Сповідь піхотинця, котрий до 24 лютого 2022-го був режисером

Черги на заправках були п*здець якийсь. Люди стояли годинами, бо пальне могло відтягнути війну на відстань, яку ти міг одразу проїхати. А я був уже заправлений майже на повну. Ця деталь чомусь врізалася в пам’ять сильніше за новини. Повний бак. Наче випадковий бонус у грі, правила якої щойно змінили.

Я стояв у апаратній і дивився на монітори. Картинка йшла, ведучі говорили, відео із соцмереж оперативно виловлювали. Усе працювало, а світ — ні. Я був розгублений, не в паніці або істериці. Просто в мені зникло розуміння, що буде далі. Я звик керувати подіями в межах професії: у кадрі завжди є рамка, початок і кінець сюжету, хронометраж. А тепер події вийшли за рамку —  композиції більше не існувало, або, як кажуть, вона розвалилась. І тоді я поїхав у чергу до військкомату. Тому що вперше не міг залишитися лише режисером.

На ріжку до автомата, який мені видали, було прізвище «Соловьев». Дата дембеля — 1988-й, а також «сранськ», з якого цей Соловйов був, — Саратов, вулиця Дачна, 3.

Я хотів відшукати цього Соловйова, хз навіщо, просто цікаво було, чи він здох уже, чи ні. І знайшов пару підхожих (на фото та сама вулиця в Саратові).

Один здох ще у 2014-му — судячи з усього, мав специфічне коло спілкування. Інший має стосунок до росмаскультурки та постить звичайну русняву дичину. Глибше вже не шукав, стало одразу нецікаво.

А потім було зіткнення з тією війною, яку я не очікував побачити в жодній своїй уяві: перші загиблі на позиції, з якої ми кілька годин як повернулися; обстріли ФАБами; танк, який стріляв по місту; знищення цивільного населення.

Основне, про що я не можу собі дати забути щодня, — це постійне розуміння, заради чого ми маємо воювати. Тоді воно ще не сформувалося — це було бажання дати відсіч, а не розуміння, що це війна за саме існування. Це я зрозумів пізніше. Коли відбили окупантів від північних кордонів і ми побачили наживо те, що на все життя врізалось у пам’ять, — це Лукашівка.

Тоді я ще не бачив кадрів із Бучі, не бачив, на що перетворили Херсон, Маріуполь, Ізюм, але тут вони були у своєму масштабі — у тому, що кожного разу, коли йдеться про порозуміння з ворогом, я згадую, і це додає ненависті й мотивації воювати та розвиватися в цій справі далі. 

Тут про зло свідчили навіть дерева. На позиціях вони в кожному вигині, у кожній зламаній гілці несуть пам’ять про обстріли — ніби земля й стовбури мовчки запечатують у собі гуркіт і вогонь. З чорною, обгорілою корою, посічені уламками, несуть у собі таку жорстоку пам’ять, що навіть вітер обходить їх стороною, аби не торкатися цієї скорботи. Покалічені, вони ще довго нестимуть на собі ту печать, — тиху й уперту згоду пам’ятати, стискаючи біль у корінні.

***

В армії ти маєш довіряти безпосередньому командиру, бо завдяки цьому все працює в крутих командах. Але звання саме собою не створює довіри, ти довіряєш навіть не право на життя, а право на смерть, що може настати від некомпетентності зокрема (вдача тут багато вирішує, але не все). І основне — ми залежимо одне від одного. 

Хтось прикриває й вивчає простір, хтось буде витягувати в разі халепи, хтось віддає наказ. І кожному зі своїх ми теж маємо довіритися — не абстрактним погонам, а тому, хто поруч. Бо довіра — це не емоція, а впевненість, що ця людина не зламається саме тоді, коли від неї залежить усе. На цьому теж тримається братерство. 

Вітер, Міністр, Волонтер. Мені пощастило на початковому етапі служби, і вдалося зберегти ті самі риси, які в собі відточуєш надалі, — вимагати від своїх підлеглих, щоб вони так само відповідально й «по-дорослому» ставилися до себе. 

Загиблі товариші наздогнали пізніше: ти не розумієш це до тих пір, бо вони досить далеко — хтось на Донбасі, хтось на Харківщині, хтось на Луганщині, хтось на півдні. В один момент нас всіх дуже сильно рознесло по всій країні, але потім почали приходити повідомлення, пости із соцмереж, і то вже не нові побратими, з якими ти раніше не був знайомий, а старі товариші, які більше не відповідають. 

Я досі не видаляю їхніх номерів.

***

Що насправді сталося зі мною за ці роки, бо, якщо відкинути дати, напрямки й сухі зведення, головне відбулося не зовні, а всередині:

1. Я зрозумів, навіщо воювати. 

Щоб у момент, коли закінчуються сили й починаєш шукати причину зупинитися, відповідь уже лежала в серці — готова, як набій у магазині, бо спочатку це було просто «дати відсіч», така собі реакція організму у відповідь на агресію. Потім прийшло усвідомлення: ми воюємо за право бути, без цього все інше — недоцілі, бо якщо цього не тримати в голові щодня, то зневіра приходить тихо. Вона не кричить, а просто сідає поруч.

2. Найвищий рівень мотивації — коли знаєш, заради чого живеш і ризикуєш.

Я намагаюся зробити це основою для своїх команд. Ми всі різні — за мовою, вірою, характером, минулим життя. У цивільному світі ми могли б ніколи не спілкуватись, але в нас зараз є річ, яка важливіша за все це, і це спільний ворог, спільне розуміння: або ми вистоїмо, або нас не стане як держави і як спільноти. Я хочу, щоб всередині моїх хлопців це було не просто ідеєю, а стало внутрішньою релігією, без фанатизму, але з ясністю.

3. Я почав воювати із собою. 

На підготовці (на четвертий рік служби) нам протидіяв взвод молодих хлопців, для яких армія — свідомий вибір, і вони не прийшли «на певний час» — вони були тут завжди: фізично витривалі, ментально зібрані, у яких дисципліна — як у механізму. Проти наших трьох взводів вони працювали впевнено. Я дивився на них без заздрості, але з чітким розумінням: щоб мати таких людей у команді, треба самому відповідати рівню — без шкідливих звичок, ліні, внутрішніх компромісів — усе це не зникає саме. Їх доводиться перемагати, так само як і ворога щодня.

4. Я зрозумів, що війна — це не лише фронт.

Це друзі, які вірять. Це зібрані й передані кошти на тачку, ремонти, подарована РЕБка, великі й маленькі фонди, які привозять дрони й обладнання. Якби не ця підтримка, мотивація просідала б швидше, ніж техніка.

Ти можеш бути на позиції, але коли за твоєю спиною стоїть ціла система людей, які вирішили, що твоя робота — це і їхня справа, це зобов’язує.

5. Я навчився вчитися.

Ми наздоганяємо те, що інші вивчали роками. Це трапляється не завжди глибоко, не завжди ідеально, але швидко, бо часу не дуже вистачає. Війна не чекає, поки ти дочитаєш статтю, вступиш на відповідну ВОС, перечекаєш негоду, сподіваючись, що ворог не буде розвідувати або вражати тебе. Ми маємо постійно вивчати техніку, тактику, технології. Те, що ще вчора здавалося вузькою спеціалізацією, сьогодні стає обов’язковим мінімумом для входу в технологічну армію. 

Колись на «Лелеку» навчали декілька років майбутніх офіцерів, а зараз кожен бойовий пілот із річним досвідом може відкривати академію, поки його знання швидко не застаріють. І ми маємо постійно вдосконалюватись, бо ЗСУ — найкраща робота, з якої ми не повернемося колишніми. Навіть якщо фізично повернемося додому.

6. Я навчився йти за тими, кому довіряю.

Не за званням, не за обіцянками. За командирами, які довели, що вміють мислити, берегти людей і бити ворога системно. Я бачив генерала, який їздив на позиції до хлопців біля нуля у 2022-му (потім нас рознесла доля, але знаю, що зараз він і досі так само опікується своїм рядовим складом). Я бачив, як хлопці не дивуються цьому, бо це не була показуха — це була постійна робота. З такими є шанс не просто виживати, а розвивати справу, робити її точнішою, жорсткішою для ворога, ефективнішою для всієї системи.

Бо все це в підсумку зводиться до простої формули, від якої нікуди не подітися: ми воюємо за своє існування —  держави, спільноти, людей, що мають залишитися. І в цій системі немає третього варіанта.

P.S. Ця розповідь була б неповною без ще однієї заповіді — можливо, найважливішої.

Говоріть зі своїми коханими щодня. Навіть якщо день був порожній, мов покинута станція на краю світу або знищена хата в прифронтовому селі. Навіть якщо всередині вас нічого, окрім втоми й темряви, бо саме слова — прості, незграбні, інколи злі чи розгублені — тримають міст між нашими світами — світом війни й «десь там». Я не знаю, як ви витримуєте сотні й тисячі кілометрів між близькими людьми. Відстань — це не просто цифри на мапі. Це тижні й місяці, що розтягуються, немов гума; мовчання, що росте, якщо його не розбивати голосом; це спокуса сховатись у власних найтемніших закутках і вирішити, що «зараз не на часі», «завтра», «коли стане легше».

Не стане.

Темрява має дивну властивість: вона згущується там, де обоє мовчать.

Моя кохана тягала коробки зі шкарпетками по 30 кілограмів. Разом із дружиною друга і її мамою сортувала турнікети, пакувала, передавала через волонтерів нам — у місто, що стискалося ворожим кільцем. У нас були різні світи, і ми не могли торкнутися одне одного, не могли навіть бути впевненими, що наступного дня все ще зможемо написати «ти як?» — тоді це ще не стало трендом, а зв’язку в оточеному місті було дедалі менше й менше. Але ми говорили, коли могли: у дні, коли було страшно, коли було соромно за власну слабкість, коли хотілося просто мовчати й не тягнути нікого за собою в цю безпросвітність. Ми відкривалися не тому, що були сильними, а тому, що інакше втратили б єдиний емоційний зв’язок між нами. Якщо ви ізолюєтесь у своїх найтемніших кутках, якщо перестанете говорити навіть у найгірші дні, то ви повільно, майже непомітно, віддасте стосунки на поталу тиші й темряві. І одного дня, коли нарешті зможете побачити одне одного наживо, виявиться, що між вами — порожнеча.

А порожнеча не вимірюється жодними кілометрами або годинами.

Тому говоріть, навіть коли голос тремтить, коли немає правильних слів. Інколи саме ця щоденна вперта розмова і є тим світлом, що не дозволяє вашим світам розійтися назавжди.

Бо ця війна назавжди. Ми ніколи з неї не повернемося тими, ким були.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.