«Мене роздягнули й поруч поклали мертве тіло зі словами: "Якщо рипнешся, будеш наступним"». Історія звільненого з полону Олександра Гуржова

Замість мікрофона — армійська форма

Олександр Гуржов звик до веселого молодіжного життя — клуби, караоке, кальяни. І хоча має дві вищі освіти — економіка та логістика на транспорті, — ніколи за спеціальностями не працював. Натомість перебивався підробітками у сфері обслуговування і розваг. Найбільше полюбляв роботу вокалістом у ресторані.

«У мене були мрії, забаганки й плани як у молодого хлопця… Мені хотілося піти витратити на щось — купити собі брендову річ чи новий телефон, який тільки нещодавно вийшов. Я міг собі це дозволити, тому що я добами працював. Ну і влітку я намагався відпочивати на морі на повну. Тобто, цілий рік ти накопичуєш гроші, щоб за літо їх витратити».

Каже, що завжди був «проти армії». Військових у родині не було, хіба дід «десь там служив». До своїх 27 Олександр примудрявся «косити». Та потім «підвернулася можливість» працювати у військкоматі з постійним графіком 5/2 із такою самою зарплатою, як його дві роботи разом узяті, але з більшим часом на відпочинок і час із родиною. Так у 2020-му чоловік опинився у військовій сфері.

Командиру потрібен був діловод, який писатиме рапорти, здаватиме звіти тощо. Олександр узяв це на себе. Далі — курс молодого бійця, артилерія, а за нею і піхота. Початок повномасштабного вторгнення припав на середину укладеного трирічного контракту.

«У мене був контракт, як я любив жартувати, “заключення” на три роки… І на той момент я був у піхоті. Тобто я вже на собі відчував справжню, скажімо так, війну. 

І хоча офіційно повномасштабне вторгнення почалося 24 лютого, але лінія зіткнення тоді постійно була в напруженому стані. І перші прильоти почалися вже 16-17 числа, тому що ми були неподалік від Донецька. Тобто, вже тоді почалося фаєршоу, як я кажу».

«Помирати в рідному місті не так прикро»

24 лютого для Олександра почалося з пункту розподілу й бойової готовності в Красногорівці. Йому видали зброю, і разом із побратимами відправили на оборону Маріуполя. 

«Старшина, з яким у мене були дуже натягнуті стосунки, останньої миті, коли я вже сидів в авто, дає мені РПГ. “На, це тобі, стріляй!”. 

Я такий: “Що це таке?”. Бо я максимум можу стріляти з автомата — і все. “Поки доїдеш — загуглиш”, — це була його фраза. І додав: “Помирати у своєму рідному місті не так прикро”. З такими словами він відправляв хлопців невідомо куди».

Олександр добре запамʼятав ці слова. Через роки він дізнається — цей старшина втік у СЗЧ ще раніше, ніж сам Олександр опинився в полоні.

До Маріуполя вони тоді не доїхали. Каже, машина з військовослужбовцями чомусь їздила по колу. Врешті зупинилися біля головної траси Донецьк — Маріуполь.

«Ми були на обороні Волновахи й займалися зачисткою лісосмуги. Стояли так, щоб вони не йшли з боку Донецька. Але вони трішки нас обійшли з іншого боку. Командування не встигло цього довести, і нас узяли в кільце. Багато хто загинув і багатьох доля невідома».

Група з Олександром кинулася до машини, аби переїхати на інше місце. Коли залишалося добігти 10-15 метрів, в авто влучив снаряд. А там лежали боєкомплекти, патрони, всі особисті речі.

«І почалося фаєршоу. Машина палає, у різні боки щось розлітається. Біля мене спереду, позаду, збоку одразу майже всі двохсоті. Це дуже страшно. Мене трьохсотило й побратима, який мені допомагав носити це РПГ. Ми намагалися надати один одному медичну допомогу, тому що з вух потекла кров, одразу оглушило».

Олександра хтось підхопив і доніс до якогось приміщення. Там вони сховалися. Зʼясувалося, що це бійці з іншої бригади.

«Я говорю: “Треба пробратися до своїх, до командирів”. А мені відповідають: “Нікого вже немає. Треба виходити на зв’язок”. А зв’язок ліг буквально на третю добу, бо влучили у вежу. Ми намагалися через різні підсилювачі якось звʼязатися, але не було можливості. І декілька днів ми просто просиділи в покинутому будинку».

Сиділи, каже, дуже тихо, бо зʼясували, що в сусідньому домі жив коригувальник із місцевих. Бійці чули дослівно, що він передавав російським військовим, і бачили, як ті відразу групами йшли вбивати.

«Ми вирішили відсидітися, поки буде змога, але хлопці неспокійні були. Двоє вийшли на балкон покурити, і їх одразу зняв снайпер. І потім по дому почали гатити з танків, гранати пішли. 

Будинок палав. Мене врятувала моя повільність, що я вийшов на дві хвилини пізніше, тому що всіх чотирьох, які були зі мною, одразу поклали. Я вижив один».

З охопленого полум’ям будинку сунув дим, і в ньому Олександр заховався. Зістрибнув із вікна, пішов шукати інше укриття. Але — «трішечки географія не спрацювала» й він опинився у сараї того самого коригувальника.

«Думаю, що ж робити? Я сів за дверима і чекав темряви, щоб потім якось пробиратися до своїх. Ну, міркую, може ж хоч хтось іще вижив… Двері були відчинені. Декілька разів були спроби зайти в сарай, але мені якось щастило, бо десь хтось когось постійно відволікав. Це ж просто можна було зайти й мене покласти».

Приблизно о 17:00, коли стемніло, Олександр вийшов. У темряві його важко було відрізнити від росіян, враховуючи російську мову й «дуже такий акцент».

«Я декілька годин ходив між їхніми бійцями на адреналіні, і вони навіть не здогадувалися, що я не з їхньої бригади. Почав пробиратися задніми дворами, щоб не привертати до себе уваги. 

Вирішив вийти на проїзну частину, ну, щоб хоч якось не городами йти. Але мене підвело те, що випав сніг. Бо коли я почав виходити, і вже цей “хруст-хруст” під ногами. І тут я чую: “Стій! Хто йде?”».

Це сталося 3 березня — менш як через тиждень з початку повномасштабної війни.

Оголосили в СЗЧ, поки був у полоні

російський військовий перезарядив автомат і наставив на Олександра, той упав на коліна. росіянин почав його бити, роздягати, забирати речі. Завʼязав очі й відвів у якесь приміщення.

«Від мене там намагалися довідатися якусь інформацію, але я не міг говорити. Ну, вони били — знущалися як могли. Коли зрозуміли, що з мене вибити нічого неможливо, почали намагатися знайти щось у моєму телефоні. Телефон мене не з першого разу впізнав, за що я також отримав — бо вони подумали, що я вкрав цей телефон у когось із їхніх військових».

Окупанти спробували зняти кошти з рахунків Олександра, але там не було українського звʼязку, і платіж не вдавалося підтвердити викликом. 

Серед інформації в телефоні знайшли тільки особисті фото, бо з груп, де координувалися військові, Олександра виключили. Ба більше, як пізніше він дізнався, що його взагалі оголосили в СЗЧ.

«[росіяни] наварилися особистими речами… Це смішно, бо вони зняли з мене труси, футболку, шкарпетки й устілки зі взуття. Все інше залишили на мені. Ну, такий комплект мене дуже здивував».

Після потрапляння в полон перші три місяці Олександр «гастролював» різними локаціями. Спершу — окупована територія Волноваського району, потім — декілька діб у Донецьку, згодом — Оленівка. Пізніше його етапували до росії — спочатку у Таганрог, а відтак у Борисоглібськ, де він провів основну частину свого полону.

«Локацій, якими мене жбурляли, як якусь ганчірку, було дуже багато. Там побили, там побили, там побили».

Майже скрізь годували погано. За три роки полону замість 82 кілограмів Олександр важив 45.

«Це було “свиняче пійло”. Три ложки якоїсь картопляної маси на весь день і шматок хліба. Вони намагалися морити голодом».

Коли перевозили з Оленівки, Олександр сподівався, що їде на обмін додому, а виявилося — до рф.

«Ми приїхали в Таганрог і чуємо там крики, дуже страшний якийсь виск. І ми розуміємо, що нам буде тяжко. І поки тебе зішвирюють із КамАЗа, у польоті ти ще встигаєш отримати декілька ударів. 

Потім треба пройти так званий коридор — по один і по інший бік стоять їхні військовослужбовці, і всі тебе гамселять. Просто забивають палицями, шокерами, дубинками, якимись залізними прутами».

Полонених роздягли й відправили під холодний душ. І там були найважчі тортури, які Олександр запамʼятав на все життя, — коли шокером били прямо у воді.

«Ще була так звана прийомка. На моїх очах десь п’ять-шість людей загибло — їх там просто забили всім. Це дуже страшно, тому що в кожну мить ти міг бути на їхньому місці. Мені набили дуже велику ґулю в паху».

Олександра закинули в камеру. Він почав стукати у двері й просити про медичну допомогу. Згодом його вивели з камери, ще раз відгамселили й повели в медпункт.

«Мене роздягли, поклали на кушетку й поруч поклали просто у старій ковдрі мертве тіло. Сказали: “Якщо ти рипнешся, можеш бути наступним”».

Дали дві таблетки парацетамолу — і відпустили в камеру. 

«Хотів просто поїсти шаурму й лягти спати»

У Таганрозі чи не щодня проходили допити. Олександр говорив свою версію, що він «ні разу не військовий», стріляти не вміє, і взагалі «потрапив в армію незадовго до війни».

«Деякі вірили, деякі — ні. Хтось бив, хтось не бив. Я їм казав: “Ну, подивіться соцмережі. По них видно, що я люблю співати, люблю відпочивати десь у яких розважальних закладах. Все моє життя — в соцмережах”. 

Там було кілька фото у формі, я казав що це Photoshop. І радив почитати коментарі, де люди писали, що не вірять, що я в армії. Типу: “Ти вчора був у нічному клубі, а сьогодні в армії? Якось не збігається”».

У підсумку «справу» проти Олександра не відкрили. Його етапували у виправну колонію в Борисоглібську.

«Там нас тиждень не чіпали. Але був Великдень, неділя, і навіть у таке велике свято в них нічого святого немає. Нам кажуть: “Знімайте всі речі, виходьте у спідній білизні”. І тут я чую звук шокера. 

Тебе ставлять на розтяжку і просто тебе полосують, малюють на твоїй спині, на ногах. І дуже полюбляють інтимні зони шокером — це просто для них як розвага».

Перший час у колонії Олександра й інших українських заручників били постійно, а останні місяці перед звільненням уже не чіпали.

«Ми сиділи в такому закладі, як ото кажуть, Богом забуте місце. Крайні десь місяців вісім на нас настільки вони забили, що не приходив лікар, не було прогулянок. Вони нас не чіпали, ми не чіпали їх. Раз на тиждень нам видавали брусок мила й леза для гоління, замінювали літературу».

На обміни з цієї установи людей забирали дуже рідко. Щасливою датою для Олександра стало 25 травня 2025 року. Після понад трьох років у полоні.

«Коли ми виходили з автобусів, бачили їхніх полонених. Мене це дуже сильно збентежило, тому що вони були схожі на людей, у більш-менш пристойному вигляді. А тут наші хлопці — по 2 метри зростом і з вагою 45 кілограмів — просто живі трупи. Ну, це дуже страшно, коли бачиш кістки, обтягнуті шкірою».

Найперше задоволення, яке Олександр пригадує після обміну, — душ із теплою водою. Каже, у колонії мився з півторалітрової пляшки просто у вбиральні, бо в загальному душі боявся «підчепити якусь заразу».

«Я перші дні був добами на телефоні, тому що як тільки засвітився в соцмережах, мені одразу посипалися сотні дзвінків і повідомлень».

Каже, що з перших днів намагався вирватися з реабілітаційного центру, а не випускали. Хотів не дієту й лікарняні ліжка, а просто «купити собі шаурму, сісти поїсти й лягти спати». А ще піти поспівати в караоке.

«За останні пів року я був, мабуть, на більшій кількості концертів, ніж за все життя до потрапляння в полон. Для мене це найкраща реабілітація. Це мені приносить задоволення».

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».