Микола Куліш: воїн, митець і Ґете з тавром «терориста»

Геній із Чаплинки 

Рідна для митця Чаплинка, що на Херсонщині, нині окупована росіянами. Так було і 132 роки тому. У подружжя Кулішів народився син — якраз у день святителя Миколая, тож вибір імені майбутнього драматурга був очевидний.

Крім імені, батьки мало що могли дати своєму синові. Обоє були наймитами, тато ще й полюбляв хильнути зайвого. Тож малий Микольця не чекав з моря погоди й сам намагався прилаштуватися кудись, аби заробити на хліб.

Попри всі труднощі дитинства, хлопчик зумів закінчити 4 класи у парафіяльній школі. Там він так вразив учителів своєю тямущістю, що місцева інтелігенція погодилася оплатити йому навчання в училищі в Олешках. Звідти він подався ще вище — до Олешківської прогімназії. 

 І там, і там Микола проявляв не тільки свій гострий розум, але й бунтарський характер. З училища його кілька разів відраховували «за непокору начальству». А одного разу навіть зловили на вивченні програми соціал-демократичної партії — поборників імперського ладу.

Не варто думати, що як Микола вибрався в люди та здобував гарну освіту, то бідність його покинула. Вона наздогнала його посеред навчання. Річ у тім, що юний митець жив у хаті свого одногрупника; коли ж його старший брат повернувся з війська, Миколу «попросили» з того дому. Довелося тинятися світом. 

«Веди нас, батьку Куліш…»

Глухі звуки пострілів ледь не щогодини долітали до вух кожного в’язня на Соловках. Кулішеві цей звук був добре знайомий: свого часу він устиг настрілятися на фронті Першої світової війни, а потім і під час революції на боці більшовиків. Як і долю більшості його майбутніх колег-літераторів, події кривавих 1910-х перекроїли талан Миколи Куліша.

Розкривши у собі талант до письма, хлопець опанував ще й іншу царину — військову. До 1917 року Куліш устиг написати кілька п’єс та віршів, піднятися до звання офіцера царської армії російської імперії та ледь не померти — двічі зазнав важких поранень, зокрема й у голову.

Не гаяв часу юний Микола і в особистому житті — 1915 року він одружився з Тосею Невель, сестрою своїх приятелів ще з Олешків. За це його покарали гауптвахтою, оскільки начальство не дало дозволу взяти шлюб. 

Переживши глибоку депресію і тотальну зневіру, Куліш подався до комуністів. Разом з червоними юний митець створив полк із селян-добровольців — воював проти Підрозділи на чолі з царським генералом Антоном Денікіним, які за часів революції 1917-1921 років воював на півдні та сході України, відстоюючи позиції російського монархізмуденікінців на своїй рідній Херсонщині. Вояки так любили свого командира, що називали його батьком.

Боротьба на полі бою забезпечила Кулішеві повагу більшовиків і навіть членство у комуністичній партії. Кохана митця — Тося — сумно констатувала: «Все пізніше життя він був в’язнем цього партійного квитка».

Проте слава революціонера не врятувала його від смерті — сталінський терор не щадив навіть прихильників режиму. 

Та поки цього не сталося, Куліш здіймає неабиякий ажіотаж навколо себе однією зі своїх зрештою найвідоміших п’єс — «97». У ній він розповідає про вкрай чутливу на той час тему — Масовий голод у південних областях України, спричинений продовольчою диктатурою радянської влади, надмірним продажем зерна за кордон і повоєнною розрухоюголод 1921-1923 років. 

Уперше глядацькому оку цю виставу представили вже за рік після трагічних подій. П’єса мала шалений успіх. Настільки, що впродовж сезону 1924-1925 років театр імені Івана Франка, очолюваний Гнатом Юрою, ставив «97» аж 50 разів!

Куліш вивів радянську драматургію з манівців примітивізму й дешевої агітації та вказав шляхи творення глибокої пересякнутої революційним змістом п’єси, тим самим зламавши невиразну методику використання театру для агітаційних заходів, і реалізував ідею виховання революційного світогляду через театр.Юрій Смолич, із книжки «Розповідь про неспокій», 1968 рік

Не Україною єдиною подорожував цей твір: франківці їздили з цією виставою по великих містах росії та навіть Канади.

Не менший успіх мала й наступна п’єса Куліша — «Комуна в степах». Вона остаточно ствердила ім’я молодого драматурга.

Харків, Курбас і «Мина Мазайло»

На розстріл Куліша ведуть не самого: за ним під вартою волочить ноги його добрий друг Лесь Курбас. Обоє провели свої найкращі роки у Харкові, обоє разом творили, дискутували та ділили скибу хліба. За легендою, їх двох убили одним патроном. Постріл — і обоє впали долілиць. Та цьому вбивству передувала довга міцна дружба.

Харків — У період з 1919 по 1934 рік столицею Української РСР був Харків, поки її не повернули в Київтодішня столиця — манив до себе чи не всіх митців. Хвильовий, Тичина, Сосюра, Вишня — усі вони були тут. Куліш став «одним із них». Доволі швидко Микола потоваришував зі своїм тезкою — Хвильовим. Вони двоє та ще кілька митців сформували гарну компанію з «дружбою найвищої проби». Куліш навіть став головою дітища Хвильового — Вільна академія пролетарської літературиВАПЛІТЕ, одного з центрів тодішньої літературної дискусії.

Ці двоє письменників були такими близькими, що коли Хвильовий вчинив самогубство, молодий драматург Куліш усю ніч плакав над його тілом, а наступну ніч після похорону провів над його могилою.

Ще одну міцну дружбу Куліш зав’язав із Лесем Курбасом. Як писав Лесь Танюк, з неї виросла «єдина й цільна лабораторія української культури» — перший писав п’єси, а другий ставив їх у своєму театрі. А втім, контраст між цими двома митцями був шалений:

По-людському Курбас і Куліш були навдивовижу різні, зовсім не подібні один до одного, я б навіть сказав — абсолютні антиподи: Курбас — витончений інтелігент, Куліш… — обрубкуватий сільський дядько. Чого було в одного надміру, того не тільки бракувало, а взагалі зовсім не було в другого.Юрій Смолич, із книжки «Розповідь про неспокій», 1968 рік

Попри авангардний настрій своїх товаришів-новаторів, Куліш не відмовлявся від традиційних для своїх п’єс побутово-реалістичних рис. Його твори — «97», «Комуна в степах», «Отак загинув Гуска» — були саме такими. У наступних роботах драматург також зберігає ці напрацьовані принципи.

У творчому тандемі Курбас не прагнув підлаштувати Куліша під себе. Навіть навпаки — режисер намагався якнайкраще розкрити сенс п’єс, які намагався донести письменник, дарма що спершу вже бувалий театрал доволі різко ставився до його стилю.

Одним з найбільш відомих творів цього тандему є п’єса «Народний Малахій» — розповідь про поштаря Малахія Стаканчика, який став одержимим ідеєю «реформи людини», заради якої був готовий на все.

Подейкують, що у цьому творі в образі Малахія можна помітити й самого Куліша — той свого часу також належав до покоління революційних мрійників з фантазіями про комунізм, що мав розв’язати всі проблеми людства.

Твір мав шалений успіх. Тільки от радянська влада з цим не змирилася — після нищівної критики цю п’єсу в Україні заборонили. Куліш, не довго думаючи, переклав твір російською, а Курбас поставив її в росії. Що ж, згодом виставу заборонили ставити й там.

Інший шедевр Куліша та Курбаса — п’єса «Мина Мазайло». Цим твором знаний на всю Україну драматург висміює меншовартісність тих українців, які намагаються вдавати із себе великих росіян, а також порушує тему важливості української мови у країні, яка ще зовсім нещодавно програла свою боротьбу за незалежність.

Надворі 1929-й, пікові роки українізації вже позаду, поступово з москви розгортають реакційну політику русифікації. Щоправда, над цим ще можна жартувати.

Щиру посмішку, а подекуди й легенький сміх у цьому творі викликає діалог між дядьком Тарасом і тьотею Мотею з Курська (як же актуально!) — та назвала українську мову «огидною та репаною»:

— А по-вашому, по-оно-о-му, вишепоіменованому, не по без-воз-мез-дно у французів бла-го-прі-об-ре-тє-н-ному, а по істинно по-расєйському як буде «акушерка»? По-нашому «повитуха», а по-вашому як? 
— Акушерка. 
— Нічого подібного! «Акушерка» — слово французьке, «адвокат» — латинське, «лямпа» — німецьке. По-нашому білет — «квиток», а по-вашому як? 
— Білет. 
— А дзуськи! «Білет» — слово французьке. Думаєте, комод» — ваше слово, «гардина», «кооператив» або «вагон»? «Матерія» — думаєте, ваше слово, «овальний», «роза» або «машина»? Навіть «гармоніка» — і то не ваше слово. 
— Шовінізм! 
— Нехай шовінізм, проте і це не ваше слово! Половина слів у вас позичена… 

Та що там! Чого варта лише одна фраза тьоті Моті: «Прілічнєй бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

Цей твір — останній, до якого радянська влада поставилася схвально. Далі ж на драматурга, як і на його соратників, спершу нацькували підконтрольних радянській владі критиків. Українських митців вивели зі сцени — зробили життя нестерпним, а подальшу творчу кар’єру — неможливою. 

Голод, арешт і тавро терориста

Листопадовий соловецький холод до кісток пронизує тіло бійців розстрільної команди Народний комісаріат внутрішніх справ: силове відомство СРСР, яке у 1946 році розкололося на «міліцейське» Міністерство внутрішніх справ і спецслужбу — Комітет державної безпекиНКВС. Вони поспіхом закопують тіло Куліша і тих, кого вбили разом з ним — а це Курбас, Підмогильний, Юрій Мазуренко — український громадський діяч, юристМазуренко та Григорій Епік — український письменник, перекладач і публіцистЕпік. 

Напередодні буремних і трагічних 1930-х Куліш разом з багатьма іншими митцями (серед них Курбас, Підмогильний, Остап Вишня, Михайль Семенко) поїхав до Москви на авдієнцію до Йосипа Сталіна. Там їм показували п’єсу «Дні Турбіних» Михайла Булгакова, а також пропонували створити Спілку письменників України. Є легенда, що під час зустрічі з «вождем» один із письменників — Валер’ян Поліщук — запитав, коли до України приєднають Вороніж та Кубань.

У той страшний час Куліш став свідком Голодомору на рідній Херсонщині. Коли вже гірше не могло бути, радянська влада завдавала нових ударів і по самому драматургу: спершу визнала «ворожими» його твори «Мина Мазайло», «Патетична соната» та «Маклена Ґраса»; потім закрила театр «Березіль»; врешті — арештувала самого письменника прямо перед похоронами його друга Український письменник, перекладач. Справжнє прізвище — ШевченкоІвана Дніпровського. 

За абсурдним звинуваченням Куліш нібито готував замах на самого Сталіна. Йому закидали співпрацю з Організацією українських націоналістів і підготовку до теракту. Митець отримав 10 років Соловецьких таборів, уже страждаючи від туберкульозу. Туди ж запроторили й Леся Курбаса.

Куліш не зламався у таборі. Навіть бувши в камері-одиночці, він і далі працював над рукописами. Достеменно відомо, що за час ув’язнення автор встиг написати п’єсу «Такі» — на жаль, вона не збереглася до наших днів. 

* * *

Куліша і Курбаса вбили в один день — 3 листопада 1934 року. Подейкували, що останки драматурга викинули в Біле море. Це виявилося міфом. Як і те, що обох розстріляли одним патроном — нібито заради економії. Проте це лише чутки, що додають драматизму й без того трагічній історії.

Для тих, кого цікавить українська література XX століття, hromadske підготувало спецпроєкт «Розстріляне відродження» — тут ви можете почитати історії життя митців, яких знищила радянська росія у 1930-х.