Як і навіщо тримати зв'язок із побратимами родича-військовослужбовця

Тому кілька порад. Хочете — дослухайтеся, не хочете — мені, чесно кажучи, все одно. Просто не дай боже що — я не зможу вам допомогти.

Річ у тім, що повідомляти про загибель/зникнення безвісти військовослужбовця має виключне право ТЦК. Виключне — це означає, що ніхто, крім ТЦК. Це спеціальні люди, у них напохваті нашатир, «швидка» і правильне слово. Так вважається.

Саме тому всі мовчать і вам ніхто не телефонує: ні командир, ні побратими не мають на це права. За таке — догана. У кращому разі.

1. Щоб хоч щось дізнатися, у разі чого, майте телефони найближчих побратимів і командира. Обіцяйте ніколи їм не телефонувати, але телефони майте.
2. Якщо з вашим родичем зв’язок зник, то навіть і тоді потерпіть телефонувати. Ви все одно нічим не допоможете. Чекайте.

3. Телефонувати починайте, коли вже все. Коли ТЦК вже приходили, у вас на руках документи, але треба ж із кимсь поговорити — дізнатися що і як. Якщо загинув — як загинув, якщо безвісти — то чи хтось бачив, що таки загинув, чи є надія на полон. Де тіло — на нашій території чи під*рській (це важливо: якщо на нашій, то є надія на ДНК-тест, і через рік-півтора визнають загиблим).
   У вас може бути багато запитань — подбайте, щоб їх було кому поставити.
   Якщо ви мудра й товариська людина, то постарайтеся з кимсь із побратимів познайомитись особисто. Для цього годиться все: пиріжки, приїзди в гості, волонтерські поїздки. Все, що дасть вам більш як один контакт.

   Тоді ви зможете телефонувати й без крайньої потреби: спекла пиріжки, хочу передати, заодно й спитати, а де мій?!

   Бо основне, через що не дають номери телефонів чужим родичам, — щоб не задовбували дзвінками й не істерили. Для цього своїх вистачає.

4. Я не можу дізнатися нічого про вашого родича, навіть якщо ми в одній бригаді чи корпусі. Бригада — це багато, корпус — іще більше. Між різними ротами не дуже контактують, не кажучи вже про різні батальйони. Цікавитися втратами не можна.

   Інформація про двохсотих/трьохсотих/п’ятсотих надається лише родичам.

   Щоб простому солдатові щось дізнатися про іншого простого солдата, то треба знайти ще іншого простого солдата, який знає того, про кого ти хочеш дізнатися. Не факт, що така зустріч відбудеться.

5. Речі. Стежити за речами на війні — важко. Речі постійно пройо*уються. Це я про свої. Про чужі навіть не йдеться.

   Подбати про речі побратима — це серйозна задача, і візьметься за неї лише найближчий друг. Решта відмахнеться, бо це реально нікому не треба. Не ставтеся до цього як: ааааа навіть речі не прислали. Хочете речі — приїздіть і заберіть. Якщо раптом вам прислали й усе красиво складено: подякуйте, це хтось серйозно заморочився.

   «Мені замість речей прислали брудне ганчір’я» — це викликає «аааааа» тільки в того, хто не тут. Ті, хто тут, дивуються, а що вони ще хотіли.

   Розкажу історію від друга: «Приїхали ми в село П. Там саме пацани хату звільняють і кажуть нам: “Заселяйтеся, але ці речі не викидайте, це речі трьохсотих. А там купа брудного мотлоху. Ми все засунули в сарай. А через пів року нам зателефонували, попросили щось вислати, але ми просто всю купу йому запакували в коробки й відправили, ніхто шукати не схотів”». І це ще дуже відповідальні хлопці. І відділення «Нової пошти» в них було поруч.

   Тому всі крики про те, що погані командири крадуть солдатські речі, — це маячня. Тут би зі своїми речами розібратися. Он у селі Карпівка досі стоїть «жигуль» мого побратима. Спочатку «жигуль» зламався. Потім побратим загинув. Я родичам переслала ключі, а вони обурювалися, що не пригнала машину. Тепер і Карпівка окупована. Якось так.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.