«Бабусю, я до тебе повернуся». Історії мешканців Київщини, які пережили жахи війни
Київщина досі розбирає завали після вторгнення «російських визволителів». Під ними продовжують знаходити тіла загиблих людей. А в містах, що були під окупацією, поліція фіксує все нові злочини окупантів проти мирного населення.
Напередодні стало відомо про братську могилу, яку знайшли в селі Бузова. Раніше — 133 тіла мирних мешканців виявили в Макарові. Ексгумація тіл у братських могилах Бучі досі триває.
У кожного мешканця Київщини, який пережив пекло війни, є власна історія. hromadske продовжує їх збирати та фіксувати, бо ніхто не має опинитися в забутті.
У Бородянці…
…рятувальники продовжують розбирати завали. На в’їзді до міста будівлі зруйновані вщент. Вздовж вулиці, що веде до славнозвісного розстріляного, але вцілілого пам’ятника Тарасові Шевченку, стоять розбомблені житлові будинки. На головній площі селища базуються рятувальники. А біля постаменту музиканти, що називають себе «Кобзарська армада», співають «Ой, у лузі червона калина».
«Підіймаємо дух та захищаємо Україну тим, що в нас найкраще виходить», — пояснюють музиканти.
Біля розбомблених будинків люди терпляче спостерігають за роботою рятувальників. Дехто з них прийшов сюди, бо чекає, доки з-під завалів дістануть їхніх рідних. Частина — забирає речі з частково вцілілих квартир.
«Люди просяться банально зайти до квартири, забрати речі. Ми їм допомагаємо. Іноді виносимо меблі», — розповідає рятувальник Сергій.
На розвалинах будинку він знайшов чиюсь колекцію банкнот. Сподівається, що їхній власник побачить їх фото та одного дня забере.
«Якби ці “освободітєлі” не обстрілювали рятувальників, ми б із першого дня тут працювали», — додає Сергій.
У будинок, біля якого він працює, снаряд влучив 40 днів тому. Рятувальники розбирають завали лише другий день, до цього працювали піротехніки. За два дні тут знайшли тіла двох чоловіків. Є інформація ще про щонайменше двох людей, які могли бути під завалами.
Біля будинку сидить жінка. Чекає, доки рятувальники дістануть її невістку та 4-річну онуку. Сьогодні вона вже впізнала тіло свого загиблого сина. Валентині важко говорити, тому її історію розповідає рідна сестра Тамара.
«У перші дні під час обстрілів вони були у квартирі, яка уціліла. А того дня мені зателефонувала сестра і каже: “Томо, може, вони до тебе переїдуть у приватний сектор?”. Кажу, давай бігом, — згадує жінка. — Та пізніше вона повідомила: син сказав, що вже пізно. Вони побігли в підвал».
Спершу, зізнається жінка, сподівалися, що її племінник із сім’єю евакуювалися з Бородянки й не виходять на зв’язок. Але кілька днів тому сусіди сказали, що бачили Віталія того дня.
«Сусіди казали, що дитина так кричала, що досі їм у голові стоїть той крик. Ми ходили сюди (до будинку — ред.) три дні поспіль. Не спали ночами. Сьогодні його дістали, на 40-й день. Моя сестра впізнала сина, бо знайшла в кишені ключі від квартири, флешки. На мізинці було кілечко його дитини. Також знайшли кофтинку та торбочку дівчинки».
За словами Тамари, бабуся проводила з онукою чимало часу, оскільки її батьки багато працювали. Незадовго до трагедії дівчинка жила в приватному будинку з бабусею, та згодом батьки її забрали. Останні слова, які маленька онука сказала сестрі Тамари були: «Бабусю, я до тебе повернуся».
До Вишеграда…
…окупанти зайшли 3 березня. Той день його мешканці згадують із жахом — розповідають про так звану «зачистку». Двох людей росіяни вбили пострілом у голову. Кількох поранили.
«Його вбили кулею в голову, зайшли до хати, прострелили, навіть не розмовляли. І ще слідчі кажуть, нібито якось били. Є синці на тілі», — розповідає Євген. Його батька Юрія, якого розстріляли окупанти, закопали просто у дворі.
Про те, що сталося, син дізнався за два тижні після смерті.
«Ми з ним 3 березня розмовляли. Я телефонував, але він уже був важкий. Можливо, ми говорили вже не з ним. Голос був інший зовсім», — згадує чоловік.
Ще одне самовільне поховання поліцейські виявляють у сусідньому дворі. Окупанти вбили господаря будинку, колишнього лікаря. А його поранену дружину та її доньку, зі слів селян, проти волі евакуювали в Білорусь.
«Вони стріляли всіх, хто їм не подобався. Лікаря вбили пострілом у голову, він ніс воду. Юрія — просто у його ліжку», — згадує Женя, ще один сусід.
Він на інвалідному візку, живе з матір’ю. На воротах до їхнього будинку написано: «В доме инвалид. Побойтесь бога». На руках тримає маленького собачку. Каже, коли ховалися від окупантів, закривали песику пащу.
«3 числа прийшли росіяни. До нас ломилися, але ми не відчиняли, 4 дні в домі сиділи. Дійшло до того, що вода коли закінчилася, горілкою мили тарілки, а книжками топили. За кілька днів прийшли знову й вибили замки. Мама вийшла. То були вже не ті самі люди, а буряти. Вони сказали: “Ми стріляти не будемо, знаємо, що є інвалід тут”».
Коли тільки зайшли до села, розповідає Женя, усіх на вулиці зігнали до великого будинку сусіда, забрали телефони. А самі — пішли по хатах.
Це підтверджує й Галина Яківна. До сусіда, в будинок якого окупанти зігнали селян, вона ходила заряджати телефон.
«Коли я йшла по телефон, то ще не знала, що Павла Васильовича вбили. Бачу — б’ють вікна в його домі на другий поверх. Коли прийшла, дивлюсь: лежить побитий генератор і два застрелених собаки. А попереду вже стоять з автоматами. Вони вбили Павла Васильовича і Юру і змушували наших хлопців, щоб вони їх закопували».
У Колонщині…
…ми зустрічаємо жінку, яка повертається додому на велосипеді. Її звати Лідія. Щойно вона була на кладовищі. Її чоловікові сьогодні виповнилося б 43 роки. Але Сергія та його 14-річного сусіда Дениса вбили росіяни.
«Хлопчик, сусід, просто до нас іноді приходив. На той час у нас не було світла, а там далі є будинок із сонячними панелями. Люди виїхали з нього і залишили моєму чоловікові ключі. І він туди їздив заряджати акумулятор, телефони, — згадує Лідія. — У перший чи на другий день, коли російські окупанти зайшли, він узяв Дениса і пішов туди забрати акумулятор. Росіяни їх розстріляли. Вони не дійшли до будинку — їх знайшли біля паркану».
Сергій не хотів покидати село після окупації, бо був переконаний: окупанти не стрілятимуть у цивільних.
«Він до останнього не вірив і не хотів виїжджати. У нас велике господарство. Казав: “Куди я поїду? Вони в мирних стріляти не будуть. У мене зброї немає — чому мене будуть убивати?” Він був упевнений, що це адекватні люди», — розповідає Лідія.
Того дня її чоловік та сусідський хлопчик не мали з собою зброї чи небезпечних предметів, були одягнені у звичайну сільську одежу.
За словами жінки, у перші дні після зникнення шукати чоловіка було небезпечно. Коли здалося, що стало трохи спокійніше, жінка попросила мешканців села пошукати чоловіка. На 5-й день їх знайшли разом.
«Слава богу, хоч дали захоронити на кладовищі», — каже Лідія.
У Мотижині…
…ми були майже одразу після звільнення. Оператор поїхав до центру села, натомість я лишилася на околицях біля блокпоста.
Дві сестри, Віра та Женя, побачивши журналістів, запрошують на «волонтерську» каву та вафлі. Кажуть, що після звільнення села такого в них багато. А ще — показують хлібину, яку завезли в село волонтери ще під час окупації.
Віра питає, чи є новини про Бучу. У селі немає зв’язку, і про сотні вбитих окупантами в місті жінки не чули. У Віри там донька, з якою зв’язку не було вже кілька тижнів. Про долю своєї дитини вона не знає.
Женя жила в Києві. У Мотижин тікала до сестри від війни. Проте російські війська зайшли в село, і бої тут точилися щоденно.
Жінкам доводилося спати в одязі, а від обстрілів вони бігали ховатися в погріб через вулицю. Безпечно там не було, але думати, що ти в сховку, — легше, ділиться Віра.
Під час війни жінка почала вести записи. Зізнається, боялася, що окупанти знайдуть їх, але продовжувала писати:
«Я почула розмову. Думала, що ліки привезли. Прочиняю двері, а по вулиці — солдати. Я потихеньку зачиняю і дивлюся в щілину. Двоє ідуть до наших воріт, розвернулися та пішли далі.
Ввечері були у сусідки Наташі у дворі. У неї було два собачки. Коли затихло, Женя побігла подивитися, що там робиться. Побачила вбитого собаку, сокиру, побиті вікна.
Ми місяць без нормальної роботи. Трохи відволікає в’язання шкарпеток. І все одно серце постійно калатає, голова болить, тіло трясе. В голову лізуть всякі страшилки. Скажу Жені, що як зі мною щось трапиться, то нехай прикопає під яблунькою. Як хто виживе — перехоронить до матері. Інформацію треба написати на стіні хати. А як інакше?»
Ніч 27 березня. Свята неділя. Ніч притишена. Зранку трохи віддалено стріляли. Почули про Маріуполь, Львів, Луцьк. Після вчорашнього бою зник газ. Нема досі».
Коли Мотижин звільнили, жінки плакали, вітаючи наших солдат.
Насамкінець розмови Женя просить зателефонувати до сина. Заряд мого телефону — 2%, але ми пробуємо. Син відповідає, він у безпеці. Жінка питає, чи нічого не чути про її доньку Ксюшу, яка була в Бучі. У відповідь чуємо головне: жива.
Авторка: Надія Суха