Про відродження «Мертвого півня», книгу про «Братів Гадюкіних», дует із Христиною Соловій і хмільну поезію: Юрій Рокецький

Про новий альбом «Мертвого півня»

Я дуже тішуся, що ми випустили нарешті альбом, який спочатку потрішки записували синглами, а потім уже дописали основну масу пісень. Зараз виходить вініл. Альбом цей називається «Поезії хмільних дворів». Це чотирнадцятий альбом після чотирнадцятирічної, скажімо так, перерви в релізах. 

Як на мене, він звучить дуже достойно, цікаво. Там уся «півнівська» традиція дотримана. Тобто це співпраця як із сучасними поетами, так і з поетами класичними, поетами перевідкритими. Це в певному сенсі навіть концептуальна історія. Він називається «Поезії хмільних дворів». Відповідно, обиралася така трохи «хмільна» поезія. Але не лише.

І всі патерни «Мертвого півня» дотримані. Тобто є серйозна поезія, є жартівлива, є іронічна, є якась п'яна. Тобто «півнівська» різність. Хотілося це все-таки відтворити, показати. 

У новому альбомі в нас є кілька колаб, таких доволі цікавих. Наприклад, із Сергієм Жаданом, з Юрком Іздриком. Ну, ці пісні, звичайно, привертають більше уваги, вистрілюють більше. Я бачу це за переглядами на YouTube.

Як перезапускали гурт

Ми намагалися почати із якісного концерту, великого концерту-повернення. Допоміг Сергій Жадан, який нас запросив на свій проєкт «Птах». Це було дуже гарне рішення для повернення, тому що ми вийшли із Сергієм, там було багато артистів, нас гідно представили, прийняли й так далі. Наступний крок — це великий концерт у Львові, а потім у Києві. Наш тодішній менеджер відразу поставив цю високу планку, що ми не можемо собі дозволити це ім'я просто возити по маленьких клубах або розкидатися цим. І ми дуже серйозно підготувалися. Приїхала зі Штатів Ярка Якуб’як, вокалістка «Мертвого півня», і ми зробили просто шикарну, як на мене, програму з різних пісень. Десь щось повитягували навіть таке, що не гралося практично ніколи.

Неймовірний концерт, десь близько тисячі людей. І потім ми намагалися просто тримати цю планку, випускати регулярно сингли, знімати відоси, знімати кліпи. І з часом у нас з'явився піар-менеджер, з'явився тур-менеджер. Усе так, як у людей. Ми трошечки перейнялися алгоритмами, як це правильно робити.

Ми переглянули якісь базові речі, які б допомогли гурту принаймні триматися на плаву й мати якусь фінансову незалежність. Насамперед упорядкували стримінги, які нам не належали й були невідомо ким залиті на оці всі платформи. І це вже така більш-менш хороша база. Звичайно, ще багато помилок, ще багато чого навчатися. 

Про дует із Христиною Соловій 

Христина приходила до нас на репетиції в контексті цього нашого першого концерту-повернення. Узагалі вона мала співати лише одну пісню з нами, але вона давня фанка «Мертвого півня». І вона просто сиділа на репетиції й усе співала в мікрофон. Ну, підспівувала. І я кажу: «Христино, ну, типу камон, співай усе з нами». І так і вийшло. Вона співала замість однієї, здається, чотири пісні.

Але «Гобелен» звучав найбільш проникливо. І я кажу: «Потрібно її записати в цьому теперішньому вайбі». Воно вийшло доволі стримане таке, попсовіше, ніж оригінальна версія. Але в цьому теж є якась ніжність, якась така тендітність. І це качнуло цю пісню, до речі. На концертах дуже багато людей просять заспівати «Гобелен», навіть на біс.

Як створювалася книга про Сергія Кузьмінського

Це експериментальна була для мене взагалі історія. І я не знав, як зробити біографічну книжку. Можливо, у цьому її успіх, що в мене не було жодних якихось рамок. Але мене надихала, до речі, така Суб'єктивний, емоційний та часто хаотичний стиль письма, що виник із гонзо-журналістики, де репортер стає головним героєм, відмовляється від об'єктивності на користь особистого досвіду, сатири, сюрреалізму та прямого включення в подію, аби шокувати й викликати сильні емоції, а не просто інформувати.гонзо-література типу Альберта Голдмана «Життя Джона Леннона». Це дуже брудна книжка, яка розкритикована всіма можливими критиками, але вона читається, ти не можеш відірватися абсолютно. Тобто це бруд. Хоча він брав факти, просто трішечки їх по-іншому подавав.

Я мав насамперед дистанціюватися від своєї такої фанськості до «Братів Гадюкіних» і все-таки зробити чесний портрет Кузьмінського, без якихось там дифірамбів. Хоча й без цього не обійшлося. Але в мене був дуже добрий куратор Сергій Куцан, який мене стримував. Він казав: «Ну, чуваче, тут видно, що ти вже перегинаєш». І я це забирав. Це важливо, до речі, щоб була людина, яка тебе трішки стримує.

Я хотів щиро писати, плюс я послуговувався щоденниками, їх перекладав, викладав, як воно є. А вони теж такі, як Кузьмінський, — брудні, брутальні, там секс, драгз, рок-н-рол. І виходила цікава картина, тому що воно все мечилось із піснями, із впізнаваним образом. І я хотів ось такого ефекту, щоб читач постійно себе ловив на думці: блін, ну він був засранцем, але прикольним засранцем. Ну якось так. А це, зрештою, так і було. 

Оця така його неоднозначність, конфліктність, постійна суперечливість самому собі. Цинізм показовий, але внутрішня вразливість, залежність від жінок, якась егоцентричність, нарцисизм. Ну там букет просто страшний, вибуховий.

І плюс я хотів показати, що Кузя — це не лише «Гади», а це й електронний музикант, який створив доволі багато музики. Просто насправді про ці альбоми ніхто не знає, а вони дуже слухабельні, дуже цікаві. Кузя, до речі, створив навіть кавер на колядку «Ой як же було ізпрежди віка», по-моєму, на вісім чи дев'ять хвилин, трансовий кавер. 

І що йому там шили, що він закінчив у Москві свою кар'єру або наче втік на заробітки в Москву. Кузя був останньою людиною, яка мала бажання працювати. Він був дуже лінивий. І, власне, у Москву він поїхав лише з романтичних причин. Тобто в нього була дівчина Настя, потім він називав її своєю дружиною. Він туди поїхав, бо вона там вчилася. Зрештою, потім він повернувся в Київ. 

Я хотів показати його різні сторони, ну і плюс показати частково його дитинство й те, що його формувало. Про це теж було мало відомо всім. А це фігура така базова вочевидь для української культури, контркультури вже пізнього совка. Тобто це, з одного боку, дослідження, а з іншого — там вони між собою розмовляють, тобто є якийсь літературний складник. Я взагалі не соромився придумувати якісь діалоги, хоча мені їх передавали десь так, приблизно.

Але, знову ж таки, редактори викинули приблизно третину книги. Тому що якби вона була такою, як я її віддав, то це ось такий талмуд, який ніхто не зможе дозволити собі купити.

 Що далі?

Я зараз працюю над книжкою про «Воплі Відоплясова» («ВВ») — український рок-гурт, заснований у Києві 1986 року.«ВВ». Це важка робота, зразу скажу, тому що не всі погоджуються навіть зі мною поговорити. Там були конфлікти, там вони досі якісь образи зберігають.

Є світоглядні, є внутрішні непорозуміння, розійшлись, не розійшлись, чи добре розійшлись, не знаю. Мене цікавить більше музичний складник, культовість цього гурту, вплив на українську культуру. Тому є з чим працювати, дуже цікавий матеріал, дуже багато матеріалу, потрібен час, натхнення, здоров'я й сили, щоб це закінчити.

Хотілося б такий посил у всесвіт, щоб ті, хто не хоче давати мені інтерв'ю для цієї книжки, переглянули свою позицію. Тому що я роблю книжку не кон'юнктурну, а історичну, дослідницьку, живу, панкову. Я буду наполягати, щоб це була максимально з різними думками книга. Так само як і в «Гадюкіних» — там є якісь суперечності, комусь щось не подобається, але там усі позиції враховані, і чітко й просто написано, що той вважає так, той вважає так, а той так. Це нормальні речі, тому що в біографіях деякі факти неможливо достеменно перевірити, але ми так і пишемо: «можливо», або «вірогідно», або «за словами тої чи іншої людини, було ось так».