«Носила мене під серцем. А потім з-під мене пелюшки». Як витримати 40 операцій пораненого сина

На обличчі Володимира — свіжі шви. Довжелезний, ніби обруч, шрам уздовж чола скріплюють хірургічні скоби. Лиш декілька днів тому він переніс нову операцію. Сорокову. І вже буденно махає на них уцілілою рукою: «Має бути ще штук п’ять».

У серпні 2023-го в його окоп прилетіла міна. На ньому жодного живого місця, рвані рани. Втрата ока, руки, ноги… Віра все залишила, замкнула двері будинку в їхній Андріївці й поїхала: Харків — Київ — Івано-Франківськ — Львів — Київ — знову Львів. І знову Київ.

Її митарствам по лікарнях із сином майже два роки. А вона все лагідно всміхається зі словами: «Не треба розкисати». І 16 разів за півтори години розмови повторює: «Все буде добре».

Як витримати 40 операцій сина і бути готовою знову відпустити його на фронт? Про силу материнської любові, вчителювання з палати, онука на війні й прохання ніколи її не жаліти — у матеріалі hromadske.

 «Не вважаю себе героєм»

Володимиру — 49. Доброволець. Був командиром взводу в 43 окремій механізованій бригаді. Першого поранення зазнав іще під кінець 2022-го під Бахмутом. Та воно було некритичним: через два місяці він знову повернувся у стрій. Думав, що так буде й цього разу.

«Я сподівався, що повернуся через пів року. Просто затягнулося. Дуже довго мені зберігали ліву ногу. А потім поки протез, операції… Зараз ось тільки вставили кістки, порівняли череп», — спокійно й впевнено каже Володимир.

Перепитую, чи правильно я зрозуміла, що після всіх операцій він хоче знову повернутися на фронт.

Повернутися до строю. Може, через місяців п’ять. Я про це мрію! Іншої мрії в мене немає. Звісно, штурмовика з мене вже не вийде. Але я маю військовий досвід. І якщо завдяки йому хтось залишиться живий — це буде сенсом мого життя.Володимир Овсянніков, важкопоранений військовослужбовець

«Ну не підуть ті, хто ховаються й тікають від працівників ТЦК. Кажуть: “Я боюся”. А ну як і я так скажу. І що? Дочекаємось, доки сюди зайдуть “кадирівці” чи якути, і будуть вас ґвалтувати, бити? Я це все вже бачив. І я цього не хочу. Я хочу (і це без пафосу) мирного неба для країни, для моєї сім’ї і моїх дітей».

У Володимира троє дітей. Старшому — 28. Нині він воює у складі 3 штурмової. Долучитися до війська вирішив після першого поранення батька.

«Це його так зачепило, що він пішов добровольцем, штурмовиком. Це його вибір. Так, я переживаю як батько, звісно. У нього маленька 3-річна донечка, моя внучка, і молода гарна дружина. Але, мабуть, так уже нам прийшлося на віку. Проявити себе як чоловік», — каже Володимир.

Він має два ордени «За мужність» II та III ступеня. Але бурчить, коли його називають героєм.

«Я звичайний хлопець. Я бачив справжніх героїв і знаю, які вони. У них зірка Героя. А мені до них далеко. Я просто солдат, який виконував свою чоловічу місію, конституційні, громадянські обов’язки. Та й усе. Нічого тут такого немає».

«Найбільша підтримка — моя мама» 

«Він не каже, що герой, а я кажу», — лагідно втручається в розмову пані Віра.

«Коли я його вперше побачила в Харкові — він був повністю в бинтах, виднівся тільки рот. І не відразу згадав, хто я. Вже ось 40 операцій. Деякі були по 13 годин. Дорогою ціною він заплатив… Але честь дорожча. Це його слова. Він мені завжди їх повторює».

«А що? Я ж не життя віддав. Це тільки рука й нога. Це нічого страшного», — каже Володимир дещо навіть дратівливо, ніби мусить пояснювати очевидні речі.

Мама поправляє синові подушку, а тоді схоплюється: «Хтось прийшов. А, візьму їсточки» — бере їхню тарілку й іде по вечерю. Запитую, чи всього їм вистачає.

«За весь цей час, де ми були, — нас скрізь усім забезпечували. Ми нічого ніде не платили. Від ліків — до протезів. Коли мені буває зле, підіймається тиск, — допомагають і мені. Як були потрібні, ставили крапельниці. Ну що ж, 70 років уже…» — знизує плечима жінка. 

Про мене турбуються країна, мама, лікарі, друзі, волонтери, небайдужі — купа народу. І мені соромно розпустити соплі й казати: «Ой, як мені погано». Мені не погано.Володимир Овсянніков, важкопоранений військовослужбовець

Володимир зізнається: з дружиною в розлученні (хоч одразу додає: розійшлися не після поранення, а ще раніше). Тож мама — завжди поруч.

«Найбільша підтримка — це моя мама. Вона зі мною з першого дня поранення, ще коли я був непритомний. У яких би я лікарнях не був — вона їхала скрізь за мною. Так вийшло, що вона носила мене під серцем, а потім — з-під мене пелюшки. Багато хто допомагає, але важливішого за мамину допомогу й підтримку — немає нічого», — каже Володимир. 

Пані Віра сидить навпроти, мовчки схиливши голову й ледь погойдуючись: її тіло ніби киває, погоджуючись із кожним словом сина.

«Не плач. Така твоя доля»

Понад рік тому користувачів соцмереж розчулила історія вчительки, яке веде онлайн-уроки школярам просто з лікарняної палати пораненого сина. Це була пані Віра.

Вона викладала фізику й математику в Андріївському ліцеї. 17 років пропрацювала й заступницею директора з виховної роботи. Її педагогічний стаж сягнув 49 років. Та на 50-му… вона вирішила звільнитись. 

«Я намагалася, готувалась уночі, з підвіконня проводила уроки. Але ж розуміла — я не в тому стані, якого діти чекають від учителя. Дітям треба творчі, креативні, молоді», — каже жінка без ноти жалю в голосі.

«Я дуже люблю школу й дуже люблю дітей, але розумію, що діти чекають зовсім інакшого вчителя. Не такого, як я». 

Другий рік вона живе в лікарні. Другого тижня після важкого поранення сина її чоловік помер від інсульту. А дивишся на цю жінку — і відчуття, що її сили, віри й доброти вистачить і на всіх довкола.

«Ну, а що, плакати? Ні-ні-ні, не треба. Не треба розкисати. У мене було кредо ще із часів роботи у школі: “По життю — з усмішкою”».

Думаєте, мені не боляче, що я чоловіка поховала, що сина тяжко поранило? Все боляче. Але треба все перенести. Людина все може витримати.Віра Овсяннікова, мати важкопораненого воїна

«Я коли приїхала у Львів — була в такому горі… А до мене підійшла медсестра і сказала: “Не плач, така твоя доля”. І я це взяла собі: “Така моя доля”. Значить, я повинна його підняти на ноги. Якщо хоче — він стане у стрій. А я поїду додому й чекатиму. І буду писати, як зараз онуку: “Де ти, як ти?”. Він напише “норм” або “ок” — і більшого й не треба».

Все буде добре

«Я не можу жалітись. І не люблю, коли жаліють мене», — додає пані Віра.

Найболючіше — коли тебе жаліють. Поплачуть біля мене — і підуть. Не треба мене жаліти.Віра Овсяннікова, мати важкопораненого воїна

«Особливо коли кажуть: “Ой, Григорівно, яке ж вам горе, що ж оце з ним тепер?..” Яке в мене горе? В мене син піднявся! Він захищав Україну, держава йому допомагає, ми піднімемося! І все буде добре».

Від її постійно повторюваного «все буде добре» й собі починаєш вірити, що буде так.

«Ну, а як може бути все погано, якщо він лежав, не вставав, а тепер — він ось сидить? На кріслі колісному їздить. І по коридору на протезі з милицею може пройтись. Як цьому не радіти? Ми ж живемо! Ми повинні радіти, а не нитиками бути. Ну посідаємо, обіймемося вдвох і будем плакати — ну і що? Та ні, я так не можу», — каже Віра, а я захоплююся цією жінкою ще більше.

Наостанок вона дає своє послання матерям, які доглядають за важкопораненими:

«Скажу матерям, чиї діти у схожому стані, як мій син, — що не треба розкисати. Треба йти тільки вперед. І все буде добре. Не треба плакати. Як вовчиця захищає своїх вовченят — так само мати захищає своїх дітей. Ми повинні підняти їх на ноги».

«Все одно не уявляю, звідки у вас стільки сили й позитиву», — кажу, прощаючись.

«Немає ніякої сили. Є просто життя», — відповідає Володимир.