«За 4 роки нічого ж не змінилося: тільки п*здять». Яка доля героя відомого мему «Годі п*здіти. Треба допомагати Україні»

«І нікому не важливо, що в тебе сім освіт, що ти рекордсмен України із запам’ятовування, що ти маєш певні досягнення, здобутки, навички. А коротесенький кліп такого собі сумнівного змісту з погляду цензури, моралі й вихованості — бачите, як вплинув», — сміється з такої слави Станіслав Старостенко рівно чотири роки по тому. Тепер він бойовий пілот 5 окремої штурмової бригади. 

Мені зателефонував начальник і сказав: «Ти з глузду з’їхав?!»

Статний, у військовій формі, — нині Станіслав, на позивний Юрист, у Києві лише на кілька днів. Потім повертається на Запорізький напрямок. Каже, у столиці вже почувається незатишно:

«От зараз я тут перебуваю три дні, і люди такі всі заклопотані своїми справами, їм не до війська. Мовляв, знову ти із цією війною… І хочеться пошвидше повернутись до своїх побратимів».

Його відома фраза вже з ним зрослася, де б він не був.

У нас у батальйоні так і кажуть тепер усі, як тільки бачать мене: «Так, все, Юрист іде, годі п*здіти, нумо щось робити вже».Станіслав Старостенко, військовослужбовець 5 ОШБр

Безпосередньо на фронті серед штурмовиків він лише чотири місяці. Та на питання, коли долучився до війська, відповідає: «З перших днів». Бо одразу рвався добровольцем. Та в РНБО, де він працював старшим аналітиком, переконали — у них там своя важлива місія.

«На ранок після виходу того відео мені зателефонував начальник і сказав: “Ти з глузду взагалі з’їхав?! Ми робимо надзвичайно важливу справу. Те, що роблять хлопці, може робити багато хто. А ти володієш унікальними знаннями й навичками”. Тим паче, що на той час добровольців було надзвичайно багато. І мене поставили в оперативний резерв», — згадує Станіслав.

За чотири роки нічого ж не змінилось. Вони ж [партнери — ред.] дуже стривожені, стурбованість виявляють таку, що… А треба допомагати Україні. Я так вважаю.Станіслав Старостенко, військовослужбовець 5 ОШБр

«У Центрі протидії дезінформації я пропрацював три роки. У нас, тридцятьох людей, були колосальні задачі. За перші пів року з’явилось 1,5 мільйона підписників, які черпали інформацію від нас. Ми намагались стримувати ту агресію в інформаційному плані, бо кількість [російських] фейків, неправди, змонтованих відео просто зашкалювала. Тому ми зробили велику справу».

Нинішній посаді бойового пілота передував його шлях із десятка різних ролей: від юриста в райраді, а потім у Мінкульті — до заступника гендиректора Харківського театру опери й балету, фермера, аналітика в РНБО, головного механіка в розмінуванні, начальника юрвідділу Національного музею історії і навіть директора дитсадка.

Де б не працював — учився. У свої 42 Станіслав має сім вищих освіт: економічну, юридичну, управлінську, аграрну, педагогічну, інженерну й психологічну. А ще — феноменальну пам’ять.

Людина-календар і знищений горіховий сад

— От у нас на ППД в невеличкому містечку чисто все. Я приїжджаю у столицю — п*здець. Так і хочеться зустріти й сказати: «Ну, с*ка, найми ти двірників», — відійшовши від розмови, у своєму стилі не стримується Станіслав. Тут же оглядається на дружину, яка стоїть поодаль і тихо просить не лаятись перед журналістами.

— Ну, не сварись. Ну, емоції в мене. От, прийшла вже сварити, — сміється.

Станіслав із Катериною разом уже 16 років. Дружина спершу плуталась: 15 чи 16, коли як чоловік відчеканив: «Ми познайомились 23 червня 2010 року».

— Який це був день? — запитую.

— Найщасливіший день мого життя, — ніби спеціально взявши паузу, відповідає Станіслав.

Сім років тому їхня історія звучала в телепрограмі «Дивовижні люди». Адже надздібність Старостенка в тому, що він може визначати день тижня будь-якої дати діапазоном у сім століть.

«Я тоді визначив під камеру 17 дат за хвилину. Насправді секрет феноменальної пам’яті в тому, що ти все записуєш. Адже вона тренується. Те, що ми маємо запам’ятовувати, просто потрібно правильно повторювати, через правильні інтервали часу. От і вся історія», — ділиться Станіслав. 

У 2019-му він уже чотири роки як був фермером. На 40 гектарах землі вирощував пшеницю, соняшник, ячмінь, часник. Мав пасіку з 30 вуликів. Тримав свиней, індиків, качок — на вільному вигулі, але з електропастухом. А також висадив великий горіховий сад, із понад 500 дерев.

Свій сад він обрізав до останнього — доки з травня 2024-го війська рф не почали стирати Вовчанськ із лиця землі.

«У мене посіяна пшениця залишилась. Добрив три куби залишилось, амофоски — я хотів уже бризкати горіхи. Вони вже ж давали урожай… І бджоли нахр*н усі погинули, мабуть», — каже, ховаючи гнів у зморщене чоло, Станіслав.

«Годі базікати. Потрібно визначитися»

Чоловік стояв на обліку у двох ТЦК: київському й вовчанському. Тож здивувався, коли в «Резерв+» з’явився статус — «у розшуку». Виявилась якась плутанина з датою народження. Та коли в серпні 2025 року вручили повістку — доводити помилку й те, що в нього бронь, не став.

«Ну, покликали — треба служити. Я вже не став з’ясовувати, що там наплутали з датою. Бо годі п*здіти. Розумієте?» — каже Станіслав.

Він знав, що хотів служити саме у 5 штурмовій. І не пожалкував.

«От у нас у другому штурмовому батальйоні всі командири бойові. І свій навчальний центр. І це не так, як я знаю з інших державних “учебок”, що вони сидять у носі колупаються. Ми стріляли з усіх видів зброї. Я за час БЗВП вистріляв 1500 патронів. Нас готували на справжніх штурмовиків. І в підрозділі немає двохсотих за минулий рік. І жодного військового в СЗЧ», — додає боєць.

На бойову роботу він заступив із кінця жовтня 2025-го. Інформація ж про його службу з’явилася лиш нещодавно. Він каже: це щоб мотивувати інших.

«Розумієте, ну якось треба достукуватися. Потрібно доносити думку суспільству. Тому що ми, солдати (надто ті, хто із самого початку, а зараз уже і я), відчуваємо, що якось стороняться цивільні військових», — мовить Станіслав. 

«Те, що я інколи бачу о 9:00 (під час хвилини мовчання ред.), — всім плювати. Але ж майте якусь повагу. Зупиніться на хвилину. Згадайте, що ви тут не просто так. Ми там зупиняємось, розумієте? Зупиняємо штурмові дії… Бо кожен [побратим] стоїть перед очима».

Що думає про прірву між цивільними й військовими та що є цьому виною, гарячково відповідає: «Та що мені думати? Мені це не подобається. Але я солдат, я бойовий пілот. Моя задача — літати, виявляти росіян і вбивати їх».

Людей немає, міняти ніким. На передову чапати по 10-12 кілометрів. Ми, пілоти, сидимо по 30 днів на позиціях. По 12 годин, не відриваючись від пульта. Бо від тебе залежить життя побратимів. І що мені думати? 30 днів пілот не має сидіти на позиції — це факт. Але ж куди діватися?Станіслав Старостенко, військовослужбовець 5 ОШБр

Насамкінець каже свій посил: «Годі базікати. Потрібно визначитися. Ми на боці світла чи на боці пітьми? Бо пітьма поглине все. А якщо ми визначимося, що ми на боці світла, то потрібно брати й робити оцими руками. Бо оці руки, кожні руки, наші українські руки — здатні змінити всесвіт. Ми народжені для того, щоб міняти світ довкола себе. Ми не повинні чогось чекати. Нам ніхто нічого не дасть.

Знаєте, ми так ображаємося на наших західних партнерів, але треба й нам щось робити. Не хочете іти воювати? Я не проти. Ідіть на завод. Немає слюсарів, немає токарів, немає зварювальників. Робіть, допомагайте нам. Я не за те, щоб усіх зараз забрати й засунути на фронт. Ми без тилу, без громадян — ніхто. Ми тільки разом, тільки у спарці, розумієте? 1+1 дорівнює 3. Оця формула має бути в нас у головах».

 «Мрію повернутися до своїх дерев»

На запитання про те, яка в нього мрія, каже не задумуючись: «Повернутися до своїх дерев».

«Я ж кожен рік біля них лазив на колінах, і вирощував… У мене було 518 горіхів. А я ще садив у своїх посадках дуби, каштани, клени, липи. У мене був такий принцип — щорічно висаджувати 500 дерев. Я так бачу й відчуваю. І вважаю, що тільки так ми зможемо відновити нашу країну. Будуючи, а не руйнуючи. А наша українська земля відродиться, і буде цвісти й знову пахнути».

***

Рівно чотири роки по тому Станіслав Старостенко приєднався до ефіру ізраїльського телеканалу із тим самим журналістом Дов Ґіл-Гаром. Аби нагадати світу, що війна України з окупантами триває. 

Щоправда, вже не зі стовпчиками в руках, а із серйозною зброєю. Одну із «пташок» він уже везе на фронт. Із запискою: «Годі п*здіти. Треба помагати Україні». І просить долучитися до його збору на обладнання до безпілотних комплексів.