Для нього життя — як пригода, він загинув раніше, ніж зашкарубнув у дорослості. Пам'яті Миколи Оранського

Сьогодні інженерові hromadske Миколі Оранському могло б виповнитися 26 років. Але він не дожив і до 25 — у його бліндаж під Роботиним залетів ворожий дрон.
Микола до повномасштабної війни дуже часто змінював місце роботи, переходив з одного телеканалу на інший — у рідному Кривому Розі, Львові, Києві. За версією бабусі Галі, він робив це, щоб уникнути призову на строкову службу. Адже армію сприймав як місце, де строга підпорядкованість убиває особисту свободу.
Але у 2022 році Микола став говорити друзям, що от, мовляв, у країні така двіжуха, а він сидить на сраці й усе-усе пропускає, а треба допомагати на фронті. Тоді він ще не досяг мобілізаційного віку, тож міг би далі пити пиво в Києві, та в січні 2023-го Микола вже склав присягу як боєць ЗСУ і став дронарем.
Жив весело і воював весело, умів піймати кайф у кожній миті. Якщо ніч заставала його далеко від людей, він розстеляв каремат під якимсь мостом і готував собі каву на спиртівці. Якщо хотів зробити приємне знайомим дівчатам, писав на асфальті привітання з 8 Березня перед їхнім домом. Бачив друзів сумними — брав гітару і розрулював ситуацію. Хотів у відпустку — уклав фіктивний шлюб. А треба робити скиди з дронів, проводити розвідку — робив це з таким самим задоволенням, як грав на сопілці.
Людина-фестиваль, людина-феєрверк, людина-пригода — колеги та друзі нині згадують про нього з ентузіазмом: Микола вмів бути вільним і розкутим у будь-якій ситуації, умів перетворювати буденність на свято, рішуче втілював свої мрії. А про смерть говорив як про природну неминучість, що рано чи пізно наздожене кожного — то чого ж нею аж так і перейматися…
… Хоча після похорону він наснився журналістці hromadske Ксюші Савоскіній, щоб сказати: «Я не збирався помирати».
Виріс у рюкзаку і з рюкзаком
«Я в молодості був авантюристом, любив подорожувати країною автостопом або електричками. У 90-ті роки залізницею можна було дістатися куди завгодно без квитків, ніхто ж ні за що не платив. На концерти різних груп, куди тільки я не мотався.
Мама Миколи теж була легка на підйом. Пам’ятаю, ми з нею під Новий рік одягли костюми зайчика та білочки, узяли з собою друзів — Діда Мороза та Снігурку — і електричками з Кривого Рогу дісталися до Харкова й назад — співали у вагонах пісень.
Це не заробітки були, ми просто веселили людей. Але як хто нас пригощав цукеркою чи пиріжком, то не відмовлялися. І син виріс таким самим авантюрником. Він ще ходити не вмів, а ми його вже за собою скрізь тягали в походи.
А потім він уже самостійно їздив, куди хотів. Я його ніколи не зупиняв. Питав тільки, чи є де переночувати, чи є в тому місці друзі, чи не потрібні гроші, і все», — згадує батько.
Найчастіше Микола їздив на музичні фестивалі. Чудово грав на сопілці, на гітарі, баяні й барабанах. Здається, що він міг грати на чому завгодно, аби лише йому цього захотілося. Він організовував фестивалі й волонтерив на них. Хотів, щоб усім було затишно й приємно — навіть міг з друзями сауну з плівки й палет зробити, щоб учасникам фестивалю було не просто добре, а незабутньо добре.
Фестивальна стихія — коли музика, спілкування, знайомства, красиві дівчата й цілковита розкутість — о, цим повітрям він ніколи не міг надихатися досхочу.
«Я розумію свого сина: фестивалі — це двіж і свобода, раз відчув — і вже не захочеш від цього відмовитися. Я мав у молодості сотні друзів завдяки своїм подорожам. А Микола мав тисячі друзів по всій Україні. Він умів спілкуватися, і це чудово», — говорить Роман Оранський.
Коли через роботу не міг поїхати на фестиваль, влаштовував його на роботі.
«Коля тоді інженером контролю ефіру працював, ми якось в один день чергували. Я зайшов до нього, а посеред кімнати намет стоїть. І Коля пояснює, що збирався на фестиваль, але не вийшло, тому він створив фестивальну атмосферу собі на роботі. І оце Коля. З ним було легко: хоч де він з’являвся — відразу ставав своїм, хай куди приїде — скрізь у нього друзі. Трохи шалений, але зла нікому не робив», — розповідає Женя Калитинець, технічний директор hromadske.

Беріть мене хоч на дерево
Коля народився в Кривому Розі. Батько працював гірничим інженером, от і син після 9 класу пішов у гірничий коледж: вчитися на фахівця з несамовитою назвою «маркшейдер». Тобто мав стати гірничим техніком.
Професії, більш далекої від Миколиного єства, важко й придумати. Не дивно, що жодного дня в шахті хлопець не працював. Подався на криворізьке телебачення — самотужки навчився фотографувати й знімати, розібрався в телеінженерії. І робив це так вправно, що нікому не спадало на думку запитувати в нього про диплом. Бувало, що йому не вистачало технічних знань, та Микола ніколи не соромився в цьому зізнатися, розпитати колег. Не любив бути невігласом.
З початком повномасштабної війни hromadske деякий час мало запасний офіс у Вінниці, який винайняли про всяк випадок за кілька днів до вторгнення.
«Там були два стільці, диван, офісний стіл, і від попередників залишився масажний стіл. Коля на тому масажному столі розклав усю техніку, щоб забезпечити наш стрим. Ми тоді щодня виходили в ефір звідти. Умови такі, що в кадрі була тодішня головна редакторка Женя і моя собака Чилі. Це був березень 2022-го, новини важкі, а Коля придумав, як трохи розряджати ситуацію. Зробив для Чилі титр, представляв її як “редакційну собаку”.
Якось я планувала раніше піти з того офісу, що перепочити, хотіла Чилі забрати з собою, але Коля сказав, що так не піде, бо який це ефір без собаки? Залишив її біля себе, а потім привів мені. Так тепло було з Колею у Вінниці — з його веселими придумками, розповідями про фестивалі. Він тоді просто відкрився мені як людина», — ділиться Віка Бега, заступниця головного редактора hromadske з вебу.

До речі, техніку для стримів та інше обладнання з Києва у Вінницю перевозив саме Микола вдвох із відеографом Льошею Нікуліним. І робив це, як і будь-яку роботу, зі смаком.
«Ми їхали електричкою з купою техніки, Коля натягнув у вагоні гамак — і розкошував усю дорогу», — сміється Льоша.
«Йому доводилося контролювати якість ефіру, створювати архів відзнятих матеріалів — це трохи нудна робота, як для Колі. Тому він постійно просився на стрими, казав: “Беріть мене, я по деревах, по дахах буду лазити, тільки візьміть”. Є кадри, де Коля лізе на дерево з камерою, щоб зняти натовп на якійсь події, бо поліція не пропускала — він не зважав на перешкоди», — каже Микола Вакуловський, інженер hromadske.
Але навіть у нудному сидінні перед моніторами Коля знаходив задоволення — батько пригадує, як часто син хвалився, що в нього 15 моніторів у полі зору і як це класно — вправлятися одночасно з ними всіма!
Коля працював на hromadske з липня 2019 року до моменту, коли підписав контракт із ЗСУ.

На армію не підписувався
Коли почалася повномасштабка, Коля не приховував від батька, що збирається в армію і не чекатиме мобілізації.
«Я не відмовляв його. Я ніколи ні від чого його не відмовляв, бо він вільна людина. Просто казав, що нехай розпитає у друзів, які вже воюють, може, ті щось розумне порадять. Між нами ніколи не було розмов про патріотизм, Коля без них усе розумів», — згадує Роман.
Учебка Колі була в Десні. Його друзі по hromadske і фестивалях скинулися, купили йому ласощів і смаколиків, усього, що він просив, і повезли туди.
«Він до нас через якусь посадку пробрався, забрав усе — і бігом назад. Таке своєрідне напів-СЗЧ у нього було. Ми шукали йому місце в різних бригадах, не хотілося, щоб Коля потрапив у піхоту. Зраділи, що він став дронарем», — розповідають Ксюша і Льоша.
Згадують, що він, оператор БпЛА у 118 бригаді, ніколи не скаржився їм на фронтові ситуації. Надсилав фото, де був завжди усміхнений, відео про скиди зі свого дрона. Весело коментував їхні пости. Відчувалося, що йому не страшно.
Тільки коли він десь за півтора місяця до загибелі прийшов у відпустку, зізнався, що психологічно йому важко. Що підписувався на війну, а потрапив у армію. Можливо, відчув тоді, що війна не є просто черговою пригодою в житті…
«Я скептично сприйняв його рішення йти на фронт, — зауважує Льоша. — Я знав, що він вільна людина, що армійська атмосфера не для нього, але про смерть у зв’язку з ним я не думав».

Фіктивний шлюб? А що такого?
Упродовж усього 2023 року Микола Оранський жодного разу не мав відпустки. Йому до крику хотілося побачити родину і друзів, просто проїхатися з рюкзаком у поїзді або улюбленим автостопом, хоч на кілька днів відчути себе вільною людиною. Провокувати поранення чи йти в СЗЧ не хотів. Сказав рідним, що наважився на фіктивний шлюб: для його реєстрації точно дадуть відпустку.
Батько й тут не відмовляв. З мамою Колі він багато років жив на віру, тож ідея шлюбу фіктивного не видавалася йому божевільною. Тільки порадив сину знайти для цього якусь подружку в Кривому Розі.
А от бабусі Галині намір онука не сподобався.
«Я фаталістка, я йому сказала, щоб не спокушав долю, бо є речі, які не можна робити. Просила, щоб розлучився відразу після відпустки. А він казав, що мене це не стосується», — згадує Галина Павлівна.
Коля розповідав друзям, що пропонував фіктивне одруження багатьом знайомим дівчатам. Одні посилали його, інші казали, що він очманів.
А Настя з Чернівців, з якою Микола здружився на фестивалі «Файне місто», погодилася:
«Нільс був класним другом, він для мене зробив багато хорошого, часто мені допомагав, і я теж вирішила йому допомогти, якщо він уже так хотів приїхати у відпустку, адже з фронту вирватися важко. Я подумала, що для нього це дуже важливо, раз заради цього він готовий піти на такий крок — узяти шлюб».
Вони подали заяву в РАЦС через «Дію», розписалися в Києві 14 лютого 2024 року. Коля — у військовому однострої, Настя — у джинсах і якійсь кофті. Без свідків, родичів, вельону і весільних букетів. Імпровізовані обручки з «підручних засобів». І на прізвище чоловіка Настя не перейшла, залишилася на дівочому.
Після розпису вони пожили кілька днів у готелі «Салют». Колі подобалося, що він якраз навпроти офісу hromadske. Під час відпустки зустрічалися з київськими друзями, а потім Коля уже без Насті подався до друзів у Львів і до рідних у Кривий Ріг. Десь за тиждень дівчина ще раз побачилася з ним у Дніпрі — і він поїхав на фронт.
«Спочатку Нільс видався мені несерйозною людиною, роздовбаєм. А згодом я переконалася, що він дуже обізнаний у музиці, що в нього незалежні думки. Він цікаво розповідав про свої поїздки Україною. Мені подобалося, що він умів гуртувати людей, брати від життя максимум емоцій. Це була людина, з якою ніколи не нудно, з якою скрізь комфортно, яка завжди допоможе», — говорить Настя.
І зізнається: любила Колю як чудового друга, а от коханим чоловіком він для неї не був. Як спілкуватимуться після реєстрації шлюбу, вони не обговорювали. Домовилися тільки, що якщо хтось із них зустріне своє кохання, то розлучаться без проблем.
«Він хотів мати людину, яка б у разі чого піклувалася про його поховання, бо казав, що батьки на це не матимуть сили. Казав, що важку звістку, якщо вона буде, повідомлять спочатку мені, а вже потім я повинна буду сказати його батькам», — говорить Настя про один з аргументів Миколи на користь шлюбу.
Але важку звістку повідомили батькові. Він написав у Facebook, і лише через два дні друзі переслали Насті скрин цього.
З фіктивної дружини вона перетворилася на цілком реальну вдову. І сумнозвісні 15 мільйонів за загиблого стали цілком реальною виплатою.
«Чого я мав сваритися з цією синовою дружиною за гроші? Їх розподілили порівну між нею, мною і Миколиною мамою», — каже Роман Оранський.
За словами Насті, спочатку вона хотіла відмовитися від своєї частки на користь батька, але один із побратимів Миколи переконав її цього не робити, бо, мовляв, Нільс до неї дуже гарно ставився…
Зараз Насті 22 роки, вона викладає італійську мову, вчиться в магістратурі на тренера. Її життя тільки починається, але в ньому вже ніколи не буде поїздки з Миколою по всіх 25 обласних центрах України, про яку він їй говорив.

Ирій Сопілкаря
А от Роману важко: Микола був його єдиним сином. Довгий час батькові здавалося, що сина нема, бо знову кудись поїхав. Тепер уже ясно усвідомлює, що сина більше не буде ніколи. І жалкує, що не має онука. Але ж у фіктивних шлюбах діти не народжуються…
А бабуся Галя говорить, що разом із Миколою втратила радість життя.
«Він шустрий був, просто вогонь. Забіжить у хату і з порога: “Бабуню, я прийшов, нумо оладки пекти!”. Поки роздягну його, то він по всіх кімнатах пробіжить. Я його наздоганяю, кричу: “Коль, Коль, Коль”, — то моя онука навіть думала, що його звати Коль-коль-коль.
Ми з ним були дуже близькі — і книжки разом, і прогулянки, і нескінченні розмови. Він мені все розповідав — і про школу, і про роботу. З поїздок повертався додому, то завжди з поїзда спочатку до мене зайде, усе розкаже, а потім уже додому до батьків.
Він мене й іншу свою бабусю навчив комп’ютером користуватися, усі ці скайпи й фейсбуки освоїти, енергійний такий, наполегливий. Мені й зараз часто сниться, як він чогось мене вчить і каже: “Отак, бабуню, отак роби”. От був Коля — і була радість у домі», — ділиться Галина Павлівна.
У день загибелі онука їй наснився сон: усі її померлі родичі когось дуже радісно зустрічають. Подумала, що такий сон на чиюсь смерть. Але ж вона сама жива, то хто ж помер?..
«Він сонячний такий був. Тепер радості не стало, на той світ Коля радість поніс», — знову й знову повторює жінка.
Можливо, Микола зараз в ирії для героїв грає на сопілці своїм загиблим побратимам — недарма на всіх фестивалях його звали Сопілкарем…
- Поділитися: