«Мені в Києві робити нічого». Андрій Хливнюк про особисті кордони, пісні на нулі, тил і дружбу з Noize MC

Про сольний концерт  

У нас уже кілька років не було сольних концертів у Києві. Двічі лише (за час повномасштабної війни — ред.) грали на фестивалях, щоб зібрати кошти на «Повернись живим» і на свій фонд. 

На концерт (16 травня 2026 року — ред.) будуть дійсні п'ять тисяч квитків, проданих на концерт, який мав би відбутися у квітні 2022 року. І ще вісім тисяч квитків уже купили. Тому трошки буде людей. 

Я не з тих, хто любить грати чітко так, як записано. Я люблю мікроімпровізації. І не дуже прив'язаний до своїх записів, бо я їх не слухаю. Я не є своїм слухачем. Мені достатньо того, щоб мені здалося в момент запису, що пісня не мертва, а жива. І що вона лунає нормально. 

Усе одно будь-які записи — це поганий замінник живого концерту.  Усе, що я чув наживо, у рази відрізнялося від того, що я чув у записах. Жодного немає концерту, на який би я сходив і сказав, що запис був цікавіший. Навіть якщо провальний звук.  

Я просто не визнаю неживих концертів. Вони мені не подобаються апріорі. Я хочу, щоб артисти проживали на моїх очах це. І вони проживають. Або ні. Це як захочуть.

Про Київ

Я дуже рідко зараз буваю в Києві. Я приїжджаю із зони відповідальності. Десь годин 15 сплю з перервами на попити й попісять. Потім вмикаю телефон, бачу, що там поприходило, обдзвонюю. Замовляю якусь їжу собі додому, щоб потім не мити посуд. Домовляюся, щоб побачити малих.

І, у принципі, на цьому всі мої справи в Києві закінчені. Далі це вже йде рутина якась або щодо роботи, або щодо цієї моєї колишньої, старої, класної, доброї роботи. Тому, у принципі, мені в Києві робити нічого.

Можу піти в паб якийсь, якщо мені треба випустити пар. Можу з хлопцями своїми, побратимами, піти на пиво або на більярд. Але це не можна справою назвати.

Про себе

Мені самого себе не дуже видно. Ну, вочевидь, я тепер інша людина, але я так сильно про себе не думав. Я старша людина, з іншим досвідом, зокрема травматичним. І тому, так, я, звісно, інша людина. Чисто технічне питання. 

Мабуть, я нелегка людина. Усе-таки 20 років у статусі артиста. Мабуть, зі мною непросто. Я, мабуть, егоцентрична людина, самозакохана або навпаки. Бог його знає. Ти ж не можеш сам себе аналізувати.

У банді, що гастролює, за роки всі стають дуже схожими одне на одного. І це й бісить їх потім. Вони тому й лаються.  

Я намагаюся виконувати поставлені переді мною завдання. Отак-от. Тобто я обов'язковий. Якщо ми домовилися, що зіграємо це шоу, я не буду пірнати в якийсь розковбас, знаючи, що воно в мене попереду, я мушу його зіграти. Особливо зараз. 

Раніше я просто репрезентував сам себе і свою команду й міг валяти дурня, як хочеш. Усе, що завгодно. Можна було ввімкнути Оззі Озборна молодого. Але зараз, особливо за кордоном, концерти бувають дуже рідко. І я вже там репрезентую не зовсім себе, тому що збираю кошти на потреби бойових загонів. І вже так себе не поведеш. Треба вже вважати. 

Мені це не дуже подобається, тому що я не люблю, коли відомі люди грають святих. Я з цього стібуся.

Але за мої особисті кордони не можна нікому заходити. Якщо ви вважаєте, що зустрінете мене на вулиці і я буду хорошим, то нехай щастить. 

Про терапію

Студія — це той самий терапевт. Просто ти можеш піти вивантажити терапевту, а можеш на студії.  

Якщо мені треба сильно, я можу й до терапевта піти. Я не бачу в цьому жодної проблеми. Якось, пам'ятаю, у мене був серйозний діалог із собою, у якому я зрозумів, що мені потрібна допомога. Я сходив до чудового доктора наук кілька разів чи скількись сеансів. Відокремив уявне від реального. І клас, це був кльовий досвід. Мені це сподобалося. Я не бачу в цьому нічого такого зашкварного.

Про «Бумбокс» як критичну інфраструктуру

Це таке визначення. Але ти не є критично важливим для економіки, а ти є критично важливим для певної ланки культури. Я не думаю, що я там критично важливий, там обійдуться без мене, якщо що. Це просто штука, яка дає тобі можливість вивезти за кордон декількох чуваків.

От у мене заброньовано на сьогодні, здається, четверо людей, і я не один із них. Я чинний співробітник Міністерства внутрішніх справ, Патрульної поліції України, загону, прикомандированого до батальйону морської піхоти. Отак це, якщо чесно, звучить.

Там такий прикол вийшов: хто отримував зброю в Києві (і добробати, ще старші за вторгнення), вони були автоматично приписані до тих, де вони цю зброю отримували. Я не хочу покидати загін, бо дуже поважаю тих, хто стоїть наді мною, і взагалі структуру, яка намагається відповідати тому, що ми з тобою уявно будуємо з цієї країни. Тому я не переводжуся нікуди. Мені за честь бути частиною в лавах «Хижака».

Війна дуже сильно розставила все на місця. Ти можеш ракету «Фламінго» назвати, але від того вона фламінго не стане. Тому, як цей човен називається, мене турбує мало. Моє завдання — зробити те, що я можу, щоб у хлопців були генератори, EcoFlow тощо — усе, що їм необхідно. Тому я й чортом назвуся, аби це забезпечення протягти.

Ба більше, коли це не порушує законодавства, мене це не обходить. Я — ха-ха-ха! — посміявся. Учора я був героєм, ой, тепер він там критична інфраструктура.

Ті, хто знає мене і зі мною служить або зі мною грає в гурті, вони розуміють усе. А інших людей, по суті, для мене просто не існує, поки я їх за руку не потримав і не познайомився з ними особисто. 

Про музику після 2022-го

Я багато в чому вже не ентертеймент-артист, яким був раніше, на жаль. Мені потрібен певний час, декілька репетицій і потім декілька концертів навіть для того, щоб повернутися в стан безтурботного артиста. Бувають моменти, коли я вже ловлю себе на думці, чи зможу я взагалі зіграти концерт.  

За час повномасштабної в нас було два тури. Найперший у 2022-му восени. Перші концерти я декламував, по суті. Це не те, як би я хотів їх зіграти. Але публіка дуже виручила, тому що це був пік відомості гурту. Були величезні повні зали. І це було більше як зібратися разом і відчути себе спільнотою. Тому я міг би там, у принципі, просто говорити назву наступної пісні і йти курити.

І це був такий підйом. А потім я вже обкатався, трошки отямився. Перестали вже мене емоційні гойдалки так сильно довбашити, зібрав кабіну, як кажуть, докупи й почав собі вже далі грати. 

Важливість музики як для слухача? Вона потроїлася. Набагато важливішою стала. Якщо мені треба заспокоїтися, я будь-кого з родини Марлі беру. Якщо, навпаки, треба підбадьоритись, то багато нового року виходить. Альтернативний рок 1990-х, 2000-х я любив і люблю. Класику рок-музики теж. Вона нікуди не ділася. Вона ще кращою стала, як вино. 

І класичну музику я люблю. Але в мене попсовий смак на класику. Я люблю Шопена, і наді мною ті, хто класичну музику із моїх друзів грає, сміються. Типу — а, попсовик.

Про музику в тилу й на нулі 

Знаєш, що далі в тил, то важча музика, яку слухають вояки. І що ближче до нулика, то попсовіші треки. Ось історія. Їду я з побратимом своїм. І трошки страшно мені від того, де ми зараз перебуваємо і що з нами буде. І він мені каже: «Андрюхо, постав щось наше, тому що, по-моєму, кирдик». Кажу: «Що наше?». — «Ну хоч щось. Якісь “Чоботи з бугая”. Що буде. Будь ласка. Дістав мене твій Стінг, чи що ти там слухаєш». 

Людина з переляку може і Barbie girl послухати from a Barbie world, і все, що завгодно, щоб відволіктися й поржати. Музика — дуже важливий момент для лікування менталки людської. І кожен її жанр для кожного періоду, для кожного якогось моменту підходить. Ти можеш це не любити й бути снобом, але в якийсь момент — памс, і тобі це потрібно.

Про тренди та кризи 

Я тренди не дивлюсь, я все-таки люблю і фільми, і музику ті, які я вже люблю. Я вже просто дорослий хлопчик, у мене сформувався смак. Якщо мені щось трапляється з нового, що мені заходить, я радію, як дитина, чесно. 

Кризи бувають. Я дуже їм радію. Що глибша криза, то успішніший буде альбом у мене. Я вмію монетизувати свою кризу, яка мене накриває.

Узагалі бути артистом — це вміти голим виходити на балкон, по суті. Та й усе. Якщо ти вже навчився людям відкривати душу, то, у принципі, одяг — це найменша перешкода. 

Про музику як хобі 

Якби я не був популярним, я б все одно збирався десь на гаражах із пацанами й грав музику. Є приклади класні моїх знайомих, не з найближчого кола, але добрих знайомих, які зі мною ще грали колись там, коли ми ще жили в іншому місті. У них були свої гурти, і я їх зустрічаю й знаю, що вони грають. Деякі навіть концертують. Бо вони це люблять і вміють. 

Я розумію, що ми могли б запросто помінятися місцями за певних обставин. Я міг бути ними, а вони — мною. Це ж багато в чому і фортуна, і збіг обставин, людей, які допомогли реалізувати те, що є. Усе це частка випадку, але все-таки випадок тут не є головним.

Треба вірити у свою мрію й ухвалювати рішення на її користь. Нічого страшного немає в тому, коли музиканти збираються тільки в суботу вночі, бо весь інший їхній час зайнятий пошуком коштів на оплату рахунків. Це нормально. Це їх не заземлює, скажімо так. Це моя особиста думка. 

Я працював колись на трьох роботах, щоб записувати музику, просто щоб набути студійного досвіду. Мені здавалося, що я вже крутий, а я приходив на студію, починав записуватися — а там шляпа якась, не те взагалі. Не те, що я собі думав. 

І зараз не те, що я собі думаю. Я так і не навчився записувати те, як я хочу, як я це чую.

Критерії хіта 

У мене є дуже прості критерії: якщо я не втомлюся щойно написану пісню прослухати десь 10 разів і вона мені буде ок разів 10-15 поспіль, тоді, найімовірніше, це буде хіт. А якщо ні, це теж буде моя пісня, шмат мого життя, але вона стане чи не стане частиною концертної програми або частиною альбому й там і залишиться. 

Але є одне маленьке «але». Те, що ти собі придумав, це нікого не турбує. Усім по барабану. Я не думав колись, випускаючи сингл «Тримай», що пісня «Тримай» буде хітом. Просто я там страждав по комусь, не пам'ятаю, і написав цю пісню. А вона раз — і всі такі: «О, клас! А чого ви зняли кліп на цю хр*новину, якщо у вас там такий суперхіт». Кажу: «Де там суперхіт? Просто соплива пісня».

Про причини розставання з Андрієм Мухою

Він пішов у творчу відпустку у 2019 році. І я його не повернув із неї. У плані виплати роялті його не образили. На його рифи, з його участю ми придумували багато пісень разом, і він отримує за них свою авторську винагороду. 

Просто так буває, що ти наплужиш сильно і тобі кажуть: «Не лажай». А ти все лажаєш. А потім кажуть: «Зробімо паузу, щоб ти трошки отямився. Усе лишається, як було, а потім після цієї паузи поговоримо». І от замість того, щоб у цю паузу зайнятися собою, ти починаєш, як тобі здається, боротися за те, що в тебе забирають. І в результаті втрачаєш все.

У мене був такий досвід в особистих стосунках, з родиною. У нього  — з гуртом. Мені так здається. Але я не тато, не брат, і не родич близький, і не психотерапевт цієї людини.

Це талановита, доросла, розумна, може, набагато більш талановита, ніж я, особистість, яка живе своїм життям. І якщо він мені скаже після цього інтерв'ю: «Та пішов ти в сраку зі своїм баченням мене», — він матиме рацію. Тому що кожен має свій розум, своє життя.

Хочеш ображатися — ображайся. Без проблем. 

Про дружбу з російським репером Noize MC

Чи прилітає за це від українців? Трошки, буває, прилетить. 

А чому це важливо? Чому важливо, що я товаришую з будь-ким із тих, з ким я товаришую? Це не стосується нікого. Колись ми знайшли спільну мову, потім я думав: цікаво, скільки ж людей залишиться більш-менш здорових. Ну окей. Одиниці. 

Про росіян, війну й український тил

росіяни — люди, звісно ж. Просто серед них є нелюди. Їх багато. Пропорційно більше. Злочинці, безбашенні уй*бки, які готові грабувати, вбивати, ґвалтувати і своїх, і чужих. Просто хворі люди. 

Я не бажаю росіянам громадянської війни. Але це ж не значить, що її не буде від того, що я не бажаю. Я просто не хочу, щоб люди переживали війну. Я не хочу, щоб діти бачили війну. Якої вони нації — мене мало обходить. Я не хочу, щоб страждали безвинні люди.

У прямому сенсі безвинні. Я не маю на увазі тих, хто улюлюкає й аплодує пропагандистським телепрограмам і каже, що «давайте по Україні вжаримо». Але я знаю, з огляду на свій маленький досвід, що в зоні бойових дій опиняються люди, які не можуть самі звідти піти. Через різні речі. Наприклад, інваліди або діти. У них в очах написано: «За що нас?».

І артилерія або куля, яка полетіла далі, ніж повинна була, вона ж не розбирає, хто свій, хто чужий. І опиняються люди під вогнем. Мені це гидко й дуже боляче. 

Я нікому не бажаю пізнати війну. І взагалі сенс долучитися до Сил оборони наш із вами — це щоб закінчити цю війну. 

Кажуть, що «вам там по приколу, ви вже хочете воювати». Ні, ми хочемо співати пісні, займатися бізнесами, ростити дітей, їздити на рибу. Але для того, щоб це швидше було, треба долучитися і зламати хребта тиранії. Це очевидні для мене речі.

Чи я бажаю росіянам зла? Я нікому зла не бажаю. Мені доводиться його іноді заподіювати, тому що я мушу оборонити від них своїх дітей.

Їм доведеться поколіннями відповідати за те, що вони наробили, привівши до влади кагебістську хунту, яка не може існувати, правити без війни. 

А як мені український тил? У мене немає іншого якогось запасного тилу. Це мій тил. Я буду думати про нього тільки якнайкраще.