Взяла пралку і поїхала на фронт. Історія першої капеланки України

Лідерка змалку

Олександрі зараз 55. Народилася в Києві. В 19 років — дівчина-гіпі: хайратник на голові, плетені фенічки на зап’ястках, спідниця до підлоги, характер — сильний, бунтівний, через нього ледь з педагогічного коледжу не вигнали.

І ця юнка, яка шукає себе, потрапляє до Євангельської церкви. І відтоді — вона з Богом. Енергійна і віддана вірі. Як і своєму характеру. Коли за кілька років веде гурток з вивчення Біблії в одному зі столичних ліцеїв, ходить у джинсах з модною діркою, застібнутою шпильками. У 90-ті це не дуже відповідало образу вірянки та викладачки. Але Олександрі дозволили.

Коли жінка здобувала другу освіту (всього їх має три: вчителька початкових класів, психологиня, викладачка англійської мови — ред.) в університеті Драгоманова, один з викладачів вимагав, щоб студенти скинулися по 20 доларів за залік. Олександра з подругами-вірянками навідріз відмовилися давати хабар. Через скандал викладача звільнили, і залік здавали вже іншому.

Багато років вона працювала з дітьми як вчителька в школі, директорка благодійного християнського табору, лідерка дитячої групи в церкві. І дуже любила своїх підопічних.

«Я колись розмірковувала, як будувати життя. Господь вклав мені в серце бачення, що я, можливо, не матиму чоловіка і своїх дітей. Але якщо я служитиму, Він дасть мені духовну сім'ю. Так і вийшло, — каже вона. — Спершу це були діти, а тепер військові. Вони часто як ті ж діти», — посміхається.

Взяла пралку і переїхала на схід

2014-й. Майдан, молитовний намет. Чергували люди: хтось чай наливав, хтось гарячий суп, медики ліки роздавали, а хтось молився, доносив духовне слово, що Бог «тут, з вами, і Йому не байдуже, що відбувається з Україною».

Серед них і Олександра Андріяшина:

«Я говорила з майданівцями про те, що Господь проти зла, що Він благословляє боротьбу за свободу, за право мати вибір».

Тієї ж весни вона активно віддавала кошти з власної зарплати на шоломи, ліки, броніки. Якось її попросили відвезти турнікети військовим в Широкине, а в Гранітному провести свято для дітей.

Половина Гранітного по той бік річки була окупованою, інша частина — на боці України, зокрема й школа. І Олександра вітала дітей на Різдво, прийшли всі мешканці: бабусі, дворічні дітки.

2014-го її покликали в Станицю Луганську як волонтерку-капеланку. Офіційно такої посади в ЗСУ не було, та її Євангельська церква (Церква Голгофи), зареєстрована в Україні, дала своє посвідчення. У церкві жінка мала сан дияконтеси, тобто, вона може прибирати, накривати столи, роздавати гуманітарну допомогу тощо і проповідувати, відвідувати хворих — трудитися як християнка. Цього посвідчення для військових було достатньо, щоб її не вважали самозванкою.

«Я поїхала на тиждень, потім ще, а на третій раз зрозуміла, що готова перевести пралку і лишитися тут», — згадує жінка. Вона не боялася міняти життя: якщо так розгортається її шлях, значить на те воля Божа.

Думала про це так: Ісус прийшов на землю, щоб побути серед людей, щоб вони почули слово безпосередньо від Нього, щоб  побачили Його характер, вчинки, Його бажання віддати життя, піти на хрест і не зійти з нього. Це була Його місія. І люди мали побачити, як Він воскресає.

«І цей принцип має бути у служителів Божих. Короткотривалі візити на фронт теж потрібні, але коли такий волонтер приїздить на годину чи день, все радісно й позитивно. Але в ідеалі треба переїхати, ходити тими ж вулицям, жити під обстрілами, без світла, без туалету, їсти ту ж незрозумілу крупу. Тобто, показувати, що я теж можу бути налякана, втомлена, роздратована, що я така, як всі. Я зовсім не краща. Та я поруч і готова втішити й підтримати. Хай я не роблю те, що бійці, але я максимально з ними на їхній дорозі», — розповідає.

Щоб побачити Ісуса, шлях один — померти

В Станиці Луганській жінка куховарила для військових, прала (для цього вони приходили в її орендовану хату) когось відвозила на вокзал, когось на «Нову пошту», в штаб. У дворі мала басейн для дітей і увечері бійці могли там відпочити з лимонадом чи з кавою.

Щодня Олександра – у християнському волонтерському наметі. Якраз біля КПП, де перехід на окупований бік. Прилітало, у наметі рахували дірки. 

«Страшно було. Не всі місцеві за Україну, могли й на хату навести, чи якусь провокацію влаштувати, — зізнається. — Щодо страху смерті: кожна нормальна людина, що вірить, завжди хоче побачити Ісуса Христа, хоче бути на небесах з ним. А для цього треба померти. Шлях тільки такий. І це автоматично дає контроль над страхом. Але має й бути здоровий глузд, скажімо, йти в бомбосховище, бо дар життя — це Божий дар».

І вона запитувала хлопців, чи нормально до них приїжджати на нуль цього тижня, чи краще наступного. Слухалася, коли казали «за цими кущами не паркуватися, а за іншими, щоб снайпер не дістав».

І, звісно, спрацьовувала довіра до Господа: «Якщо я тут, значить, це Його воля, Він мене оберігає. І жодна волосинка з моєї голови не впаде».

У Станиці Луганській Олександра прожила і прослужила чотири роки.

«Я вірю, що я і всі інші капелани — великий ресурс для військових. Важливий і ефективний», — каже.

З Вірою до Бога

Наступні чотири роки, до повномасштабки, вона в Авдіївці — прифронтовому місті. Теж служить, несе Євангеліє.

Коли прийшла велика війна, набув чинності закон про капеланство — капелани отримали статус військовослужбовців (з 1 липня 2022-го). Тоді Олександра підписала контракт на 5 років з Міноборони, отримала мандат і пішла служити в 502 полк. Стала першою капеланкою у ЗСУ. Це рішення далося нелегко:

«Я не збиралася бути штатною капеланкою, і мене обережно відмовляли, бо є різниця — волонтерка ти, чи на службі не вільна у своїх діях. Але мені подзвонив один з командирів. Саме моїх капеланських, дуже крутий. Довго вів бесіди й пояснював: "Олександро, у тебе найбільший досвід, у тебе не було конфліктів, у тебе є вміння, навички, у тебе є освіта психолога”. Він дуже вірив у мене, не хотілося його розчаровувати. А ще мої друзі, духовні пастори, мене благословили. І третє: я чекала, що Бог дасть мені потрібну частину, бо я не збиралася ні до кого проситися».

Її сватали на посаду капелана в шість бригад, бо багато хто її знав і цінував. Навіть від Валерія Залужного має дві нагороди.

«Першими мені подзвонили з 502 полку, і я маю щастя служити тут до сьогодні», — зізнається Олександра.

Позивний у неї — Віра. Колись думала, який вибрати: «Віра? Надія? Любов?» Зупинилася на першому. Крім неї у лавах ЗСУ наразі є ще три капеланки.

Ненависть роз’їдає

На війні багато запитань про ненависть.

«Ненависть була і в мирному житті: невістки ненавиділи свекрух,  працівники — начальників, бабусі — сусідів. Тобто ненависть до людей притаманна нам, ми всі грішні й це існувало завжди. Але не було в масштабі “народ проти народу”. Як нормальний психолог я вислуховую людей. 60% успішної розмови — це вміння слухати. У когось хтось загинув, зник безвісти, будинок втратив, хтось почувається зрадником, що виїхав за кордон, і ненавидить себе».

Олександра старається показати людині, що для її емоцій є об'єктивні обставини, а не вона погана. Не каже, що правильно ненавидіти, а що почуття можна зрозуміти. І додає: ненависть — більше тягар для того, хто ненавидить. Вона роз'їдає.

«Контролюй її, щоб не відігруватися на рідних, сусідах чи колегах, — радить. — Дуже важливо, щоб ми не гризли один одного. Я з військовими часто проводжу такі бесіди й кажу: “Сонечки, ворог у нас один — русня. А якщо хтось біля вас лінивий, брехливий, нечупара — пробачайте, вчіться жити разом”».

Без Бога розберемося?

Не всі сприйняли Олександру відразу як духовну наставницю. З різних причин. Деяким військовим комфортніше працювати з чоловіком-капеланом, бо в мирному житті в церкві — священник. Хоч і бували іноді в тій церкві кілька разів за життя. Так само не всім звичні Євангельські церкви, хоча вони в Україні офіційні.

Не всім взагалі треба Бог.

«Не всі бійці там стрибали від радості, коли бачили мене. Деякі так і казали: "Ми звикли сподіватися і покладатись на свою зброю і на побратимів. Без Бога розберемося”. Для них віра — це слабкість, бо Ісус проповідував підставити іншу щоку. Я пояснювала, що це не стосується війни», — каже жінка.

Потрапила Олександра і під стереотип, що жінці не місце на війні. Як і багатьом іншим, яким треба було доводити, що вони чудові снайперки, водійки танків чи пілотеси військових гелікоптерів.  Чоловіка відразу сприймають, а жінці повагу треба завоювати.

«Але мені це не важко далося, бо Бог з ранньої молодості наділив мене комбінацією лідерських здібностей і певних практичних навичок. Як психологині часто вдавалося уникати конфліктів. Вистачило мудрості й впевненості. Як у тій приказці: зустрічають за одягом, проводжають за розумом, — і додає з посмішкою: — ще й з повагою і любов'ю».

Іноді трапляється, що її можуть обговорити, пустити плітки, пильно приглядатися, але жінка лише сміється, коли дізнається про це: «Я ніколи не претендувала на те, що я ідеальна, я служу ідеальному Богу. Хочете, я вам про нього трохи розкажу?»

Польоти між зірками й морозиво

Віра починала службу в ЗСУ як молодша лейтенантка, а зараз вона вже капітанка. Розмірковує про те, наскільки повномасштабна війна відрізняється від АТО. Жінка  вже не може їздити на передову в окопи, як раніше.

«Та в мене є домовленість з командиром, раз на місяць я маю виїхати на тиждень, на десять днів у район виконання бойових задач, щоб не сидіти 365 днів у штабі. Там небезпечно, але Бог поки рятує, благословляє».

Їздить вона переважно на Харківщину, Дніпропетровщину, Донеччину. Постійний пункт дислокації — в місті Самар, на Дніпропетровщині. До неї щодня приходять люди.

«Двері тільки: бах-бах. Розмовляємо про різне, про Бога таких бесід не більше 20%. Переважно дізнаються, як справи, розповідають, що купили машину, чи на ремонт ставлять, чи народилася дитина, чи що там на Олімпіаді, чи проблеми в родині, чи командир — такий-сякий. Звісно, це все конфіденційно. Є й важкі розмови: боєць без кінцівки, дружина втратила чоловіка, розстріляли пораненого побратима… Я молюся за кожного, благословляю, кажу, що пишаюся, люблю і що Господь з ними», — розповідає про свою діяльність капеланка.

Щотижня у неї зустріч з військовослужбовицями. Моляться за здоров'я, за життя, за перемогу, за їхніх чоловіків, бо більшість служить у бойових бригадах.

Велика частина роботи — соціально-доброчинна діяльність:

«Є потреби бригади у фінансовій підтримці: купити модеми, кабелі, перезути гуму на авто тощо. Я пишу пости у фейсбуці й друзі, які завжди підтримували й мені довіряють, допомагають, надсилаючи кошти».

Випадають їй і чорні дні, коли опускаються руки від втрат, від горя.

«Я за повномасштабку втратила близько 50 близьких людей.  Траплялися моменти, що сідала і плакала: “Господь, нащо мені молитись? Ти однак робиш, як хочеш". Але “Біблія” мене навчила, що з Богом треба бути максимально чесною, і я казала Йому, що мені боляче, складно, щось мене розчаровує чи злить. І Він тримав мене за руку, виводив з відчаю, давав сили. Нею я можу ділитися».

Знаючи, що Бог править світом, дає життя і забирає, вона активно, а іноді й агресивно проповідує Євангеліє. Хоче, щоб якщо судилося комусь загинути на війні, мав на серці істину, що Бог його любить, Бог прощає. Тільки встигни попросити: «Боже, прости».  

«І Він прийме своєю дитинкою, а не просто своїм творінням. Я вважаю, що ми, капелани, маємо частіше нагадувати людям, що наш світ — це не максимум того, що існує у Всесвіті. Є небеса — місце, де немає смерті, зла, хвороб, болю, зради, гріха, а є радості, ангели, польоти між зірками та, я думаю, що й морозиво є», — усміхається Олександра.

Втрати — найважче на війні. А ще — туалети. Вони не завжди є, не завжди хороші, і майже завжди не для жінок.

Пішли щось міняти

Кілька разів за розмову капеланка плакала. Розчулює її історія про жінку, яку зустріла. Та втратила двох синів на війні, і вже років два як ходить у церкву. Крім того, у місцеву лікарню. Там не можна фотографувати, але до жінки підійшли поранені: “Мамо Таню, а можна з вами зазнимкуватися?” Та розцвіла, усміхнулася. І зізналася потім своїм друзям: “Війна забрала у мене двох синів, але Господь дав мені натомість десятки, яким я можу служити й підтримувати. І в церкві я можу побачити, обняти, погладити по голівці, пригостити цукеркою діточок, як своїх внучків. І сказати, що ти, дитя, дуже особливе і хай Бог тебе благословить”».

«Через таких вірян, через нас, капеланів, Господь багато робить, підказує нам способи підтримати людей, активно боротися зі злом і лишатися, буквально лишатися,  воїнами світла, — резюмує Олександра і додає: — Якщо я бачу, що потрібна людині, чи в ситуації, беру Бога за руку: “Пішли щось міняти”».