Виплати за загиблого чоловіка. Чому Україна відмовила дружині білоруського добровольця

Судячи з вашого допису, командир Лазарєва фактично відмовив вам у виплатах через те, що ви маєте білоруське громадянство. Усе правильно?

Насправді не зовсім правильно казати, що це сам командир відмовив. Я не дуже хочу щось говорити про військову частину, особливо про її командира. Я маю на увазі не того, хто головний у 225 окремому штурмовому полку, а саме того, кому Льоша підпорядковувався. Це дуже хороша людина. Він допомагав мені з петицією [про надання звання Героя України воїнам-іноземцям] і також хоче справедливості — і для мене, і для моєї родини.

Проблема — в українському законодавстві, зокрема в нових постановах, ухвалених у 2024 році.

Коли ми подавали заяви й чекали на відповіді, то просто не знаходили цих нових постанов. А коли я отримала відповідь від військової частини, там було чітко вказано причини відмови. Я додала їх до свого допису.

З огляду на весь мій бекграунд, бекграунд Льоші, усе, що нам довелося пережити, дуже неприємно. Для нас питання грошей ніколи не було головним. Чому ми пішли до армії? Наша сім’я, навпаки, увесь час війни жертвувала фінансовою стабільністю.

Льоша добре заробляв. На той момент, коли я приєдналася, я теж досить успішно працювала, збиралася переходити на іншу роботу, у мене були свої кар'єрні плани. Але ми всім цим пожертвували, бо для нас це було питанням справедливості й цінностей.

І я скажу так: сама відмова досить класична. Просто ми не були дуже добре обізнані з цим питанням, тому що сім'ї з подібними проблемами не говорять про це публічно.

Це дуже болісна тема. Коли стільки сил віддано заради правого діла, справедливості, цінностей, а все зводиться до грошей, це дуже важко.

Вісім місяців [після загибелі Олексія] я чекала нормальної, зрозумілої відповіді, чому мені відмовляють. Мені відмовляють у поверненні грошей, які належали моєму чоловікові.

[…] Я ще не отримала відповіді від Міністерства оборони України щодо виплат [у зв’язку із загибеллю]. А тут ідеться про гроші [останню зарплату] мого чоловіка. Яке право українська держава має вирішувати, що буде з грошима мого чоловіка? Вона йому не мати й не дружина. Я його дружина.

У першому скриншоті, який я додала до допису, є параграф закону, на який вони покликаються у відмові. І коли я зі своєю історією, з тим, скільки всього нам довелося пережити й скільки я переживаю зараз, читаю речення, де через кому йду разом із колабораціоністами та зрадниками, — вибачте, але це вже переходить усі межі.

Ви кажете, що чекали на рішення вісім місяців. Чому справу так довго розглядали?

Тут сама процедура така: доки твоя черга дійде до розгляду комісії, усе це займає час. Коли вони зіткнулися з моїм кейсом, я розумію, що, найімовірніше, це був перший подібний випадок.

Я впевнена, що вони довго не знали, що мені відповідати та що робити. Це мовчання мені дуже не подобалося. Воно мене напружувало.

Ми разом із юристом подавали адвокатські запити, а нам відповідали: «Розглядає комісія, розглядає комісія».

Насправді про відмову я знала вже кілька місяців, але не знала, на що вони покликаються. Ніхто не міг нормально й зрозуміло сказати: «Такий закон, така постанова, тому ми вам відмовляємо». Ми самі дивилися, шукали, але цих документів не знаходили.

Мені особливо не хотілося, щоб ця тема стала публічною. Тому що мені навіть зараз починають писати: «Навіщо він пішов вмирати?», «Дарма загинув» тощо. І мені хочеться сказати цим людям: коли ви таке пишете, ви розумієте, що це зовсім різні речі? Чому він там був — і що відбувається зараз.

[…] Як узагалі можна брати й порівнювати подвиг людини з її громадянством? Адже від цього ті, хто напав на Україну, не стали добрими. Вони напали, вони вбивають мирних людей, цивільне населення.

Тому я вирішила говорити про це публічно. Я розумію, що є сім'ї, які бояться переслідування. Вони живуть у Польщі, у них залишилися рідні в Білорусі, і вони не можуть публічно виступати. Є люди, які взагалі були публічними в армії. І їхні близькі також бояться політичного переслідування.

Виходить, що немає жодного адекватно розмежування: хто ворог, хто колаборант, хто зрадник, а хто людина, яка пожертвувала своїм життям, здоров’ям і часом, прийшла сюди допомагати й воювати. Нема цього розуміння з боку української держави. Вона взагалі розрізняє цих людей? Чи для неї ми всі однакові?

З огляду на те, що в Україні загинуло вже кілька сотень, а може, й більше іноземних добровольців, я так розумію, що проблема насамперед стосується громадян Білорусі та росії?

Так.

Коли ви були в армії, вам стабільно платили зарплату. Поки ви служили, усе було гаразд. І зараз, коли ви звільнилися, а чоловік теж був пов’язаний зі Збройними силами України, виникла проблема з виплатами. Як юристи пояснюють, чому виникла така правова колізія?

Я думаю, така ситуація сталася тому, що до закону, який вони сформулювали, поставилися безвідповідально. Не продумали всі моменти, усі нюанси — чи не захотіли їх прорахувати та врахувати. На жаль, крім публічного висловлювання та спроб якось вплинути на це, іншого шляху я не бачу.

Юридично, за фактом, цей закон існує. Перший суд я, найімовірніше, програю. Мені так говорили люди, які теж займаються такими питаннями. Вони кажуть, що тут може допомогти Конституційний Суд України, але це вже вищий рівень. І знову ж таки, для цього потрібні час, зусилля, гроші.

Я — людина, яка переживає втрату. Який вигляд має моє життя зараз, ніхто не знає. Ніхто не знає, що переживають мої близькі. І зараз замість того, щоб намагатися якось жити далі, зачепитися за це життя, знайти якийсь сенс, я мушу займатися такими речами.

Чи знаєте ви ще історії людей, які опинилися в такій ситуації?

Моя історія є унікальною лише тим, що в мене тут повна легалізація, я перебуваю під додатковим захистом, ми з Льошею одружилися в Україні. Тобто, маю повний пакет документів. Здається, що ти під захистом української держави, але вона ніяк тебе не захищає.

Я знаю і про інші випадки. Там інша ситуація з документами. Після допису мені написало багато людей. Вони розповідали свої історії. І це не поодинокий випадок.

Це не історія про те, що військова частина сама вирішила так вчинити та відмовила. Це є законодавча історія. Хтось ухвалив таке рішення і вирішив, що ми всі на одне лице, що між нами немає жодної різниці.

Насправді дуже багато говорять про проблеми білорусів в Україні. Є проблеми, які розв’язуються, і здебільшого ми розв’язуємо їх власними зусиллями. Це ще одна проблема, яку можна розв’язати. Але це знову час, ресурси, велика робота, гроші.

Мені вже не страшно. Я багато втратила, і мені не страшно говорити про такі речі. Я навіть мала думки просто перестати цим займатися. Але я розумію, що була в цій історії від початку публічно й можу спробувати домогтися справедливості. І вона не потрібна мені. Вона потрібна іншим сім’ям, іншим добровольцям.

Має бути справедливість. Має бути повага до військовослужбовців та їхніх родин незалежно від того, чи вони громадяни Білорусі, чи громадяни росії. Зрозуміло, тут мають бути певні обмеження, пов’язані з питаннями безпеки. Але має бути й справедливість.

Потрібно розбиратися в кожному конкретному випадку. Людина, яка сидить у бюрократичному кабінеті, отримує зарплату та займається бюрократією, повинна також враховувати, що є такі люди, як ми, і думати, що з нами робити.

А що вам кажуть знайомі? Як вони реагують на вашу ситуацію — і українці, і білоруси? Чи зберігається в них бажання залишатися в Україні з огляду на таке ставлення держави?

Я завжди відокремлюю бюрократичну систему від суспільства. Для мене це різні речі.

Усі мої [знайомі] українці та українки — громадські діячі, журналісти та просто звичайні люди — усі шоковані. Їм соромно. Вони кажуть: «Пробач за нашу державу».

Більшість людей, з якими я розмовляю, є звичайними людьми. І їм все зрозуміло. Для держави чомусь це велике питання.

А щодо того, чи залишуся я в Україні, — у мене тут могилка. Я нікуди не поїду. Я іноді жартую по-чорному: так хотілося десь пустити коріння — і ось я його пустила.

Цього року відбулася зустріч Зеленського й Тихановської в Києві. Чи зв’язувалися вже з вами представники Офісу чи інших білоруських демократичних сил щодо розв’язання цієї проблеми? І як ви самі вважаєте: чи можуть білоруські демократичні сили вам допомогти?

Я з ними не співпрацювала, і вони не зв’язувалися зі мною. Але насправді будьмо чесними: проблеми білорусів в Україні, які були, ми самі розв’язували. І ті, що є зараз, теж. Усі все чудово знають.

Я розумію, що окремі ситуації можуть допомогти розв’язати проблему глобально для всіх. Але потрібні якісь події.

Ця ситуація триває вже скільки років? Виходить, чотири роки. І якщо вони хочуть займатися цими проблемами, то нехай займаються. Але допомагати треба всім. Щоб це не була історія про те, що ми взялися допомагати людині, бо вона публічна постать, а про інших забули.

Це має бути системна робота. Поки що її тут немає. Є лише розмови про проблеми.

Запитаю вас про вашу петицію про надання звання Героя України воїнам-іноземцям, під якою ви зібрали 25 тисяч підписів. Її вже почали розглядати?

Наразі ситуація така, що петиція перебуває на розгляді. Поки що щодо неї немає жодного руху на сайті.

На сайті ми бачимо, що розглядають петиції, подані два роки тому, і на них відповідають. Ситуація з нашою петицією, звісно, ​​трохи інша, ніж із більшістю петицій. Але я думаю, що треба почати це врегульовувати. Тому що два роки чекати — це, знову ж таки, втрата історії, втрата пам’яті про героїв.

Я знаю, що про нашу петицію та нашу ініціативу знають на дуже високих рівнях. Ми не лише збирали підписи, а й проводили іншу роботу. А чи буде якийсь рух? Чи доведеться нам самим намагатися пробити це питання? Це покаже лише час.

Ми стараємось. Я намагаюся нести дух Льоші. Попри всю несправедливість та негатив, зберігати в душі оптимізм, віру в правду, віру в справедливість. Льоша завжди таким був. І для мене це теж пам’ять про Льошу — нести цю справедливість і домагатися її.

У якому ви зараз стані? Чим повсякденно займаєтесь? Який вигляд має ваше життя щодня? І чи є у вас проблеми, окрім цієї ситуації з виплатами?

Ні, таких проблем немає. Я маю банківські рахунки. Я плету [прикраси] на замовлення і все це роблю офіційно. У більшості інстанцій, куди я звертаюся, я не маю жодних проблем.

Я просто намагаюся більше працювати. Але це дуже складно.

Спочатку після того, як Льоші не стало, нам було дуже важко просто взяти себе в руки й робити звичайні побутові речі. Я забувала погодувати котів. […] Мені дуже допомагали мої близькі. Рідні — люди, яких я вже тут вважаю за рідних. Вони були поряд, чергували, стежили за мною, допомагали з побутовими питаннями.

Після цього я мала проблеми із серцем. Я вчилася заново ходити, можна сказати й так, бо серце просто не витримувало напруження. Я проходила сто метрів — і в мене починалася тахікардія, збільшувався тиск. Потрібно було випити пігулку, відпочити, розходитися. У всьому цьому — втрата, біль, переживання.

Коли ми говоримо про втрату, ми частіше говоримо про емоційні, смислові речі. А що переживає тіло, організм? Воно теж у певному сенсі вмирає. І мені довелося дуже багато вчитися заново після всього цього. Я дуже вдячна людям, які були в цей час поряд зі мною. Я ніколи цього не забуду. Це було найстрашніше, що я переживала у своєму житті.

Що ви плануєте робити з відмовою? Як, на вашу думку, цю проблему можна розв’язати?

Цю проблему можна розв’язати. Ба більше, її треба розв’язати. Нині над нею працюють юристи. Ми самі також намагаємось підходити до неї комплексно. Якщо ми маємо виходи на людей, які мають певну політичну вагу, ми цим користуємося. Ми висвітлюємо проблему. Про неї вже знають деякі люди у Верховній Раді, які хочуть взяти її під свій контроль, під свою опіку. Доєднуються журналісти, хочуть допомогти українські правозахисники.

Усе це через те, що ухвалено цей закон. І тут потрібна комплексна робота, щоб його змінити, щоб він був людяним, щоб він був справедливим. Я розумію, що потрібні обмеження в питаннях безпеки тощо. Але все одно не можна забувати про людяність та справедливість. Тому що якщо ми воюємо за справедливість проти зла, то справедливість має бути й стосовно тих, хто це робить, чиїми руками ця справедливість здобувається.

Текст опублікований за підтримки «Медіамережі».