Журналістка Ксенія Марченко презентувала короткометражку про метро «Там знизу тихо»

Короткометражку про метро «Там знизу тихо» показали на платформі станції Кловська опівночі. Показ відбувся в межах «Післямови фестивалю кіно та урбаністики 86».

Режисерка Ксенія Марченко створила відеокарту закритих для пасажирів частин метрополітену.

«Там знизу тихо» дає можливість зазирнути у кімнати метрополітену, які зачинені для пасажирів. Це можливість побути з працівниками метрополітену, які мають надсувору дисципліну, рідко говорять і не завжди чутно.

Метрополітен – це фабрика поспіху для пасажирів. Працівники – це ті, хто створює і контролює ритм для пасажирів. Що можуть роздивитись працівники метрополітену, що їм загрожує і чим земним вони переймаються у підземеллі? Стрічка є картою ключових підземних локацій та процесів у метрополітені. Проїхати з машиністом у його душній кабіні, продати жетон із крісла касира, посидіти у скляній буді контролера ескалатора, потрапити на станцію Львівська Брама, що вже 20 років ніяк не почне працювати, роздивитись людину, яка оголошує прибуття потяга і попереджає не заходити за обмежувальну лінію, спробувати прибрати станцію у годину-пік, дізнатись, що робиться на коліях вночі, пережити момент закриття станції на аварійний затвор.

І це лише частина того, на що не вистачає часу зупинитись і роздивитись, коли поспішаємо у метро.

У вступному слові Марченко торкнулася теми реклами у метрополітені, закликавши прибрати її зі станцій.

«Метро схоже на велику квартиру, в якій кожен може сісти на диван, доробити справи, поговорити відверто, подумати. В квартирах ми робимо ремонт і перестановки, приводимо гостей. Пропоную прибрати рекламу на станціях метрополітену. Залишити  простір, який несоромно показати гостям міста», – сказала Марченко.

«Для мене самостійні зйомки фільму така ж авантюра, як і для працівників метрополітену, які погодились на неї. В межах документальної лабораторії «My Street Films» ми мали кілька тижнів на інтенсивне фільмування.  Після чотирьох годин на платформі, стільки тривала найдовша частина спостереження, обличчя вкривається пилом, що помітно провівши пальцем. Якось мене запитала працівник станції: «А як там нагорі?». Нагорі були перші теплі дні, цвіли абрикоси і пахло солодким. Вона додала: «Ми завжди все пропускаємо, але тому багато, хто у вільні дні їздить за місто». Піднявшись нагору інакше відчуваєш звуки і справді хочеться більше повітря», – каже режисерка.

Працівники метрополітену стримані та чіткі у діях, розповіла режисерка.

«Чергові станції виявляється не просто так ходять із одного боку в інший кожні півгодини – роблять огляди на підозрілі предмети. Підозрілими є усе, що лежить без діла. Якщо ця річ загублена потрапляє у бюро знахідок. Здається, працівниця, ставиться до своєї роботи, як до бібліотеки людських драм. Хоча не повинна, але як має імена власників, то шукає їх вдома через соцмережі. Через комп’ютер лише вдома, бо на роботі його не має, веде звітність від руки у великому зошиті», – розповіла Марченко.