«За мене в росії дають $1,5 млн». Начальник штабу російського добровольчого корпусу, який воює за Україну, про 17 замахів і брата в армії рф

З росії до України він перебрався у свої 34 ще 2017-го, одружившись із киянкою. Вже тоді мав проблеми з переслідуванням у рф через участь в антиурядових мітингах. Повномасштабна війна його застала в Ірпені. Не вагаючись, пішов добровольцем. Коли знищили колону росіян у Бородянці — він не знав, що в ній був його молодший брат.

Про маму, яка тепер вважає його фашистом, довічний вирок у росії, жорсткий відбір в РДК, спецоперації на території рф, полювання ФСБ, «листи смерті» й кількість російських полонених, які переходять на наш бік — в інтерв’ю з начштабу РДК і «терористом номер два» у рф Олександром Фортуною.

«Для росіян усі двері зачинені» 

Яка зараз чисельність «російського добровольчого корпусу», якщо можете сказати?

Не можу.

Тоді наскільки він масштабувався, порівнюючи з 2022-м?

У сотні разів.

Бачила приблизні оцінки чисельності в понад 1200 людей. 

Ми не озвучуємо [конкретних чисел], і, звісно, на це є пряма заборона. Але ми завжди говоримо, що це сотні людей. Це правда.

Наскільки ви виросли — знову ж таки, порівнюючи з 2022-м, — в організаційному, бойовому плані? Як це було тоді і як зараз?

Все змінилося кардинально. У 2022 році це була просто банда хороших знайомих і друзів. У нас була невелика команда — десь 15 людей. Тоді ще не було жодного РДК взагалі.

Війна почалась у мене за вікном. Я на той момент жив в Ірпені. Звідти ми з боями вийшли 7 березня. Серед нас було двоє громадян рф. Коли ми намагались якось оформитись — на нас дивились ось такими круглими очима.

Десь у травні нас попросили дати інтерв’ю, і так про нас дізналися. Ми намагались сказати, що є досить велика кількість громадян рф, які тут живуть і які готові воювати. Але для них усі двері зачинені. Тобто люди взагалі в якомусь повітрі висять, і незрозуміло, що робити. Через кілька днів після виходу інтерв’ю ми зустрілись із Денисом (Капустіним, засновником і командиром «російського добровольчого корпусу» — ред.), який сказав, що хоче зібрати російський підрозділ, тому що багато хлопців, і є проблеми. А проблеми у всіх однакові — з оформленням. Тоді вже білоруси почали в купку збиратися, грузини, американці, ну й росіяни. 

Майже все літо і шматок осені 2022 року ми провоювали на Дніпропетровщині з 98 бригадою ТрО. Ми до них приїхали, вони сказали: «Ось вам шматок фронту. Воюйте». Уже потім було ухвалене рішення небайдужими людьми з Головного управління розвідки, що ми йдемо до них. Ми взяли участь у деяких операціях, які вони нам запропонували.

Які це були операції? На території росії?

Ні, тоді ще не було. Хоча бренд РДК на той момент уже існував. Нам запропонували низку операцій, ми в них взяли участь — але поки що не буду казати які.

Далі нас уже почали поступово оформлювати саме як військовослужбовців. Люди почали підписувати контракти. І тоді саме почалися вже перші такі операції у складі «Спецпідрозділу Тимура»: ми мали операції по Дніпру, острову Зміїному, і пішло-поїхало… І тоді був перший захід до Брянська.

На сьогодні це — найгучніша операція. Коли вперше із часів Другої світової війни кордон російської федерації перетнули озброєні люди й утримували якийсь час певний населений пункт узагалі без будь-яких проблем і протидії. 

Потім був теж дуже гучний захід у Грайворон, де ми викрали два БТРи армії рф, поїхали на них назад. І досі, до речі, вони працюють у нас. 

Потім, буквально відразу, була операція щодо Шебекіно. Вона була трохи важчою. Але загалом, моя особиста думка: ми показали й усьому світу, і зокрема й керівництву ЗСУ, що це можливо і що це потрібно робити. Це дуже сильно дестабілізує і політично, і медійно, і з військового погляду створює колосальні проблеми для армії росії.

Фактично через рік уже була Курська операція. Як оцінюєте її перебіг і результати, наскільки вона була виправданою? Можливо, у вас є свій погляд і своя правда про події на Курщині?

Нас там не було. Ми в ній не брали участі.

Але загалом це блискуча операція з погляду організації, планування. Я в захваті саме від планування, бо ніхто взагалі не знав про задум: ні наша, ні їхня сторона. І перекинути в якийсь прикордонний район величезну кількість людей і техніки непомітно для всіх, розпланувати, щоб це потім все ще й спрацювало, — це величезна робота, це дуже складно. І я вважаю, що все пройшло ще дуже добре.

«У нас конкурс 1 на 50»

А зараз ці спецоперації та рейди на прикордоння є? Чи ви більше долучені до інших операцій?

Ми завжди в них брали й завжди беремо участь. Але говорити про те, що ось РДК бере участь лише в якихось спецопераціях на кордоні, — ну, це не так. Цих операцій — мізер узагалі.

Який це відсоток?

Напевно, менш як 15%. Тобто це нечасто. Є якісь технічні операції, яких ми навіть не озвучуємо. Це, грубо кажучи, десь «промацування» оборони противника в прикордонні, якісь дорозвідувальні й розвідувальні речі.

Як узагалі відбувається служба в РДК? Ви дислокуєтесь безпосередньо на лінії бойового зіткнення й берете участь у бойових діях чи висуваєтесь суто на спецзавдання, які дає ГУР?

Головне управління розвідки має певні зони відповідальності по фронту (не буду говорити які). Там зазвичай завжди хтось є, бо є певні заходи, які там треба проводити. У переважній більшості випадків надходить завдання з якогось напрямку — визначаються ресурси, які туди потрібні. Це виїжджає якась група, взвод чи весь підрозділ — залежно від поставленої задачі 1 строку виконання.

Є безліч класичних піхотних операцій. Ви приїжджаєте — от є напрям, якась величезна ділянка фронту, у вас є завдання: контроль, вибудовування лінії оборони, зачистка сірої зони, її розширення, розширення кілзони. Все залежить від конкретної ділянки.

Ось зараз у нас є завдання з вибудовування лінії фронту, яке триває вже кілька місяців. І ми, по суті, виконуємо зараз силами кількох сотень людей завдання, яке мала б виконувати бригада.

А у вас є якийсь постійний пункт дислокації?

Місць, де розташовуються бійці РДК, декілька. Це не одне місце. Розміщуються вони в абсолютно різних точках. І, залежно від завдання, ми вже починаємо далі планувати. Тобто такого, що десь є, умовно, «садиба РДК» і всі там живуть — ну такого немає, звичайно.

Як вам, до речі, працюється з новим керівником ГУР? І як сприйняли відставку Кирила Буданова, чи підтримуєте зв’язок зараз?

Відставку й нове призначення Кирила Олексійовича сприйняли як гідне продовження кар’єри пана генерала. Дуже раді, що такі люди, як він, обіймають посади у вищих ешелонах влади в Україні. Але коментувати політику й політиків було б неетично.

Олег Іванович (Іващенко, новий керівник ГУР — ред.) теж має безумовну підтримку й повагу в колективі за високий рівень професіоналізму.

Яка за ці чотири роки кількість втрат серед бійців РДК?

Я вважаю, що нам дуже щастить. Тьху-тьху-тьху, поки що. У нас відсоток саме безповоротних втрат невеликий. Скажімо так — це менш як 10%.

Зрозуміло, що у нас багато трьохсотих — людей, які зазнали якось травм, але ця кількість значно менша, ніж у середньому по армії. Але, знову ж таки, це тому, що підрозділ поки що не гігантський. Це не рівень бригади.

А як у вас відбувається набір? Чи жорсткий контроль?

Якщо у 2022 році ми брали просто будь-яку людину — умовно кажучи, дві руки, дві ноги, щось там уміє, червоний паспорт — «все, заходь, ти з нами», то зараз у нас контроль добровольців досить жорсткий. Це поліграф, перевірки засобів зв’язку, перевірки на вживання алкоголю й наркотиків, моніторинг медійної активності. Причому поліграф ми проходимо з певною періодичністю всі — це наше власне внутрішнє правило.

Людей звертається величезна кількість. У нас конкурс, напевно, — 1 на 50. Тобто ми відсіюємо дуже багато людей. Навіть якщо в людини погана чи невідповідна для нас мотивація — ми відмовляємо.

Коли, наприклад, людина каже: «Знаєте, я виїхав у 2022-му до Європи, у мене тут купа проблем, борги, аліменти, мені нікуди йти — я піду, мабуть, до вас». Ми відповідаємо: «Ну, треба ж буде воювати». Тобто ми всім говоримо: «Хлопці, у нас немає такої історії, що хтось приїжджає, бідний-нещасний, і ми тут як благодійна організація тебе приймаємо. Ти поїдеш на фронт у будь-якому разі». Або є люди, які ховаються від якихось кримінальних порушень. Тим, на що неможливо закрити очі, — для нас є торгівля і розповсюдження наркотиків, торгівля і розповсюдження зброї.

Чи багато тих, хто підпільно пише з території росії? Як довго триває комунікація, верифікація і наскільки складна схема, щоб вони сюди потрапили?

Ну, половина точно. Може, навіть більше. Часто пишуть молоді хлопці, які хочуть, але не мають змоги, бо їм іще, наприклад, 17 років.

Загалом вони нам пишуть — й отримують далі інструкцію, за допомогою яких засобів зв’язку спілкуватися, як це зробити, щоб, якщо вони перебувають в росії, — до них зранку не прийшли. Далі наші рекрутери з ними спілкуються, і якщо люди цікаві — там цілий цикл подальших співбесід і заповнення анкет. Зазвичай, якщо людина написала, ми в ній зацікавлені й усе добре — десь протягом двох-трьох тижнів ми розуміємо, що вона нам потрібна.

Людина отримує інструкцію, як потрапити до України. Ми описуємо всю цю схему. І далі людина чекає на можливість заїзду. Тому що ми формуємо групи з 15-20 людей, які збираються десь у третій країні. Немає такого, що ми кожного охочого завозимо по одному.

А який відсоток полонених?

Там усе складніше в рази. На сьогодні ми зберігаємо такий баланс, що кількість військовополонених, які зараз перебувають в РДК, не перевищує 15-20%. Тому що є ризики й певний формат адаптації людей. Ну, і найголовніше — стільки людей, які б нам підійшли, немає. Тобто там із мотивацією все набагато складніше. Й етап співбесіди набагато складніший, глибший і довший.

У нас був чоловік, який потрапив у полон і виявив бажання піти до нас. Він чесно розказав, що реально вірив у «вбитих дітей Донбасу». Він сюди приїхав — і все зрозумів, взагалі у нього світогляд почав змінюватись. Він загинув у нас — на евакуації нашого бійця-добровольця. Не єдиний, до речі, хто з військовополонених героїчно гине.

Чи були випадки, коли ваші бійці потрапляли в полон?

Ні.

У нас був єдиний такий потенційно можливий випадок. Це саме була Козинська операція. Наші хлопці перебували у двоповерховому будинку в приватному секторі, який намагались штурмувати працівники ГРУ з боку рф. Штурм відбили, але нашого одного хлопця під час вибуху завалило стіною, він був на першому поверсі. І коли вже туди зайшли ГРУвці — він зрозумів, що є ризик потрапляння в полон — і підірвав себе гранатою разом із ними.

У нас насправді це нормальна історія. Ми всім завжди про це кажемо: якщо є ризик потрапляння в полон — ви розумієте, що це буде. Вас будуть, як звірятко возити всією країною, показувати всім, який ви зрадник. Тому ви берете гранатку — і все. Це буде з усіх боків правильно й почесно. Всі до цього готові, і жодної ілюзії немає.

А зрадників виявляєте?

Так. Але таких кейсів небагато. Ми маємо окремий вироблений алгоритм. Спроби когось до нас інфільтрувати з боку противника є постійно. Ми про це знаємо. Зазвичай такі люди виявляються ще на етапі співбесіди або на етапі заїзду.

«Воює в Україні, а батьки думають, що він айтівець у Польщі»

Грошове забезпечення у вас таке саме, як і в українських військових?

Ми є співробітниками розвідувального органу України. У людей, які формально перебувають у вертикалі спецслужб, — окладна частина трохи вища, але бойові трохи менші, ніж у ЗСУ. Тому якщо взяти нашого бійця, який провів на фронті стільки ж часу за рік, скільки такий самий боєць у бригаді ЗСУ, — у середньому приблизно [грошове забезпечення] вийде те саме.

Як зараз із правовим статусом іноземних добровольців? Я знаю, що РДК були активно долучені до законодавчих змін — зокрема, спрощеної процедури набуття громадянства. Але чи працює це на практиці? Бо ще рік тому в ЗСУ визнавали, що це потребує проходження «семи кіл пекла» і перевірок «вздовж і впоперек». А якщо документи втрачені — змоги легалізуватись немає взагалі.

Так, це проблема. Бо якщо людина не має паспорта — поки що незрозуміло, що робити. Можливо, ще будуть якісь доопрацювання й зміни. Але на сьогодні це поки що так.

Мій російський паспорт давно прострочений і лежить собі спокійно. Ті, хто їх поспалювали, — зараз рвуть на собі волосся й не знають, що робити.

Хоча я вважаю, що загалом і так вдалося дуже багато (для набуття громадянства віднині достатньо відслужити рік і є змога подаватись за простроченими паспортами — ред.).

Щодо громадянства скажемо так: ті люди, які мали певних родичів в Україні, тобто на підставі територіального походження, — всі вони набули громадянство. Зараз у нас стоять на черзі передусім ті, хто зазнав важких поранень та ампутацій. І далі йде решта. Ну й, певна річ, всіх подаємо або на тимчасову, або на постійну посвідку на проживання — вона надається одразу після підписання контракту. З листопада цього року людина, яка має тільки військовий квиток, — не вважатиметься іноземцем, який легально перебуває тут.

Чи вдається комусь перевезти сюди родину? Або якщо рідні у рф — чи немає в них проблем?

Ну, скажімо так — така опція є. Але не скажу, що це частий випадок. Майже у всіх сім’ї перебувають в росії. І з цим є проблема.

Тому ми всіх наших добровольців попереджаємо й проводимо і лекції, і тренінги, і все на світі щодо інформаційної безпеки. Про те, що якщо ви не збираєтеся сюди в найближчому майбутньому привозити сім’ю, їй бажано не знати, де ви перебуваєте. Тому що ви насамперед ставите під удар свою родину.

У нас є люди, які по 2-3 роки воюють, а батьки думають, що він айтівець у Польщі.

Якщо боєць гине, і в нього тут нікого немає — його ховають в Україні? Якось сповіщаєте рідним?

Так, в Україні.

У нас є своя внутрішня методика: коли боєць підписує контракт і вже офіційно стає військовослужбовцем — він пише так званий лист смерті. Це по суті заповіт, у якому він пише свої дані, залишає контакт, з ким зв’язатися в разі його загибелі (і чи взагалі треба зв’язуватися), що повідомляти / що не повідомляти, спосіб і місце його поховання, як він вважає за потрібне. Це в запечатаному вигляді зберігається в окремому сховищі. Якщо людина загинула — ми дістаємо її конвертик, відкриваємо, дивимось і відповідно до цього вже діємо далі.

А виплати за загибель є?

Ні. Тільки якщо людина є громадянином. І то — тоді потрібно після набуття громадянства оформлювати заповіт, у якому прописувати, хто отримає [виплати] з резидентів України. У нас таких випадків не було.

Якщо людина зазнає поранення, і вона офіційно військовослужбовець — їй, звісно, виплачуються гроші за поранення. За загибель — ні. Нічого. Тільки повага.

«Я довічно засуджений. За мене дають 1,5 мільйона доларів нагороди»

Зараз у контексті армійської реформи Міноборони говорить про те, що хоче створити ринок рекрутингу іноземців. Чи не вважаєте гучними ці заяви і яке ваше бачення — як має відбуватися цей процес?

Насправді я дуже скептично ставлюся до цієї історії. З дуже простої причини: у 2022 році політиками різного рівня було заявлено: «Всі приїжджайте, допомагайте, ми все зробимо, ми всім раді». Сюди приїхала просто величезна кількість іноземних добровольців. Але в результаті структура Міністерства оборони виявилась не готовою взагалі. Мовний бар’єр, де цих людей розміщувати, умови контракту, хто ними керує, який це все матиме вигляд — воно взагалі все жило якимось своїм життям.

Зараз, по суті, нічого не змінилось. Інтернаціонального легіону вже немає, його розформували. 

Всі розкидані. Ті, хто зміг адаптуватись у всій цій складній великій італійській сім’ї, — вони десь прилаштувались, але якийсь час їм довелося прожити в повному хаосі. А ще люди помирають у цьому хаосі, і що з ними робити теж? Там узагалі жах.

Я лише вітаю такі реформи. Але якщо ви хочете зараз це зробити — потрібно спочатку підготувати для цього інфраструктуру. Має бути якийсь орган, який відповідає за відбір і прийом цих людей, їхню адаптацію в Силах оборони. Має бути якась зрозуміла патронатка, забезпечення, підрозділ. Я сподіваюсь, що якийсь план є. Бо, спілкуючись з іноземними добровольцями, які тут побували, — вони поїхали звідси, плюючись у всі боки.

Співробітнику хорошої приватної військової компанії зі світовим ім’ям в Африці на сьогодні в середньому платять близько 10 тисяч доларів на місяць. При цьому він не сидить десь у посадці в Запоріжжі, коли його кожного дня закидають КАБами.

Як зараз, на п’ятому році повномасштабки, в РДК з мотивацією взагалі? Вона не просідає? Немає вигорання?

Є втома, є вигорання. Мотивація як така — не сказав би, що просідає. Бо здебільшого тут люди, які все своє свідоме життя так чи інакше виступали проти цієї системи, боролись всіма доступними способами й зараз вважають, що збройна боротьба — це єдиний вихід. Ну, і вони вже дуже особисто починають сприймати щоденні прильоти по великих містах, як помирають цивільні — тобто проймаються реаліями українського суспільства.

Звісно, якщо ми бачимо, що в людини вже згоріло все, що можна, — то відправляємо у відпустку чи на лікування. Хоч у відпустки загалом ми не ходимо, бо для цього часто немає технічної можливості. Ну й ось людина піде у відпустку — куди вона піде? Виїхати нікуди не може, тобто перебуває в Україні. Вірніше, може. Просто його там уб’ють, якщо знайдуть. Навіщо?

Спецслужби прям полюють на вас за кордоном? Ви знаєте, які для цього залучають сили й ресурси?

Так. Це сотні людей. П’яте управління ФСБ останні пару років працює майже тільки по РДК. Нічого не виходить поки що. Тьху-тьху-тьху. Є цілі плани заходів щодо окремих людей. Все це відомо, і люди знають завчасно.

Але взагалі школа розвідки й контррозвідки в них трохи інша, вони дуже відстають від сучасності. Там просто цим керують старі діди. У них величезна кількість некваліфікованого персоналу — маю на увазі саме агентуру і якихось виконавців. Так, вони мають необмежені фінансові ресурси. Але кількість — не означає якість.

Я взагалі заочно засуджений до довічного ув’язнення в колонії суворого режиму. За мене ФСБ дає півтора мільйона доларів нагороди. За живого, мертвого — будь-якого. Тому я без охорони навіть по хліб вийти не можу, так само як і дружина. Загалом на нас із Денисом було вже десь 17 замахів.

А на якому це етапі виявляється і хто зазвичай виконавці — хтось завербований?

По-різному буває. Але поки що ні разу не було випадку, що прямо вже йшла реалізація замаху. Здебільшого ми заздалегідь про це дізнаємось, і далі вже залежно від того, який план у противника, можемо трохи й підіграти.

Щодо виконавців — по-різному. Здебільшого це завербовані. Бувають такі погані історії, коли, наприклад, в окупованому Бердянську беруть якусь сім’ю в заручники, главу сім’ї і кажуть: «Ти їдеш і займаєшся. Якщо не виходить — у нас твоя сім’я, ти її більше не побачиш». Буває таке…

Як жити з такою кількістю замахів?

Я звик. Але це важко, звісно.

Ти ніколи не лишаєшся сам. Ти завжди з кимось. Раз на три місяці ти переїжджаєш. Постійно змінюєш засоби зв’язку. Ну, є певний алгоритм того, як ти живеш, коли ти терорист номер два для російської федерації. У нас Денис терорист номер один, я — терорист номер два.

А з ваших рідних у росії хтось залишився? Батьки?

Так. Але спілкування немає. Я через третіх осіб просто дізнаюсь… Як вони відмічаються в ФСБ періодично.

Не бачив я їх із 2017 року, а не спілкувався — з 2023-го. Мама мені написала тоді отакий текст про те, що я фашист, терорист і повбивав тут дітей якихось, і взагалі… З батьком ми так і не поговорили. Минулого року він помер.

Молодший брат — ОМОНівець. Він заходив сюди у 2022-му, зазнав важкого уламкового поранення й поїхав додому. Їхня колона тоді заходила через Бородянку. Ми спалили цю колону. Я не знав, що він був там.

Після цього я з ним вийшов на зв’язок. Він був весь засмучений, казав, що його обдурили, що «вони нічого не знали»… Десь через три місяці він знову почав казати: «Та ми ж воюємо з НАТО, взагалі все неоднозначно, тут нам кажуть, що це Україна почала…» Я кажу: «Давай, я зрозумів. Ось контакт. Вилікуєшся, будеш здаватися в полон — пиши, заберемо. Можливо. Успіхів». І все. Хоча навряд чи після поранення він зможе повноцінно воювати.

«Я хороший росіянин?»

Ви згадували про українське суспільство: чи не виникає проблем із пошуком спільної мови із цивільним населенням?

Бувають, звичайно, різні історії, але вони такі двоякі. Такого, щоб аж чогось жахливого, — не було. Бувають різні непорозуміння.

Ну, ось у нас є одна людина з-поміж військовополонених, яка нормально відвоювала. Йому відірвало дві ноги. Він зараз проходить курс реабілітації, чекає на протезування. Його привезли в західний регіон України й почали там розповідати… Тобто людина з фронту не вилізала, він української не розуміє, у нього немає двох ніг і взагалі трохи інші проблеми в житті, а йому кажуть: «Ну ж бо, друже, зараз будеш українською говорити». І я зараз змушений його звідти забрати, щоб не було проблем. Тому що там ситуація загострилась.

А що ви кажете або що б сказали українцям, які вважають, що немає хороших росіян? Навіть якщо йдеться про тих, хто воює на боці України.

Для мене це не показник, бо так кажуть лише цивільні люди, які ніколи не були на фронті й узагалі не розуміють, що таке бойові дії і які там реалії. І вони говорять про якихось хороших росіян, поганих росіян, зелених росіян, рожевих росіян. Мені це смішно.

Якби мені військовослужбовець ЗСУ, знаючи нас і наш підрозділ, попрацювавши з нами на фронті, прийшов і сказав: «Слухай, у мене там є до вас питання» — я б його вислухав із задоволенням, бо я люблю критику. Але коли людина, особливо яка взагалі не перебуває в Україні, щось там пише про хороших чи поганих росіян… 

А 140 мільйонів на території рф — це які росіяни? Хороші чи погані?

Усякі. Ми ніколи не кажемо: «Ось є хороші, погані». Зрозуміло, що всі люди, які перебувають сьогодні, на п’ятому році війни, у росії — всі вони винні. Просто ступінь вини в кожного різний. Хтось просто мовчить, і він має свій ступінь вини. А хтось пішов на СВО — і в нього теж ступінь вини, але зовсім інший.

А у вас є відчуття певної ноші, моральної відповідальності за все російське суспільство?

У мене таке було, напевно, у 2022 році. Мені було просто неймовірно соромно, незручно. Хоча насправді я тут задовго до повномасштабної війни живу. Зараз, мабуть, цього вже немає. Як у будь-якої дуже профдеформованої людини — вже трохи інше бачення та інша картина світу. Ну, і ми ж працюємо, продовжуємо й виконуємо свої обов’язки.

До речі, чи відстежуєте, які там зараз депресивні суспільні настрої на тлі ударів України й паливної кризи? Чи можна очікувати, що вони доростуть до антивоєнних? І якщо у вас є зв’язки з представниками еліт всередині росії — то про що вони свідчать?

Які — не казатиму, але певне спілкування і певні зв’язки є — і з тими, хто перебуває на території рф, і з тими, хто виїхав звідти. Настрій у всіх смутний. Люди переважно, скажімо так, розуміють: що далі — то буде складніше їм із цього вийти з будь-якого погляду: фінансового, репутаційного, морального й узагалі. Їх втягнули у якусь історію, і багатьох узагалі проти їхньої волі. І зараз вони співучасники.

Але при цьому еліти є єдиним прошарком у російській федерації, хто, на мій погляд, здатний завершити війну не військовим шляхом. Якоюсь певною блокадою, впливом. Вони це можуть зробити. Але поки що вони не готові до цього.

До антивоєнних настроїв у російському суспільстві поки ще далеко. У кращому разі ми перебуваємо на самому-самому початку цього процесу. Поки що зараз просто йде загострення класичної історії, коли регіони ненавидять Москву, а Москва ненавидить регіони.

Наостанок хочу запитати ваші прогнози щодо можливості мирного врегулювання цієї війни. І що для вас буде перемогою?

Всі бігали із цими мирними переговорами, але якщо взяти фронт — там взагалі не пахло ніякими мирними переговорами. А якщо взяти розвідувальні дані щодо рф — то ми бачимо, що там військове виробництво лише нарощується. Тобто війна — це одна із запорук того, що путін перебуває при владі. Тут немає варіантів. Тому я впевнений, що у стані війни ми будемо перебувати ще декілька років.

Я вважаю, що мирні переговори неможливі. І якийсь діалог із росією буде можливим, не знаю, може… у наших внуків.

Для мене перемогою буде, коли моя сім’я буде спати спокійно, коли зможе планувати якісь звичайні зрозумілі речі: відпустки, поїздки кудись, без ризиків для мене, для себе, для всього. Коли Україна перестане чути сирени щодня — це буде схоже на перемогу. Але її доведеться здобувати військовим шляхом.

***

Для ілюстрації інтервʼю Фортуна ділиться фотографіями з фронту. На одній із них помічаю тату із частиною напису «…або смерть».

— Це що, «Воля або смерть?», — запитую.

— Так, — каже Олександр, скидаючи фотографію з татуюванням тризуба на лівій руці й одразу питаючи: Так я достатньо хороший росіянин?».