25 років після геноциду в Руанді: історія про покарання й примирення
7 квітня 1994 року Руанда пригадує як одну з найтемніших сторінок своєї історії. Цього дня озброєні угруповання руандійських хуту почали масово винищувати інше корінне населення країни — представників етнічної меншини тутсі. Приводом стало збиття літака президента Руанди Жювеналя Габіарімана, лідера екстремістського руху на чолі з хуту.
Тоді хуту «прибрали» залишки політичної верхівки, серед яких було чимало представників тутсі, та узялися за цивільне населення. За 100 днів геноциду загинуло за різними оцінками від 800 тисяч до мільйона людей — 20% усього населення країни.
За 25 років, що минули після трагедії, Руанда на чолі з «розумним диктатором», чинним президентом Полем Кагаме тотально змінилася у кращий бік. Водночас досі не можемо говорити про те, що усі вбивці (і ті, хто віддавав накази вбивати) — покарані. До того ж, є ще одне важливе питання. Як тепер примирити потерпілих від геноциду з тими, хто відбув покарання за вбивства і наразі повертається додому, в Руанду?
Відповідальність винних
Влада, яка очолила країну після геноциду й фактично повернула її до життя, своїм пріоритетним завданням обрала покарання винних. Спершу намагалися ув’язнювати, втім, в’язниці країни вже були переповнені. До того ж міжнародні організації, як-от Amnesty International, різко засуджували жахливі умови утримування винних, де грабіжники мешкали поряд із масовими вбивцями.
Одразу після геноциду за винуватців трагедії узявся Міжнародний трибунал. До 2015 року він розглянув 61 справу й виніс вироки 95-м організаторам геноциду. Водночас жодного смертного, максимум — пожиттєве ув’язнення. Також трибунал критикували за дуже повільний розгляд справ. Хоча більшість військових злочинців з різних рівнів були заслужено покарані, однак досі хибно говорити про те, що всі винні отримали належне покарання. Чимало з них безперешкодно емігрували.
На фото нижче зліва направо четверо руандійців, звинувачених у причетності до геноциду народності тутсі навесні 1994 року у місті Бутаре: настоятелька монастиря Сову на півдні Руанди Консолата Муканганго (сестра Гертруда), професор фізики Національного університету Руанди Венсан Нтезімана, Жюльєнн Мукабутера (сестра Марія Кізіто) та колишній міністр Альфонс Хіганіро. Сестри бенедиктинського монастиря видали угрупованням хуту тисячі осіб, які намагались врятуватися в монастирі від різанини (за різними підрахунками — від п'яти до семи тисяч людей, близько 600 спалені заживо). Обидва чоловіки на лаві підсудних були обвинувачені в причетності до організації розправ над тутсі в 1994 році. Суд Бельгії визнав усіх чотирьох винними і засудив до довічного ув'язнення. За законом, бельгійські кримінальні суди можуть розглядати справи про військові злочини, навіть якщо вони вчинені за межами території країни.
«Деякі колишні організатори геноциду втекли за межі Руанди та розчинилися на території ДРК, Танзанії, Бурунді, та воліють не згадувати про ті події, живучи звичайним життям», пояснює Олександр Мішин, експерт-міжнародник, співзасновник Центру дослідження Африки.
Злочинців нижчого рівня судили інші суди — місцеві, непрофесійні, майже «самодіяльні» — так звані гачача. Спершу вони протягом 1,5 року збирали письмові свідчення очевидців про те, що вони пережили й бачили під час геноциду. З 2001 по 2012 роки гачача розглянули понад 1 мільйон справ, кількох винних засудили до страти. Якщо засуджені зізнавалися у своїх злочинах, їхній вирок розподіляли на дві частини. Перша — відбування терміну у в’язниці, друга — громадські роботи у так званих таборах TIG (Travaux d'Interet General).
Журналіст Бріттані Фрайд так описує перебування у цих таборах: «Коли ми прибули до табору Магераре, нас вітали 110 чоловіків та жінок, одягнені в однакове синє вбрання, вони енергійно співали на мові кіньяруанда. Текст тієї пісні звучав приблизно так: «Ми любимо наш уряд, підтримуємо нашу поліцію й наш народ». Коли я залишив Магераре, я не міг припинити думати про те, що ці люди не почували сорому й не боялися повернутися у спільноту, якій вони завдали стільки болю».
Франція та її відповідальність
Участь Франції у геноциді в Руанді стала приводом до серйозного напруження між країнами. Руандійський президент Пол Кагаме свого часу заявляв: «роль Франції у тому, що сталося в Руанді очевидна». Йдеться про військову підтримку, яку Франція в обличчі уряду тодішнього президента Франсуа Міттерана надавала повстанцям хуту. 1994 року Франція відправила своїх солдатів до Руанди для «рятувальної місії» за наказом ООН. Однак, кого тоді рятувала Франція — досі під питанням.
Ще до цього Франція активно підтримувала уряд Жувеналя Габіарімана, особливо під час громадянської війни на початку 1990-х проти Руандійського патріотичного фронту, який представляли переважно тутсі. Вона постачала урядовим військам зброю та тренувала їх.
Париж тривалий час відкидав звинувачення Руанди. Лише в 2010 році екс-президент Франції Ніколя Саркозі заявив, що його країна «припустилася серйозної помилки в судженнях», втім за військове втручання Франції у геноциді не вибачався.
І лише тепер, з нагоди 25-их роковин трагедії, чинний французький президент Еммануель Макрон доручив фахівцям нарешті з’ясувати роль країни під час геноциду в Руанді. З цією метою Макрон 5 квітня створив спеціальну комісію. Вона, у складі 8 істориків та дослідників, опрацьовуватиме архівні матеріали Франції за період з 1990 до 1994 року і має надати висновки протягом двох років.
Дослідниця Елен Думас зазначає: «Ми повинні пересвідчитися, що ми не ідеалізуємо архіви, і не прагнемо знайти у них якусь конфіденційну інформацію за минулі 25 років. Ми хочемо довести, що уже є багато загальновідомих речей, вони публічні і їх не можна оскаржити».
Водночас дехто з фахівців не вірить, що хтось із відповідальних за втручання або навпаки — пасивну позицію Парижа в 1994 році понесе реальну відповідальність.
«Це скоріше політичний жест, що повинен продемонструвати всій Африці, що Франція ладна спокутувати провину за свої дії в регіоні в минулому. Мета Макрона — бодай трохи відновити дуже погану французьку репутацію на континенті», — вважає Олександр Мішин.
Відповідальність медіа
У відомих стрічках про геноцид у Руанді, як-от «Готель Руанда» та «Одного разу у квітні» можна почути уривки радіоефірів сумнозвісного «Вільного радіо й телебачення тисячі пагорбів». Тепер це – хрестоматійний приклад того, як в інформаційному вакуумі медіа здатні розпалювати міжетнічну ворожнечу й відкрито спонукати до насильства.
Радіо, яке контролювалося хуту й поширювало їхню риторику, щодо тутсі використовувало принизливі закличні метафори на кшталт «давіть тарганів» та «валіть високі дерева». Були й більш прямі заклики в радіоефірі: «Ви пропустили ще деяких ворогів. Ви маєте повернутися туди й знайти їх. Могили ще не повні!». Аналогічно пропагандистським медіа була також газета «Кангура», в якій надрукували «10 заповідей хуту».
Багатьом з тих, хто творив ці ЗМІ, вдалося уникнути покарання. Хабіама Кантано, зірка руандійського радіо, сховався від переслідування в Демократичній республіці Конго, де нібито помер наприкінці 1990-х. Винуватість політичного оглядача Анані Нкурунзіза довели завдяки розшифровкам конкретних випусків новин. Однак його місцеперебування досі не можуть встановити. Гаспар Гаїгі, головний редактор радіостанції теж скористався прикладом колег та виїхав до Заїру, де продовжував займатися пропагандою.
Однак низку медійників міжнародний трибунал таки притягнув до відповідальності. До довічного ув'язнення засудили журналістів Бернара Мукінго та Валері Бемерікі які свого часу відкрито закликали хуту до вбивств.
«Саме радіо провокувало та підживлювало безумство всередині країни у дні геноциду. Є дослідження, що вказують: там, де було відсутнє через складну гірську місцевість покриття цієї радіостанції, інтенсивність геноциду була істотно нижчою», — зауважує Олександр Мішин.
Політика примирення
Геноцид виник як на економічному (занадто мало орних земель при величезному прирості населення), так і на політичному (чітке розмежування тутсі-хуту, яке ініціював колоніальний уряд Бельгії) ґрунті. Однак тепер його наслідки відчуваються лише в плані демографічної структури.
Олександр Мішин пояснює: «Хоча населення країни вже значно перевищило чисельність до геноциду, тобто зросло з 7 до 12 мільйонів, утім існують вікові асиметрії. Якщо чоловіків та жінок від 0 до 24 років майже порівну, то жінок 25-54 років на 200 000 більше, 55-64 років жінок більше на 55 000 осіб, а у групі 65+ років на 60 000 тисяч. Усе це пов’язано з тим, що величезна кількість чоловіків загинули під час геноциду».
«Я пам’ятаю, як уперше запитав свою маму: що сталося під час геноциду? На це вона почала кричати й плакати, її завжди травмувала згадка про це. Уже від інших людей, які знали її тоді, я дізнався, що її в той час сильно били й ґвалтували. Відтоді я дуже боюся ставити їй подібні запитання», — розповідає агентству Reuters Вінсент Пол Рухумурізія, який вижив під час геноциду 1994-го року.
Тепер таких, як він, у Руанді намагаються примирити з убивцями, які вийшли із в’язниць і пробують реінтегруватися в суспільство. Як пише журналіст британського видання The Times Майкл Бініон, тепер головне спрямувати усі зусилля на молодь: позбавити постійного почуття провини дітей винуватців генодицу, ненависті й страху — їхніх жертв.
По всій Руанді, навіть у найменших селах існують так звані «клуби примирення». Їх спонсорує та підтримує британська миротворча організація International Alert. Їхня мета — не дати міжетнічній ворожнечі з минулого гальмувати розвиток країни. І в цьому плані не повторити негативний досвід Югославії та сусідніх Бурунді й Кенії.
Бініон розповідає історію про один з таких клубів, Duhuze (назва перекладається як «Єднання»), заняття у якому журналіст бачив на власні очі. У колі сидять 30 людей, здебільшого тутсі, серед них — чоловік на ім’я Прімітів. «Я втратив 20 членів своєї родини під час геноциду», каже він. Поряд з ним сидить представник хуту, Паскаль. Вони росли разом і були дуже близькими, поки під час масових убивств Паскаль не втопив двох дітей Прімітіва. Потім — відбув свій термін у в’язниці. На засіданні клубу чоловіки обіймаються, Прімітів каже, що усе пробачив.