх завантажили у великі автобуси й повезли в Джанкой. Було дуже страшно, я боявся, що мене розлучать із батьком. А він просив не хвилюватися, казав, що головне — ми разом, що ми якось викрутимося, виберемося й усе буде добре», — розповідає Денис.

За словами голови правління «Української мережі за права дитини» (УМПД)  Дарʼї Касьянової, затримання людей на вулиці для подальшої депортації — доволі поширений російський прийом. Але лише один із багатьох. Ситуацій, коли українські діти проти своєї волі опиняються в росії, дуже багато.

«Буває, наприклад, що вони їдуть з батьками з окупованих територій через росію в якісь треті країни. росіяни можуть батьків затримати, арештувати, увʼязнити, просто відібрати в них дитину у свій інтернат. Мовляв, їдьте, куди хотіли, але ваша дитина залишиться в нас. Є випадки, коли росіяни заходять у хату десь на окупованій території, дитина каже їм, що живе з мамою, яка просто відлучилася, ну в магазин чи по воду пішла, але вони забирають цю дитину, фактично викрадають її, і вона опиняється в росії. Я вже не кажу про так звану евакуацію дитячих інтернатних закладів з окупованих територій в росію — це окремий біль», — говорить Дар’я Касьянова.

… У Джанкої, куди доправили Дениса з батьком, росіяни взяли у всіх привезених відбитки долонь, пальців і підошов, слину і кров на аналіз — мовляв, для того, щоб виготовити для них посвідки особи. Там їх годували — йогурт, бутерброди, суп, консерви. Денис каже, що наїдався і що батько ділився з ним порцією.

А тоді, уже з посвідками особи, росіяни повезли їх кудись далі. З’ясувалося, що в Краснодарський край. По тому краю їх возили з одного пансіонату в інший, а там завжди по периметру озброєні військові, заборони — і жодних пояснень. Тільки слова про те, що вони, росіяни, врятували українських громадян від обстрілів ЗСУ. І російська пропаганда по російському телевізору — про успішний російський наступ і майже повну окупацію України…

На початку 2023 року замість посвідок їм видали паспорти громадян росії, що народилися й мешкають у Херсонській області. Хоча жодних заяв щодо російського громадянства вони не подавали.

«путін своїми указами дуже спростив його набуття жителям Донбасу, Херсонської, Запорізької областей. Вони отримують російське громадянство, вважай, автоматично, бо ці території в Конституції росії значаться російськими. Був випадок, коли ми повертали 12-літнього хлопчика. У російській базі він значився як громадянин росії, хоча не мав жодних російських документів! Навʼязування громадянства — це така російська політика. Це привласнення собі українських громадян», — говорить Дар’я Касьянова. 

… російські паспорти давали змогу батькові Дениса взяти сертифікат на отримання житла в росії. Але батька лякали чутки, що на чоловіків, які реєструються в такому житлі, чекає примусова мобілізація в армію рф. Тому батько з сином вчинили інакше: з російськими паспортами, які давали їм відносну свободу, їздили Краснодарським краєм у пошуках якогось непримітного гостелу й тимчасової роботи.

«Ми зразу вирішили, що будемо пробиватися в Україну. Але треба було заробити грошей на дорогу», — пояснює Денис.

Неповнолітня дитина, він разом із батьком працював на різних будівництвах. Неофіційно. Їх, «хохлів», не дуже й хотіли наймати. А як брали, то платили значно менше, ніж росіянам. І постійні образи, і залякування, і погрози… Щоб отримати роботу, Денис у копіях своїх документів виправляв рік народження із 2008-го на 2003-й. Це було небезпечно: старшому на п’ять років юнакові загрожувала мобілізація в російську армію. Поліція постійно вимагала, аби він став у тому Краснодарському краї на військовий облік.

«Щоб не привертати до себе увагу, ми постійно переїздили з одного місця на інше. Було дуже страшно. Бо не знаєш, що трапиться завтра, що взагалі відбувається навколо, на що ти маєш право, а на що — ні», — говорить про свої тодішні відчуття Денис.

Тікай, бо вбʼють

Випадково він зміг зв’язатися зі своєю тіткою, яка мешкала на окупованій частині Запорізької області. Та запропонувала йому з батьком пробиватися на вільну українську територію — мовляв, вона щось чула про зелений коридор у Василівському районі.

Дорога була ще та! З Краснодарського краю — в окупований Крим, звідти — в окупований Мелітополь, потім — на північний захід Запорізької області. І постійно треба було відповідати на запитання російської поліції та військових, як і з якою метою вони опинилися так далеко від своєї Херсонщини. Брехали, що їдуть у гості до тітки.

«Ми могли залишитися в батькової сестри, але я дуже хотів додому, до мами. І боявся, що на окупованій території нас із батьком росіяни розлучать, що батька мобілізують», — розповідає Денис.

Людей, які прагнули через Василівку дістатися підконтрольної Україні території, було багато. Але російських військових зацікавили саме Денис із батьком і ще кілька молодих чоловіків.

«Мене повели в якийсь намет. Питали, що я тут роблю, чи бачив, де перебувають військові — і все дуже грубо, з матюками. Потім дали мені лящів, ну тобто побили. Потім один примушував мене відтискатися, присідати — я присідав, а він мене штовхав ногами. Я думав, що от усе, мене зараз уб’ють, я просто шокований був.

А батька в іншому наметі дуже били. Вони побачили в нього на животі післяопераційні рубці й подумали, що він український військовий із пораненнями. Вимагали, щоб він здав українські позиції. Казали йому, що я вже всіх здав і що вони мене вбили. Я не памʼятаю, скільки це тривало. Потім нам із батьком дозволили змити кров і сказали, щоб ми за десять хвилин щезли з блокпоста, якщо хочемо залишитися живими», — згадує Денис.

Вони повернулися до тітчиного села. Там наймалися до людей — щось ремонтували, рихтували, щоб хоч трохи заробити грошей на прожиття.

Але згодом мусили тікати назад у Краснодарський край.

… Денис біля магазину зробив зауваження якомусь російському військовому, щоб той так страшно не матюкався перед дітьми. Наступного дня хлопця вивезли в поле за село.

«Нормально так мене били. Типу що, я вважаю себе дуже розумним і сміливим? Потім примушували просити вибачення в російського солдата, якого я типу образив. Я відмовився, вони знову били. І все на камеру знімали. Я потім дочалапав додому до тітки, хотів у медпункт звернутися, вони це засікли й знову мене в поле вивезли. Телефон мій зламали, били дуже, на коліна ставили й стріляли — кілька куль повз мене пролетіло, примушували знову просити вибачення. І знову все це знімали.

І після цього нам із батьком уже просто захотілося кудись втекти, ми боялися, що як залишимося на окупованій території, то нас точно розстріляють. І ми повернулися в Краснодарський край, там було безпечніше», — говорить Денис.

Тим часом він через Instagram зумів розшукати свою старшу сестру, яка жила на окупованій території. Вона дала знати мамі, що Денис живий. І мама звернулася до волонтерів УМПД — мовляв, допоможіть його повернути з росії.

За словами Дарʼї Касьянової, УМПД найчастіше дізнається про факт депортації дитини саме від її родичів. А ще — від сусідів дитини, які були свідками її вивезення, від інших дітей, котрих вдалося повернути в Україну раніше, від української розвідки, СБУ, дитячого омбудсмена, іноземних партнерів, організацій, що моніторять російські сайти про усиновлення українських дітей тощо.

До мами

«Ми постійно змінюємо алгоритм повернення депортованих дітей. Десь до кінця 2023 року ми відправляли по них мам або інших законних представників — такою була вимога росії. Але росіяни почали заарештовувати, допитувати цих мам, бабусь, сестер, тобто склалася загрозлива для родичів ситуація. І зараз по дітей ми посилаємо спеціальних людей, що мають необхідний пакет дозвільних документів від офіційних опікунів дитини. І доправляємо дітей в Україну через треті країни. Але якщо я вам сьогодні розкажу все, то завтра я жодної дитини не вивезу», — припиняє мої розпитування Дар’я Касьянова.

За її словами, повернення дитини — доволі вартісна операція. Підготовка документів, логістика, супровід, проживання-харчування коштують грошей, у середньому до 1500 доларів. Усе фінансують міжнародні організації.

УМПД розробляє план реінтеграції дитини в українське життя зразу, щойно починається операція з її повернення. Продумується, зокрема, де й з ким дитина житиме в Україні. Якби, наприклад, родина Дениса досі перебувала в окупації, для нього знайшли б прийомну родину, котра разом із психологами допомогла б йому позбутися страхів минулого.

… «Мама скинула мені телефон волонтерки, я з нею списався, переслав їй усі наші документи. Пізніше вона купила нам із батьком квитки на поїзд до Мінська. Ми сіли — і через тиждень я вже був у Києві. А батькові волонтери допомогли з Білорусі дістатися Європи. Мене білоруська сторона не хотіла випускати — бо я неповнолітній без супроводу дорослих. Я їм щось брехав, просився, і вони пропустили в Україну. Уявляєте, поки мене не було, у мами й вітчима дочка народилася, я її зміг узяти на руки. А маму спочатку теж не впізнав, як і вона мене», — сміється Денис.

Кейс-менеджерка УМПД Наталія Гуменюк, яка зустрічала Дениса на українсько-білоруському кордоні, розповідає, що побачила його там задоволеним і усміхненим. І трохи розгубленим: хлопцеві не вірилося, що він уже в Україні.

«Відчувалося, що пережите в росії зробило його обережним у висловлюваннях і трохи замкнутим. Він хвилювався за безпеку батька, який ще лишався в Білорусі. Тепер, коли батько в Європі, а Денис повірив у його і свою безпеку, він став більш відвертий у спілкуванні», — говорить пані Наталя.

З моменту зустрічі на кордоні в червні 2025 року вона опікується Денисом: привезла хлопця в Київ, де тепер мешкає його мама. Допомогла з оформленням українських документів, отриманням статусу ВПО й дитини, що повернулася з депортації, відповідних державних виплат. Допомогла працевлаштуватися й стати на військовий облік. А ще — з розв’язанням освітніх проблем.

Адже повномасштабка завадила Денисові закінчити 7 клас. У росії він не вчився. І тепер, у 17 років, надолужує пропущене.

«Ясно, що за парту він уже не сяде. Це дорослий хлопець, який у депортації звик працювати на будівництві, заробляти й розв’язувати дорослі проблеми. Ми пропонували йому заняття з репетиторами, він спробував — потім відмовився. Пішов працювати, щоб допомагати родині. А у школі вчиться екстерном», — пояснює Наталія Гуменюк.

За словами Дениса, вчиться він онлайн у своїй сільській школі (його село звільнили від окупації в листопаді 2022 року) — мама домовилася, щоб його з вересня прийняли зразу в 9 клас. Хвостик незакінченого сьомого класу відпав, восьмий — пропав. А що робити? Треба форсувати ситуацію. За роки депортації Денис трохи відвик говорити українською, але зі шкільними завданнями справляється. Наразі планує закінчити 9 клас і здобувати середню освіту одночасно з професійною.

«Діти, які перебували в депортації або повернулися з тимчасово окупованих територій, зазнають багатьох освітніх втрат. Але вони мають можливість надолужити втрачене. Наприклад, завдяки партнерській допомозі уряду Канади ми можемо оплачувати їхні індивідуальні заняття з певних предметів. А трохи більш як місяць тому наш Координаційний центр разом із ЮНІСЕФ в Україні запустили пілотний освітній проєкт у десяти школах Києва та Київської області, де навчається найбільше таких дітей. Проєкт реалізується „Українською мережею за права дитини“ у співпраці з благодійним фондом „Голоси дітей“, який забезпечує реалізацію цієї частини ініціативи. Йдеться про те, що адміністрація шкіл призначає спеціального педагога, який допомагає цим дітям адаптуватися до освітнього процесу, а сам процес організовується відповідно до індивідуальних потреб дітей. Загалом же за роки COVID-19 і війни в нас напрацьовано дуже професійні методики з ліквідації освітніх прогалин у дітей», — говорить Ірина Тулякова, голова Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

 Скільки ж депортовано?

«З початку повномасштабної війни в росії була потужна кампанія щодо всиновлення українських дітей. І навіть коли діти говорили, що мають батьків в Україні, коли ці батьки вимагали повернення дітей — росія їх не повертала. Їм змінювали прізвища, імена й по батькові, виписували російські свідоцтва про народження — і спробуй знайди таку дитину», — зазначає Дарʼя Касьянова.

За словами юристки Регіонального центру прав людини Катерини Рашевської, після того, як навесні 2023 року Гаага видала ордери на арешт путіна і російської дитячої омбудсменки Львової-Бєлової, росіяни зробили процес усиновлення маленьких українців непублічним.

«росіяни постійно говорять, що всиновлено 380 українських дітей. Цей показник у них офіційно не змінюється з квітня 2023 року. Хоча, за нашими даними, діти потрапляли в російські родини й у 2025 році. росія просто приховує справжні цифри. Хоча трапляються й витоки інформації — це коли російські чиновники на місцях хочуть похвалитися своїми досягненнями», — говорить Катерина Рашевська.

То чи знає Україна загальну кількість депортованих росією дітей — тих, що були усиновлені чи передані в російські інтернатні заклади?

Катерина Рашевська говорить, що ні. Адже в Україні юридично не розрізняються діти, депортовані в росію, і діти, яких росіяни переміщували в межах окупованих територій — наприклад, із Херсона в Мелітополь. Вважається, що права дитини в обох випадках порушуються однаково.

«У Мін’юсті є реєстр відомостей щодо депортованих та примусово переміщених дітей. На платформі „Діти війни“ можна побачити, що йдеться про 19 546 дітей. Спеціальна комісія при Мін’юсті перевіряє інформацію щодо кожної дитини, яка значиться в реєстрі. Вада цього реєстру — його закритість від батьків і громадськості. На платформі „Діти війни“ можна ввести ПІБ конкретної дитини — і дізнатися тільки те, чи є ця дитина в реєстрі. Водночас увесь реєстр побачити неможливо. І витяг із реєстру може замовити тільки законний представник дитини — батьки або опікуни. Це обмежує можливості громадських і волонтерських організацій працювати з даними реєстру», — зазначає Катерина Рашевська.

Юристка переконана, що показник у 19 546 дітей потребує ретельної перевірки. Мовляв, нелегко, але можливо з’ясувати, скільки дітей з інтернатних закладів або прийомних родин депортували чи перемістили. Так само зорієнтуватися в кількості дітей, які жили з батьками й зникли безвісти, тобто могли бути депортовані росіянами — батьки повідомляють про це відповідні державні органи. Але дуже важко визначити, скільки дітей осиротіли через військові дії росії й були нею депортовані. Адже про таких дітей після загибелі батьків нікому заявити. 

За словами Катерини Рашевської, в Україні часто називають депортацією ті випадки, які з юридичного погляду депортацією не є. Наприклад, коли законний представник дитини вивіз її з України в росію, то це сімейні справи, а не депортація, навіть якщо дитині в росії не подобається. А от коли росіяни говорять українцям про виїзд через евакуаційні коридори й водночас вивозять їх у росію — то це йдеться про депортацію.

«Бо депортація — це примус. А примус — це не лише про автомат біля скроні, це й про обставини, коли ти не можеш вільно ухвалити рішення. Тобто коли росіяни пропонують тільки один коридор для евакуації — у якийсь, наприклад, Таганрог, а звідти людей вивозять у Владивосток чи Новосибірськ, то це не евакуація, а депортація. Варто згадати слова Львової-Бєлової у квітні 2023 року, яка сказала, що саме в такий „евакуаційний“ спосіб кордон росії перетнули 730 тисяч українських дітей. Тому показник 19 546 дітей потребує верифікації», — наголошує Катерина Рашевська.

росія маніпулює. А ми?

Буває, що українська сторона може організувати повернення дитини з росії, але дитина не хоче їхати, бо росіяни їй втовкмачили, що тільки-но вона перетне український кордон, то її Україна забере в дитбудинок, а маму розстріляє.

Але зазвичай ситуація інша.

«росія не віддає наших дітей, навіть якщо про них клопочуться міжнародні організації, наші іноземні партнери. От приклад, який я завжди використовую: була група з Донеччини, 31 дитина, яку в травні 2022 року росіяни депортували в Московську область. На сьогодні вдалося повернути шістьох чи сімох дітей», — каже Дарʼя Касьянова. 

За її словами, у тусовці людей, що займаються поверненням українських дітей з росії, найстрашнішим ворогом вважається… час.

Діти, депортовані в маленькому віці, не пам’ятають свого українського життя і родичів. Така дитина виростає і формується в російському середовищі, і воно для неї стає рідним.

Є відповідна Конвенція ООН, яку росія ратифікувала багато років тому, у якій написано, що дитина має право знати своє коріння. Тобто коли депортована з України дитина запитає у своїх російських батьків про батьків біологічних, ті мусять сказати їй правду. Теоретично. Але чи дитина запитає й чи батьки скажуть?

«Ці діти виростають і називають чужих росіян мамою і татом. Як зробити так, щоб повернення в Україну не завдало їм більшої травми, аніж виховання в російській родині? Це окреме питання. Але держава Україна не може погодитися із законністю передання своїх громадян у російські родини. Тобто мають існувати міжнародно-правові механізми, які б робили певну валідацію такого рішення в найкращих інтересах дитини.

У нас є два варіанти. Або замовчувати цей процес, удавати, що таких дітей немає, і нехай вони далі ростуть в російських сім’ях, а після 18 років ухвалюють власне рішення, і це рішення буде у 90% випадків — не повертатися в Україну, бо вони виросли з російською ідентичністю. Або задуматися, як ми можемо організувати процеси повернення дітей, забезпечуючи права дитини. Для цього потрібно співпрацювати з рф. А рф співпрацювати не хоче», — підсумовує Катерина Рашевська.

Вона розповідає, що після Другої світової Польща, наприклад, змогла повернути лише 10-15% своїх дітей, яких німці вивезли у Третій Райх. І це при тому, що Німеччина була окупована союзними військами й поляки мали можливість шукати своїх дітей чи не в кожній хаті. Але й тоді держави-переможниці не мали однієї думки щодо повернення дітей. СРСР наполягав на безумовному поверненні, союзники вимагали оцінювати ситуацію в інтересах дитини: якщо їй у німецькій родині краще, ніж удома в інтернаті, то навіщо везти її додому.

«росія сьогодні маніпулює в питанні з депортованими дітьми на власну користь: говорить, що віддасть дитину тільки біологічним батькам або законним представникам, а не державі Україна. І у своїх маніпуляціях досягає успіху. Наприклад, із 48 дітей із Херсонського обласного будинку дитини на сьогодні в Україну вдалося повернути тільки сімох. А це дітки були від кількох місяців до чотирьох рочків. росія заявляє, що українські діти не хочуть повертатися в Україну. Але думка дитини не дорівнює її найкращим інтересам. Перетворюватися на гарматне м’ясо росіян — точно не в інтересах українських дітей», — наголошує Катерина Рашевська.

Проте, за її словами, ситуація потроху змінюється на краще. Зокрема, 17 жовтня 2025 року Міжнародний Червоний Хрест у новому коментарі до четвертої Женевської конвенції чітко передбачив, що держава, яка говорить, що вона евакуювала дітей, має їх негайно повернути в країну походження. Інакше це буде вважатися депортацією тобто порушенням вимог Женевських конвенцій.

Хоч у цьому коментарі не йдеться конкретно про росію, розумний зрозуміє…

На момент написання статті Україна змогла повернути 1791 дитину. Скільки з них були депортовані в росію, скільки переміщені в межах окупованих територій — невідомо. У статистиці ці дві категорії дітей не розрізняються. Серед них і Денис.

Хлопець каже, що зараз найзаповітніше його бажання — поїхати до батька в Європу: «Хочу до батька, а далі — жити, насолоджуватися, розвиватися й забути все, що нам із ним довелося пережити. Я закінчу школу — і далі все в моїх руках».

Матеріал створений за підтриммки «Медіамережі».