Славутич — місто спокою, дітей та кіно

Фестиваль кіно та урбаністики «86» з 6 по 9 травня втретє пройде в Славутичі. Частиною програми фестивалю можна вважати саме місто. Воно — наймолодше в Україні, споруджене для евакуйованих після аварії на ЧАЕС жителів Прип’яті та збудоване архітекторами й будівельниками з восьми республік колишнього Радянського Союзу, що надало кожному кварталові національного колориту.

На фестивалі «86» покажуть 42 документальних фільми, 14 із них в рамках конкурсу MyStreetFilms. На додачу до цього, буде мистецька, музична та дитяча програми. Усі події цьогорічного фестивалю об’єднала тема «Коло поколінь». Тому ми вирішили поспілкуватися з представниками різних генерацій славутичан про їхнє місто.

Раїса Аксьонова, мешканка Славутича, пенсіонерка

«Я пам’ятаю Славутич як місто піску і траншей по 6 метрів глибиною. З цього починалося будівництво. Тоді будував увесь Радянський Союз. З’явився єреванський, бакинський, київський, московський, бєлгородський, ленінградський квартали.

Це моя друга мала батьківщина. Ось там мій дім і балкон виходить на захід. Спершу, коли ми лише переїхали, я часто любила стояти і дивитися туди — в бік місця, де ми жили раніше (в бік Прип’яті — ред.)».

Сергій Рабчевський, мешканець Славутича, депутат міської ради

«Коли будували місто Славутич, будівельники принципово вирішили не чіпати ті дерева, які не заважають будівництву будинків і доріг. Тому в нас вийшло так, що багато довголітніх дерев в місті залишилося».

Дмитро Корчак, мешканець Славутича, член команди фестивалю «86»

«Коли сюди приїжджають люди, то починають захоплюватися архітектурою і взагалі місцевим плануванням, оскільки місто проектувалося як пішохідне і простір дуже вдало спланований. Люди це помічають. Немає якихось там хмарочосів — все органічне і гармонійне.

Фестиваль взагалі сприймається позитивно. У нас колись — чи то в ранніх 2000-х чи то в кінці 90-х — був проведений один фестиваль кіно «Білий ангел Славутич». Туди з’їхалися зірки, режисери, продюсери з усього пострадянського простору. Тому на генетичному рівні Славутич був готовий до такого фестивалю, як «86».

Настя Бабенко, славутичанка, режисерка фільму «Ми росли разом»

«Славутич дуже красивий, дуже зелений, дуже молодий. Тут немає жахливих кіосків, бігбордів по всьому місту. В дитинстві я думала, що Україна — вся така.

Мені здається, це місто для дітей. Я частково це питання зачіпала в своєму фільмі. Бо тут класно рости дітям, тут завжди було і зараз є багато дітей, тут дуже зелено, багато дитячих майданчиків, тут все поряд — школа мистецтв, теніс, стадіон. Але коли ти виростаєш, то тут немає чим зайнятися. Просто місто випускає дітей, а потім нових дітей».

/ Над матеріалом працювали: Катерина Мізіна, Андрій Шурпенков, Анна Московченко, Оксана Городівська