Люди хочуть жити вдома. Хаос відновлення у селах, через які пройшов фронт

Від російських обстрілів люди тікали, хто як міг. Мені розповіли історію: чоловік прив’язав до мотоцикла свою незрячу нерухому від хвороби маму й так повіз її геть із села, а росіяни стріляли услід… 

У листопаді 2022 року, коли ЗСУ відсунули лінію фронту аж на лівобережжя Херсонщини, люди почали повертатися до Благодатного й Партизанського.

«Я рік жила в гаражі», «Ми поселилися в сараї», «Стіни були цілі, а стелю ми з плівки зробили», «Хата вся вигоріла. Я спала в машині, а чоловік на розкладачці в садку» — так розповідають про своє життя одразу після повернення додому жінки із цих сіл.

Із житлом тут трапляються різні ситуації. Буває, що сертифікати на зруйновані будинки отримують люди, які давно їх продали. Дехто нелегально будує хати в селі й примудряється оформлювати на них субсидії, хоча держава вже дала їм квартири. 

Начальник Заводської селищної військової адміністрації Роман Возняк стосовно цього всього каже: «Є правовий аспект, а є і моральний аспект. І на сьогодні стоїть завдання насамперед забезпечити людей житлом».

Ми поїхали до Партизанського старостату, щоб з’ясувати, чому в питанні житла для постраждалих від обстрілів стільки непорозумінь.

Комісія дуже запізнилася

Повертаємо на одну з вулиць у Партизанському, до будинку Світлани Ковач. З-за окремих парканів починають виглядати люди.

«Думають, що гуманітарку привезли», — каже жінка.

Її паркан рясно обсипаний сірими плямами — то Світлана замазувала дірки від уламкових пробоїн. Увесь двір завалений речами з хати, бо в кімнатах мали заливати підлогу.

Жінка розповідає, що вони із чоловіком повернулися до села у квітні 2023 року. 

«Жили в розбитій хаті, ремонт за свої гроші почали — покрівлю зробили, вікна поставили. А комісія вже після того приїхала, 200 тисяч за “єВідновленням” дали — мовляв, у вас багато що зроблено. Хіба на ці гроші можна хату відновити? 

Робити ремонт немає кому — у чоловіка нога ампутована вище коліна, треба людей наймати. Здохнемо тут, і не встигнемо відремонтувати хату», — говорить Світлана.

Людмила Беліменко працює в Партизанському медсестрою. Повернулася до села в листопаді 2022 року. Каже, що її хата була зруйнована на 70%.

«Накрили хату з допомогою волонтерів — вони шифер привозили, роздавали порівну на всіх. Волонтери виділили кошти й на придбання будматеріалів, вікон, дверей. 

Якщо комусь не вистачало волонтерської допомоги, або як хтось не міг її чекати, бо треба було хати бігом накрити, щоб вони всередині не пропали (від дощу і снігу — ред.), — то купували все для ремонту за свої гроші. 

А потім уже «єВідновлення» прийшло. І дуже прикро, що комісії з «єВідновлення» почали працювати, як люди вже отримали допомогу від волонтерів, власні гроші витратили. 

Якби комісія прийшла у 2022 році чи хоча б на початку 2023 року, то люди б більше отримали державних коштів і могли б більше зробити в хатах. І більше б людей повернулося в село відновлювати свої хати, якби побачили зразу допомогу від держави», — вважає Людмила.

Нагадаємо, що програма «єВідновлення» запрацювала у травні 2023 року. Тоді ж в органах місцевого самоврядування почали створюватися комісії, які мали встановлювати ступінь пошкодження житла. 

Староста Партизанського старостату Раїса Шульга розповідає, що саме в Партизанському й Благодатному комісія почала роботу доволі пізно — не було архітектора, який міг би сказати, наскільки зруйноване житло.

Сергій Паладій, який очолює комісію в Заводській селищній військовій адміністрації, підтвердив, що для роботи спочатку не могли знайти архітектора. Однак, за його словами, перші акти обстеження житла, які дозволяли вже отримувати допомогу за «єВідновленням», мешканці Партизанського отримали 24 липня 2023 року.

Але хай там як, а після повернення перших мешканців до села в листопаді 2022-го минуло вісім місяців. І щоб хоч якось перезимувати, вони мусили самотужки шукати ресурси для ремонту своїх осель.

Звичайно, вони могли не повертатися, жити у статусі ВПО деінде або виїхати за кордон. Я запитувала багатьох у Партизанському старостаті, навіщо вони поверталися в розбиті села. Суть відповідей була одна: «важко на чужині, нікому ми там не потрібні, а тут усе своє».

Коли йдеться про роботу комісії, треба враховувати кілька важливих моментів. Зокрема, комісія з «єВідновлення» починає працювати щодо конкретного будинку, якщо від його власника надійшла офіційна заява про пошкоджене майно.

«Але багато хто досі цієї заяви не може подати, бо не має документів на хату», — пояснює Роман Возняк.

Життя на віру

Заходимо в кімнату, де Сніжана Куницька готує обід. Поруч за столом її син Володя, третьокласник, у якого саме онлайн-урок. Тому йдемо говорити в сусідню. Все приміщення займають спальні місця, і тут же серед ковдр вмостилася з планшетом мала Аделіна, яка народилася вже під час повномасштабки.

З Європи Сніжана повернулася в листопаді 2024 року. Поки її з дітьми не було, чоловік Сашко старався хоч якось відремонтувати кімнату-другу в хаті після російських обстрілів, щоб родина могла швидше приїхати додому. За словами Сніжани, ремонт обійшовся десь у 400 тисяч гривень. На додаток благодійні організації допомогли будматеріалами. 

Комісія сюди не приходила, бо лиш нещодавно Сніжана й Сашко оформили документи на хату і подали заяву на «єВідновлення». Тобто через понад три роки, відколи комісія почала в їхній громаді працювати.

«Ми із Сашком були тут просто зареєстровані. А хата належала мамі моєї свекрухи — вона померла. І поки поділили спадщину, поки документи на хату робилися — через це воно й затрималося. А комісія прийде, і ми зможемо отримати кошти на другу частину будинку, яку не ремонтували», — розповідає Сніжана.

Анжела Капранова із семирічним сином Богданом живе у двокімнатному дерев’яному модульному будиночку з усіма вигодами — отримала його два роки тому від американської благодійної організації.

Поруч із модульним будиночком — хата, яку Анжела купила саме перед великою війною. За словами жінки, заплатила за неї 5 тисяч доларів, продавши свій земельний пай.

Тепер хата стоїть руїною. Але скористатися програмою «єВідновлення» Анжела не може. Бо купівлю хати вона в нотаріуса не оформила.

«Це ж село, я тут виросла, ми тут усі одне одного знаємо. Думала, що потім, як матиму гроші, тоді договір купівлі-продажу зробимо, усі документи. А враз війна почалася», — розповідає Анжела.

Зараз вона не робить документів на куплену хату теж через нестачу грошей.

Колишня власниця, яка взяла в Анжели кошти за хату, вже померла. Залишилася її дочка. Анжела каже, що дочка теж не має документів на хату, тому й не боїться, що та оформить на себе «єВідновлення».

А втім, мала б боятися. У Благодатному, приміром, місцева мешканка Тетяна розповіла, що її син купив хату в односельців теж без документів, а власниця хати, яка нібито її продала, оформила собі житловий сертифікат за цю саму нерухомість і вже придбала на нього квартиру. За словами Тетяни, від власниці є лише розписка, що вона отримала за хату гроші, але й та не завірена нотаріально. 

У Партизанському в Анжели є ще будинок її бабусі. Тобто був — за словами жінки, він повністю зруйнований. Але отримати за нього житловий сертифікат вона не може, бо в будинку ще є житлова площа її сестри, а та не хоче подавати заяву на сертифікат через «Дію».

«Каже, що не хоче, щоб її всі документи там висвічувалися. І взагалі сестрі ця хата не потрібна, у неї є інше житло», — пояснює Анжела.

У модульному будиночку їй із сином Богданом добре — усе є. Жінка сподівається, що років на десять його вистачить.

За словами старости Раїси Шульги, буває, що людина й має документи на хату, а внести відомості про пошкоджене чи знищене житло до Держреєстру речових прав на нерухоме майно чомусь не хоче. А без даних із Держреєстру система «Дія» не зможе автоматично підтвердити право власності людини на житло — й у виплаті компенсацій власникові буде відмовлено.

«Така ситуація (відсутність документів на житло — ред.) — це наслідок низького рівня правової культури в суспільстві. Власність зобов’язує, а наші громадяни не сприймають себе з позицій відповідального власника. Натомість у них споживацьке ставлення до держави, усе за них має зробити голова сільради, а вони потім будуть критикувати його роботу. Ні, це ваша власність. І свою власність ви маєте оформити», — каже начальник Заводської СВА Роман Возняк.

Тож тепер частина людей у Партизанському старостаті без «єВідновлення» і житлових сертифікатів.

Три можливості

«За пошкоджений будинок власник отримує гроші на відновлення. А за зруйнований, що не підлягає відновленню, — сертифікат на купівлю будинку чи квартири або гроші, щоб відбудуватися на своїй земельній ділянці. Адже земля залишається його власністю, навіть якщо житло повністю зруйноване», — роз’яснює Сергій Паладій.

За словами Раїси Шульги, гроші за програмою «єВідновлення» у старостаті взяли до 80 власників. Відбудовувати своє житло у двох селах старостату вирішили 5 людей. Решта (а до повномасштабки в Партизанському й Благодатному налічувалося до 800 будинків) узяли сертифікати й купили собі житло в інших населених пунктах.

Сама Раїса Шульга серед тих, хто наважився відбудовуватися в Партизанському. Вона показує фотографії свого будинку, яким добротним він був до війни і яким побачила його після повернення до села — що не згоріло, то стало будівельним сміттям.

Для життя вони із чоловіком обладнали колишній курник — вийшло цілком пристойне приміщення — і після повернення до села в листопаді 2022 року поступово взялися до будівництва хати. Почали власним коштом, адже, за словами Раїси Адамівни, перший транш державних грошей на відбудову вона отримала лише в серпні 2025 року.

А у Благодатному гроші на відбудову взяв тільки Микола Зімницький, селянин-одноосібник.

Здається, він навіть радий, що його кудлатий пес несамовито гарчить на мене й фотографку. Микола пояснює, що йому остогидли журналісти — і свої, і закордонні, бо все тільки розпитують, а реальної допомоги в господарстві він ні від кого немає.

«Я вже просто не можу про це балакати. Воно мені вже дуже набридло», — каже чоловік.

Але таки розповідає, що перший транш на відбудову він отримав рік тому, другий прийшов десь у кінці цього літа. А почав роботу ще в кінці 2022 року, відремонтувавши літню кухню, від якої лишилися стіни — щоб було де хоч переночувати. Комісія до нього прийшла десь улітку 2024 року…

«Думаю, тих коштів, що мені видали, на хату не вистачить. Ми почали відбудовувати її з однієї кімнати — оце її тільки й встигли зробити», — говорить Микола.

У безлюдному Благодатному так тихо, що звук наших із фотографкою кроків відлунює в руїнах. За словами Миколи, крім них, Зімницьких, у Благодатному мешкають наразі ще шість-сім, максимум дев’ять родин. Староста називає їх самоселами, оскільки вони купили квартири в містах на видані сертифікати, але повернулися жити до села.

Біля одного з дворів помічаємо чоловіка й напрошуємося в гості. Ліворуч на обійсті — скелет великої хати, праворуч — маленька, доволі чепурна, ціла. Так потрапляємо до Олександра й Світлани Сіленків. 

Світлана розповідає, що менша оселя збудована на місці колишньої літньої кухні й гаража, від яких росіяни залишили купу обгорілого каміння. І поставили її британські волонтери своїм коштом.

«Ми, як повернулись у квітні 2024, одразу написали заяву на відбудову хати. Але комісія сказала, що на це треба дуже багато коштів, і нам дали житловий сертифікат. 

Ми взяли на нього двокімнатну квартиру в Миколаєві. Зараз здаємо її квартирантам. Мусили здати, бо чоловікові потрібні були гроші на операцію. Та й не подобається нам жити у квартирі, ми сільські люди. У мене астма, а в чоловіка ампутована нога — як на поверхи без ліфта підійматися?» — ділиться Світлана Сіленко.

Біля воріт у них стоїть автопричіп із водою — водогону в селі немає. Жінка пояснює, що возять воду зі свердловини аж від Миколи Зімницького. Що то свердловина не Миколина, а чужа, але власник, який у селі не живе, поставив на неї лічильник і дозволив брати воду.

Хаос створюють люди

Сіленки називають свій будиночок літньою кухнею, тобто підсобною господарською спорудою, а не житлом. Хоча оселя насправді є повноцінним житлом.

«Британські й американські волонтери допомагали такі літні кухні будувати. І люди в них живуть, хоч і побрали сертифікати й покупляли квартири в містах. 

Ці літні кухні є незаконним житлом, бо на його будівництво немає документів, відповідних дозволів. Хай живуть, але я криком кричу, щоб вони зробили документи на ці приміщення», — говорить староста Раїса Шульга.

«Часто-густо таке в нас є, що люди отримували сертифікати, але перебувають у селі. А оскільки вони не зареєстрували своє будівництво, то вони його не зможуть ні продати, ні подарувати, ні у спадок віддати», — додає Сергій Паладій, що очолює комісію у Заводській селищній військовій адміністрації.

Роман Возняк не виключає ініціативи місцевої влади щодо знесення цих хат. Але на сьогодні з такими ініціативами Заводська СВА не виступає.

«Сьогодні стоїть завдання забезпечити людину житлом, а не позбавити її житла», — пояснює Роман Возняк, начальник Заводської селищної військової адміністрації. 

Тобто громада має опрацьовувати заявки людей стосовно зруйнованого житла, працювати з документами, які надають право на отримання компенсацій, облаштовувати умови для ВПО.

До речі, про статус ВПО. За словами Раїси Шульги, вона й інші мешканці Партизанського старостату, виїхавши навесні 2022 року зі своїх сіл, оформлювали статус внутрішньо переміщеної особи на новому місці проживання. І подекуди люди не відмовляються від нього, вже навіть розв’язавши свої житлові проблеми.

«Я до сьогодні могла мати статус ВПО й отримувати виплати, оті 2 тисячі гривень, маю на це право, поки не добудую будинок. Однак я від статусу ВПО добровільно відмовилася, тому що ми повернулися додому. Але є ті, хто вирішує інакше», — говорить Раїса Шульга.

Тобто людина може, приміром, купити квартиру за житловим сертифікатом десь у Миколаєві чи у Львові, але не реєструватись у ній, а мати реєстрацію в розбитому Благодатному й отримувати державну допомогу як ВПО. І при цьому вона фактично навіть може мешкати в Благодатному чи Партизанському — самоселом.

«Вони можуть прийти на свою землю в селі, поставити там розкладачку, лягти й лежати. Але замість розкладачки вони ставлять так звану літню кухню. І живуть, і отримують від благодійних організацій культиватори, мотоблоки, теплиці — на господарську діяльність, і хазяйнують. Є в нас такі. А є й такі, що на свій зруйнований будинок отримують субсидію. Я одній тут нашій була сказала про це, то вона мені: “Ти що, зі своєї кишені даєш?”», — ділиться Раїса Шульга.

«Якщо будинок повністю зруйнований і якщо людина якось подала документи на отримання субсидії саме на цей будинок — я вважаю, що можна порушити питання щодо ознак підробки документів, і цим має займатися правоохоронний орган», — говорить Роман Возняк і додає, що йому про подібні випадки не доповідали.

До речі, у переліку документів, які треба подати в Пенсійний фонд для отримання субсидії, немає довідки, яка б засвідчувала, що будинок фізично існує. Виходить, що людина мешкає в незаконно збудованій хаті, яку називає літньою кухнею, а субсидію отримує на зруйнований будинок, який був поруч і в якому вона зареєстрована.

За постановою Кабміну № 600, взявши сертифікат на купівлю нового житла, людина має відмовитися від права власності на знищений будинок. Але водночас закон дозволяє людині бути зареєстрованою в житлі, яке їй не належить (у нашому випадку — у знищеному житлі) і факт знищення житла росіянами не є підставою для автоматичної виписки людини з нього. Навіть якщо ці будинки в повністю розбитому Благодатному, і мешканці отримали сертифікати на нове житло.

«Як виходить: хати в людей немає, живуть в іншому місці, але зареєстровані тут — і сюди, за місцем реєстрації, на них має іти різна допомога, приміром, від волонтерів, продуктові набори. І що мені із цим робити? Як ділити цю допомогу — між тими, хто прописаний у селі чи тільки між тими, хто не отримав сертифікати?» — бідкається Раїса Шульга.

До речі, Світлана Сіленко зараз хвилюється, чи дадуть їй як самоселці в Благодатному допомогу на дрова.

Від цілоденних розмов про реєстрацію, статуси, сертифікати й самоселів у мене виникає стійке відчуття хаосу.

«Самі люди створюють хаос, бо хочуть урвати з усіх боків», — говорить Раїса Шульга.

 Перспективи на сто років

На моє запитання Миколі, чи бачить він якусь перспективу для свого Благодатного, чоловік різко відповідає: «Ну яка перспектива села? Та я перспективи ніякої собі не бачу. І розмовляти на цю тему теж не хочу».

Раїса Шульга, на відміну від нього, розмовляти погоджується. Але її слова стосовно Благодатного дуже сумні.

«Там ніяких перспектив немає. Я не знаю, чого туди вертаються. Я їх розумію, вони хочуть додому. Але ж там життя немає. Водогону там немає. Ні в Заводському, ні в Миколаєві не говорять, що Благодатне буде відбудовуватися», — каже Раїса Адамівна.

Сніжана з Партизанського вважає, що і в її селі великих перспектив немає. Їй не віриться, що колись будуть відбудовані місцева школа й дитсадок — відтак куди повертатися родинам із дітьми?

«Тут уже майже самі пенсіонери залишилися», — говорить жінка.

Очільник же Заводської СВА налаштований більш оптимістично.

«Люди повертаються до цього старостату, відновлюють будинки, бо це їхня домівка. Хто отримав сертифікат — отримав компенсацію за зруйноване житло від держави. Але все одно ця людина має право своїм коштом на своїй землі збудувати собі хату в селі. Ми зацікавлені в тому, щоб зберегти громаду», — говорить Роман Возняк.

Він розповідає про плани об’єднати Благодатне й Партизанське в одне село, про ремонт тамтешньої дороги та показує разом із Сергієм Паладієм проєкти з розвитку громади — на екрані ноутбука вишикувалися в акуратні ряди чепурні будинки із сонячними панелями, ось тут буде школа, тут — футбольний майданчик. Проєкти готові — залишилося знайти інвесторів, які вкладуть гроші в їх реалізацію. Завдання важкувате — хто захоче вкладати кошти в місцину, нашпиговану мінами й снарядами…

«Переважно землю люди розміновували самотужки. Отак сідали на трактор і їхали», — каже Микола Зімницький.

Роман Прадун, фермер із Благодатного, розповідає, що спочатку нерозірвані снаряди й міни зі свого поля виносив у посадку, але їх було так багато, що завантажив ними трактора й вивіз усе гуртом.

Світлана Ковач із Партизанського каже, що знаходили із сином снаряди і в хаті, і під навісом. Син дрова рубав, розрубав кругляка — а там снаряд.

«Я їх руками виносила, не впевнена, що город мій тепер від них чистий», — говорить жінка.

Її сусідка Таміла Санду знаходила снаряди і в подушках, і на столі…

А Раїса Шульга розповіла: «Мій чоловік ішов перед трактором, видивлявся, чи де немає міни, снаряду. Слідом їхав трактор — за кермом на свій страх і ризик сидів водій, якого ми найняли. От трактор дисками розпушив землю. А потім ми із чоловіком узяли факели і з різних сторін підпалили бур’ян на полі — може від вогню там щось і вибухне».

За словами мешканців старостату, вони знаходили вибухонебезпечні предмети, зносили й звозили їх якнайдалі, а потім уже працівники ДСНС забирали все те на знешкодження.

«ДСНС не дає гарантії, що Партизанське точно все розміноване. Де люди не живуть, бо побрали сертифікати, там узагалі ніхто нічого не шукав. Благодатне взагалі не розміноване», — говорить Раїса Шульга.

Стосовно розмінування земель старостату Роман Возняк розважливо зауважує, що, за міжнародною експертною оцінкою, для розмінування України знадобиться понад сто років.

«Враховуючи, що наша громада є однією з найбільш замінованих територій, десь так близько ста років воно й буде», — говорить Роман Возняк. 

А поки що малий Володя Куницький змовницьки веде нас за хату — тут його дитяче царство. Є халабуда, з крісла й мотузок зроблена чудова гойдалка. Володя показує купу кісток тварин, яких знайшов на обійсті — мріє зробити з них скелет динозавра. Розповідає, що мама забороняє близько підходити до зруйнованих будинків.

Я кажу Володі, що сьогодні до будинку старостату благодійники привезли аж із Харкова дитячий майданчик, Світлана з Тамілою та іншими жінками, які від Центру зайнятості мають у своєму селі громадські роботи, саме в цю хвилину встановлюють гірки й гойдалки.

Бачили б ви захват дитини!

Цей матеріал створений за підтримки програми «Партнерство за сильну Україну» — багатосторонньої донорської ініціативи, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.