«Чорнобиль із серіалу стане реальністю, яка затьмарить те, що було насправді» — історик Сергій Плохій

Директор Чорнобильської АЕС Брюханов не прагнув кар’єрного зростання. Заступник головного інженера Анатолій Дятлов був людиною жорсткою, вимогливою, а ще читав Єсеніна напам’ять. А один із керівників комісії з ліквідації наслідків аварії Валерій Легасов не був присутній на суді над винуватцями катастрофи на ЧАЕС у таборі «Казковий».

Надуспішний серіал HBO привернув увагу до історії трагедії. Українські глядачі відзначили неймовірну реалістичність відтвореної атмосфери і побуту. Як і будь-який культурний феномен такого масштабу, серіал, швидше за все, стане тією правдою про Чорнобиль, яку пам’ятатимуть.

Водночас завдання істориків — не так робити фактчекінг художнього твору, як зафіксувати реальні історичні події.

Україно-американський історик Сергій Плохій видав книгу «Чорнобиль. Історія трагедії» торік, коли серіал уже почали знімати. Працюючи із засекреченими за часів СРСР документами, він покроково відновив події 1986-го, зокрема і портрети людей, яких ми побачили у фільмі.

Окрім відповіді на болюче запитання, чи справді можна було уникнути катастрофи, Плохій говорить і про невивчені для України уроки Чорнобиля, які можна виправити, розібравшись і усвідомивши, що насправді відбулося у квітні 1986-го.

Ви не консультували авторів серіалу, бо книжка вийшла, коли вони вже почали знімати. Але яке ваше враження?

Загальне враження таке ж, як у більшості людей, які його подивилися, -– англійською це звучить «вау!».

Це привернення уваги до Чорнобиля, до того, що сталося, до системи, яка його породила, до світу, який сьогодні залишається дуже залежним від ядерної енергетики — в Україні більше 50% електрики продукується ядерними електростанціями, це дуже багато.

Загальні враження дуже позитивні. Я історик, який працював із цими матеріалами, тому десь я бачу знахідки, а десь я бачу проблеми.

Це художній твір, у якому є перебільшення, якісь герої вигадані для підсилення образу. Але що конкретно вас зачепило?

Творцям серіалу треба подякувати за те, наскільки серйозно вони поставилися до відтворення атмосфери, контексту.

Вони відтворили добре не тільки антураж і костюми, але й загальну атмосферу, великі ідеї, які були підставами для функціонування системи.

А про те, як вони дісталися до цього, можна посперечатися. Бо Чорнобиль таким, як він представлений у цьому фільмі, дуже талановито, сильно, емоційно, також стане для більшості людей, які його подивилися і ще подивляться. Реальністю, яка фактично затьмарить те, що було насправді.

Ми можемо загубити реальний Чорнобиль і себе в ньому. Тож деякі персонажі для мене нагадували скоріше сатиру «Смерть Сталіна», ніж драму про Чорнобиль.

Я хотів би, наприклад, сказати про директора Чорнобильської станції Віктора Брюханова. Він живе в Києві, давав дуже багато інтерв'ю, які залишилися невідомими англійському читачеві чи творцеві сценарію, бо робилися українською чи російською мовою.

Брюханов зображений як абсолютно негативний персонаж. Так, існує потреба драми, створення героїв і антигероїв, але це не цілком справедливо до конкретних людей, адже більшість представлених там людей — конкретні.

Єдиний вигаданий персонаж — це Уляна Хомюк. Прізвище автори взяли у Дори Хомяк, її мама довго була в Україні, керувала Фулбрайтом. І Дора, і Уляна були студентками в одній групі зі сценаристом. Так що це такий збірний образ із двох українських студенток — від першої ім'я, від другої — прізвище, але прізвище трохи змінене, бо Дора сказала: я не хочу, щоб моє прізвище було.

Всі інші персонажі носять імена реальних людей. І як ці люди зображуються, зокрема голова першої Чорнобильської комісії Щербина і так далі — тут виникають певні моральні запитання.

Мені було складніше дивитися серіал, бо я читала вашу книжку перед тим. Дятлов зображений абсолютно негативним героєм, жорсткою людиною. Водночас ви пишете, що він міг читати Єсеніна на пам’ять, його вважали дуже справедливим і з почуттям гумору. З іншого боку, він до останнього не визнавав помилку. Розкажіть, що з ним сталося? Також ставлять питання: чому все ж він вижив, хоча й був там, а решта ні?

Ключовий негативний персонаж Дятлов — такий, яким він з'являється в «Чорнобильському зошиті» Медвєдева. Бо це один із перших творів, перекладених англійською мовою, які дуже вплинули на сценарій і на сценариста.

Ця книга вийшла однією з перших у часи перебудови. Її переклали англійською мовою наприкінці 80-х — на початку 90-х. Робота писалася тоді, коли офіційна версія була такою: працівники станції несуть виключну відповідальність за те, що сталося. І Дятлов разом із Брюхановим були одними з тих, кого посадили за ґрати, тобто він отримав 10 років ув'язнення. Тож усе незадоволення і травма були сконцентровані саме в цих людях.

Відгомін того, що сталося 88-89 року, фактично повертається до нас у цьому фільмі. Це не зовсім погана річ, бо так сталося, що десь у 1991-92 роках уперше почали говорити про те, що були винні не тільки оператори, які порушували правила безпеки, були також серйозні проблеми з конструкцією реактора.

Є люди, які фактично не постраждали. Наприклад, Александрова, головного наукового керівника цього проекту, відправили у відставку, інших також, але не судили за це. І зрештою сталося зворотнє — винен реактор, а от бідні постраждалі — ні. Вони справді були в трагічні ситуації, багато з них, зокрема Дятлов і Брюханов, отримали великі дози випромінювання. Дятлов пізніше помер. Але в нас з'явилася така однобока річ – це тільки реактор, а люди не винні.

Тому фільм дозволив зробити коригування – без одного компоненту не було б іншого. Тільки проблеми з ректором не призвели б до вибуху, тільки порушення правил безпек не призвело б до вибуху, дві ці речі мали зустрітися, щоб стався Чорнобиль.

У світі Чорнобиль є сигналом того, що треба дивитися навколо і бути дуже обережними з ядерною енергетикою. В Україні зовсім інакше. Я не впевнений, що це станеться, але мені б хотілося, щоб шалений успіх серіалу призвів також до більш збалансованого нашого уявлення про нашу відповідальність не тільки за 86 рік, а й за те, що з нами станеться завтра і післязавтра.

Що було викривлено, що не відбувалося? Скажімо, з такою людиною як Дятлов. Яким він був?

Я спробував реконструювати його зі спогадів людей, які з ним працювали, з його власних мемуарів. Це був технар, який знав речі, але також був абсолютно впевнений, що він правий. Він був фактично людиною, відповідальною за те, що сталося і як сталося.

Вони хотіли провести цей тест випробування турбін, і він виконував поставлені завдання, і виконував на час. Бо це ж сталося ввечері з п'ятниці на суботу. А після цього починалися травневі свята, а після цього йшов Великдень, потім День перемоги. Якби вони не зробили це тоді, їм треба було би відкладати це на два тижні, що фактично не було можливим.

Тому абсолютно порушувалися будь-які правила безпеки. Дятлов за це був відповідальним. Його позиція на суді — це була позиція людини, яка намагається відвести провину від себе. Він не визнавав провину, говорив про проблеми з реактором. І от у цьому другому він був абсолютно правий. Ми досі живемо в чорно-білому світі — або одне, або друге. І цей фільм відтворює цей чорно-білий світ, а реальність набагато складніша.

Яким був Брюханов? У серіалі показано його бажання отримати посаду, начебто саме через це вони наполягли на тестуванні. Чи це відповідає дійсності?

Це не відповідає дійсності в багатьох елементах.

Він фактично був на станції із самого початку. Тобто станції ще не було, а він працював із кресленнями.

Йому пропонували їхати будувати ядерну електростанцію на Кубі, він відмовився і потім, може, шкодував. Але інші згадують, що він був уже доволі виснажений.

Кар'єрне зростання йому тоді не «світило». Він щойно приїхав із 27 з'їзду КПРС, це було серйозне визнання. Але він не отримав Героя соціалістичної праці. Хоча Кизима — людина, яка відповідала за будівництво, отримала. Йому щойно виповнилося 50, його пропустили, Героя не дали. Якоїсь великої амбіції у нього на той час не було.

Для характеристики Брюханова і Фоміна, головного інженера і фактично першого заступника, — це було перше покоління ядерників, вони ще не були треновані як ядерники. Настільки швидко розвивається ця індустрія в 60-70 роки, що загалом ще немає підготовлених людей. Дятлов, який фактично підірвав усе це, єдиний із відповідною освітою. А Брюханов і Фомін прийшли з теплових станцій. Вони ядерної технології як такої не знали.

Найбільше вражає, що герої і антигерої — це одні й ті ж люди, вони ризикують, діють. Як ви оцінюєте зображення самої ліквідації у перші дні? У вас чимало написано про те, як діяло місцеве керівництво, керівництво станції, як багато вони робили, але й довго відмовлялися визнати, що реактор вибухнув.

Це специфіка жанру. Вони представляють різні тенденції однією людиною чи двома людьми, і Легасов стає позитивним драматичним героєм. В кінці чи на початку фільму він ховає від КДБ свої касети, які записав. Це абсолютний нонсенс, цього він не робив і не потрібно було робити.

Але Легасов був одним із ключових наукових дорадників, при тому, що сам він не був ядерником. Легасов — хімік. Він був заступником Александрова — директора інституту ядерної енергетики, але це не була його спеціальність. Це ще один показник обмеженої технічної підготовки навіть головних наукових консультантів.

Приїздить також Веліхов туди трохи пізніше. Вони двоє були головними дорадниками. У них також була персональна конкуренція — за місце директора цього інституту. Але вони були з різних ділянок — один фізик, другий хімік. Вони пропонували абсолютно різні рішення, і ми досі не знаємо, хто був правий.

Версія, яку я сприймаю найбільш реальною — що і як би вони не робили, пожежа в реакторі закінчилася б тільки тоді, коли там уже не було б чому горіти. Тобто коли графіт, який був модератором в активній зоні реактора, вигорів. Коли він вигорів, тоді припинилося масове викидання радіоактивності.

Пропозиції були різні, вони один одного критикували. Врешті, коли Щербина отримав велику дозу радіації і його були змушені забрати, з'являється Силаєв. Це фігура, яка відіграла важливу роль, він був першим прем'єр-міністром Росії в уряді Єльцина. На той час він був заступником голови Ради міністрів.

У Силаєва було рішення: добре, хлопці, ми робимо і одне, і друге. Тобто тоді ресурсів не шкодували, мобілізували всю систему СРСР, нагнали більше 600 тисяч людей в цю зону. Одних військових там було більше, ніж сучасна Україна має на Донбасі.

Це великий злочин, що стільки людей туди прислали. Це питання здоров'я, ставлення системи до людей. І цей момент якраз був підхоплений дуже добре творцями серіалу.

Американо-російська колумністка Маша Гессен написала, що є речі, які їй не видалися справедливими. Зокрема, як у серіалі показана система в 1986 році. У серіалі якісь люди виглядають боягузами, коли навпаки було дуже багато готовності просто це робити.

Там візуально представлена система і контролю, і страху. Тобто офіцери КДБ постійно десь ходять, когось виводять. Такого не було. Але те, що була система контролю, атмосфера певного страху у суспільстві — це абсолютно точно.

На днях презентувався грубезний том документів з архівів КДБ про Чорнобиль. Щодо мотивації людей, то вона була різна, і це залежало від того, ким вони були, де були, коли це відбувалося. Люди, зокрема, були операторами під час тієї зміни, той самий Акімов чи Топтунов, які померли дуже швидко. У них було страшенне відчуття провини. Під час їхньої зміни це сталося, вони не розуміли, що сталося, масштаби вони починали розуміти поступово.

Вони справді були готові не тільки ризикувати життям, але й віддати життя, щоб відіграти це. Є спогади багатьох операторів — коли вони опинилися в госпіталі через те, що вже не могли працювати, то хотіли повернутися назад, бо там були люди, там була серйозна проблема, ми для цього були треновані і ми це маємо робити. Це один момент.

Другий момент — люди, які найбільш героїчно представлені в нашій уяві, вони справді були героями, але я би сказав — героями поневолі. Це пожежники.

Пожежники тренувалися боротися з будь-якими пожежами, тільки не з ядерними, радіоактивними. Тільки коли вони почали за 20-30 хвилин падати, починалася рвота, тоді щось запідозрили і думали — може, це якісь хімічні компоненти.

Пожежна частина на ядерній електростанції не була готова навіть уявити, що може бути ядерний вибух такого масштабу. Ці люди врешті-решт пішли і зупинили пожежу, яка рухалася на третій блок, яка через машинну залу могла потрапити на другий і перший блок. Це не значить, що всі ядерні реактори обов'язково би вибухнули, але пожежа призвела би, принаймні, до кількох коротких замикань, і до чого вони призвели би, ми просто не знаємо.

Я подивився на ці документи, на те, як вони готувалися, на перші реакції — вони не знали, і ніхто навіть в ядерній індустрії не міг уявити, що такі речі можуть трапитися.

Я був абсолютно шокований, коли подивився на список людей, які загинули в перші 30-40 днів після аварії. В нашій уяві вони діляться на дві категорії — оператори, тобто люди, які працювали на станції, і пожежники.

Але там опинилися якась вахтерка, наприклад. Купа людей, прізвищ яких ми не знали, які не вписуються в героїчний наратив.

А говорити про людей, у яких здоров'я було підірвано — я думаю, що ніякого серіалу не вистачить. Дуже багато людей постраждали. Навіть якщо вони не постраждали фізично, українці сьогодні — це нація, яка відчуває себе найбільш хворою у світі. Це не через радіацію, а через загрозу радіації. Ціле суспільство живе під загрозою того, що зі мною щось має статися, бо я тоді там був, а ось мої діти...

Ваша книжка багато розказує про те, як Чорнобиль став причиною не просто розпаду СРСР, а боротьби між центром – Києвом і Москвою. Тут теж була партійна еліта, яка була винна, але були люди, які вимагали евакуації. Можете трошки розповісти, як воно було?

Український уряд, українські ЦК не мали оперативного контролю цієї станції. Іван Плющ, який був тоді головою київського облвиконкому, який був членом першої комісії Щербини, який був там, пізніше згадував, що аби дістатися на станцію, йому потрібна була перепустка. Особливий доступ.

Але коли це сталося, все пов'язане з відселенням населення, поясненням – було кинуто місцевій номенклатурі, яка мала цим займатися. В їхній уяві центр створив проблему, а вони повинні були її розгрібати. Вони мали дуже обмежені можливості, аби діяти і говорити.

Одна з найбільш зненавиджених людей того періоду — міністр охорони здоров'я України Романенко. Тільки 7 травня він по телебаченню почав давати якісь поради, через більш ніж 10 днів після аварії. Але коли сьогодні відкриваєш документи засідання комісії, той самий Романенко ще за кілька днів до того, набагато раніше, намагається сказати: давайте ми щось оголосимо. Нічого не можуть оголошувати, навіть якби вони хотіли. Все має бути узгоджено з Москвою.

Голова КДБ тоді українського говорить: слухайте, ми подаємо різні дані, Москва говорить одне, ми говоримо інше. В цій ситуації вони виявилися такими цапами відбувайлами перед власним населенням. Вони не були в захоплені від цього.

В моїй книжці є епізод, коли Щербицький наказав закрити в приміщенні двох експертів з Москви, щоб українському політбюро, нарешті, сказали, що відбувається. Щербицький пише на звітах КДБ: «Что это означает?».

Далі українська еліта опиняється в ситуації, в якій ніколи не була. Починається національне українське відродження — з Чорнобиля, з екології. Питання — хто відповідальний на місцевому рівні — стає ключовим питанням цього відродження. Відкривається кримінальна справа проти Ляшка, Шевченка. Щербицького тоді вже не було в живих, і їм тоді треба вже виправдовуватися перед власним народом. Реальність в тому, що Ляшко, голова уряду України, довідався про те, що сталося в Чорнобилі, коли до нього подзвонив його безпосередній начальник з Москви Микола Ружков, голова радянського уряду.

Я зумисно запитала фанатів сералі: що вам цікаво дізнатися? Пишуть: чи був місяцехід? Було питання від багатьох — чому дайвери зрештою вижили, бо це виглядає як диво. Які речі ви би згадали?

У книжці, посилаючись на певні свідчення, я сказав, що вони не вижили. Але вони вижили. В книжці з м'якою обкладинкою, яка вийшла вже цього року, я їх оживляю. Ми всі в процесі пошуку правди про Чорнобиль, і дуже важливо бути готовими коригувати наші уявлення. Це цілком нормально для істориків, для науковців — я хотів би закликати також людей у цілому бути готовими до того, що багато що треба відкоригувати.

Відносно місяцеходу – я цього ніде не зустрічав. Я не кажу, що цього не було, але в документах, які я переглядав, цього не було. Але була інша дуже цікава історія – коли вперше члени Політбюро, в тому числі Рижков, на початку травня відвідують станцію, тоді якраз вирішили створити не 10-кілометрову, а 30-кілометрову зону. І ось тоді планували, що приїде Горбачов. А Горбачов приїхав аж через 2 роки. Для нього сюди в Київ спеціальна група КДБ гнала автомобіль, підготовлений для керівників уряду в умовах ядерної війни.

Персонаж, про якого ми побіжно згадали, викликає найбільше питань — це Уляна Хомюк, збірний персонаж. Ви згадали про двох прототипів-студенток, які вчилися разом зі сценаристом. Чи вони взагалі мали якийсь стосунок до Чорнобиля? Чи просто по факту, що вони були з цього регіону, він їх згадав?

Він згадав, що від них фактично вперше почув і почав сприймати це як серйозну трагедію. Чорнобиль страшенно мобілізував українську діаспору. Дора Хомяк з діаспори. Уляна також. Для них як для членів української громади це була надзвичайно велика подія.

Все ж такий образ вченого, який тоді ходив, записував оці мемуари — він мав місце?

Була велика кількість науковців, була військова радіаційна розвідка — це були люди, які намагалися виробити стратегію, ухвалити рішення. Між ними постійно велися дискусії, суперечки щодо причин і як з цим боротися. Вони відбувалися в тому ж піонерському таборі «Сказочный». Ми маємо спогади цих людей.

А от щодо запровадження жіночого персонажу — це правило жанру. Але правило жанру, яке підкреслює одну цікаву річ. Коли я представляю цю книжку на заході, моя стандартна презентація називається Nuclear power and the arrogance of men — “Ядерна енергетика і самовпевненість людини”. Але “людина” англійською — це “a man”, це також чоловік.

Коли я виступав у одному з коледжів, мені сказали, що, може, це політично некоректно. Я сказав: я готовий змінити man на human, але реальність Чорнобиля в тому, що це чоловіки, які це зробили, це не просто люди. Це був чоловічий колектив, коли говорити про науковців, коли говорити про персонал — фактично наша найбільша ядерна катастрофа, настільки, наскільки це є злочин, це є злочин чоловічий. За правилами жанру була вигадана жінка.

Що було правдою, а що — ні на суді. Так, Легасов їздив у Відень. Фільм побудований на тому, що у Відні він сказав одне, потім у суді сказав інше. Чи казав він це інше на суді?

Легасова на суді не було. Суд був дуже цікавим явищем — так званий відкритий суд в закритій зоні. Замість того, щоб проводити суд у Києві, його проводили в Чорнобилі. Це сьогодні можна їздити туди туристичною групою, тоді потрібна була спеціальна перепустка.

Це був закритий суд, який робила закрита авторитарна система. Легасова там не було, промов не було. Але те, що автори фільму намагалися показати чи натякнути — це сумніви самого Легасова.

Легасов — дуже драматична фігура. З одного боку, він один із чільних героїв Чорнобиля вже після того, як сталася катастрофа — він був на місці з самого початку і отримував великі дози опромінення.

Він залишається в цій іпостасі героя, коли їде у Відень. Говорить багато про реактор, про ядерну енергетику, яка була закрита і недоступна. Він повертається у Москву і фактично стає вигнанцем серед своїх через те, що багато сказав і кинув тінь на радянську ядерну індустрію.

Але він повністю ще не говорить про те, що є проблема реактора і кнопки.

Він сказав забагато з точки зору керівників радянської індустрії. Але коли йдеться про правду, він фактично приховав правду, бо, може, повну і не знав. Далі можна тільки припускати, наскільки це питання внутрішньої боротьби всередині Легасова — він сказав півправди і за ці півправди став вигнанцем, але він ніколи не сказав неправди.

За яких обставин стало зрозуміло, що це реактор?

На липень 1986 року, коли відбувається Політбюро, звільняють Брюханова, але водночас ведеться розмова про проблеми з реактором.

Є протоколи Політбюро, де йдеться про те, що ми не можемо це розголошувати, бо це підірве довіру до ядерних реакторів, які Радянський Союз експортує.

Відправляють у відставку Александрова і Славського, який був головою «Средмашу», це країна в країні. Вони були тихо відправлені у відставку. Було розуміння, що проблеми з реактором існували з самого початку, і фактично були приховані.

В серіалі є пояснення — це дешевше. Чи питання тільки в тому, що дешевше. Чи це системна помилка? Чому вона виникла?

І те, що дешевше, правда, і те, що системна помилка, теж правда. Радянський Союз випускав 20 реакторів. Були ці водяно-гранітні РБНК. Їх було дешевше будувати і вони були потужніші. Інші були водяні-водяні, там вода вживається як модератор реакції і як охолоджувач одночасно, вони були безпечніші. Наприкінці 50-х у Великобританії сталася пожежа на одному з реакторів, який використовував графіт.

Вже з 50-х років було відомо, що графіт може почати горіти. Це те, що сталося в Чорнобилі. Графіт горів, щоб йому не робили. Але ці «вода-вода– реактори постачалися в країні східної Європи. Вони були дорожчими.

Паралельно була проблема суперсекретності. Цей реактор був збудований у міністерстві Славського. Це радянський еквівалент Manhattan Project. Це те саме міністерство, яке перед тим створило спочатку радянську атомну бомбу, а потім водневу. Це тоді називалося Перше управління уряду, а потім було переформовано в окреме міністерство.

Вони розробили, були першими, хто його випробував. Аналог Чорнобиля, побудований раніше біля Ленінграду, там у 1975 році сталася технологічно подібна аварія, вона просто не дійшла до того. Те, що проблеми з реактором є, було зрозуміло вже в 1975 році, але ця інформація була засекречена. Навіть люди в галузі про це не знали.

Другий елемент був пов'язаний з тим, що було абсолютне переконання, що реактори можуть горіти або вибухати тільки при капіталістичній системі, а в радянській системі таке неможливо.

Бо люди не роблять помилок чи що?

Бо в нас набагато краща система. Ми були першими в космосі, у нас цього не може бути. Система захисту Брюханова, Дятлова і так далі, один із пунктів захисту – покажіть один підручник, одну інструкцію, яка може сказати, що реактори можуть вибухати.

Сергій Парашин, який пізніше став директором станції, а тоді був секретарем парткому, говорив і зараз говорить, що це не вкладалося в голову, бо концепції такої не було, що з ними може таке траплятися. Це елемент культури і відсутності культури безпеки. Це пов'язано з системою, а не з окремими людьми. Вони порушували правила безпеки, але вони не могли уявити, до чого це може призвести.

Під час розслідування на початку 90-х була спроба політизувати Чорнобиль. Вже потім Верховна Рада незалежної України якісь речі скасувала. Який ми можемо для себе зробити висновок?

Фактично відбувалися кілька етапів відносин між українським суспільством і ядерною енергетикою. Перший етап був етапом абсолютного захоплення. Я можу сказати, що це не Москва нам принесла Чорнобиль. Українське керівництво дуже активно любіювало і хотіло три станції, а Москва дозволила тільки одну. Не через те, що вона дбала про здоров'я українців, а через те, що це були інвестиції.

Для України це був дуже важливий етап подальшого економічного розвитку. Залучення загальнорадянських інвестицій, долучення до клубу ядерних держав. Ядерна енергетика була майбутнім України. Українські керівники, зокрема Шелест і керівництво Академії наук, хотіли бути частиною цього процесу.

Потім стався Чорнобиль. Відбувається розворот в абсолютно інший бік. Вирішують припинити будівництво кримської АЕС, Чигиринської АЕС, заморожується будівництво реакторів на інших діючих електростанціях. Це відбувалося на хвилі екологічного руху, але екологічний рух не був таким, як у Німеччині сьогодні.

Перша політична партія в Україні, крім КПРС — це партія Юрія Щербака «Зелений світ». Це екологічна мобілізація. Дуже швидко цей екологічний рух дає початок національному руху.

На початок 90-х національний рух фактично затьмарює рух «зелених». 90-ті роки — це страшенна економічна криза, вона вбиває зелений рух. Що таке зелений рух? Це значить — давайте не будемо будувати ядерні електростанції, давайте закриємо Чорнобиль. Це в умовах, коли різко зростає ціна на газ і нафту, коли потрібні джерела електроенергії.

Той самий парламент фактично відкочує назад всі ці закони, і зелений рух не відновлюється. Це говорить про те, що ми — суспільство, яке знає про Чорнобиль найбільше, а розуміє найменше.

Ми не розуміємо, що Чорнобиль — це не тільки історія і не тільки наші страждання. Чорнобиль — це попередження. Ми це розуміли в 1988, 1989, 1990 роках, потім почалася амнезія, якраз із цієї економічною кризою, з якої ми до цього часу не вийшли. США має 20% електроенергії з ядерної енергетики, німці вирішили позбутися її в цілому, Китай — 20%, зараз скорочують кількість реакторів. У нас за 50%. Попереду нас тільки Франція, але Франція на цей момент має абсолютно чудовий досвід безаварійної роботи на своїх ядерних реакторах.

Якщо ми не будуємо наступний ядерний реактор, значить, у нас зростає залежність від російського газу.

Потрібен суспільний контроль. А в Україні немає навіть усвідомлення того, звідки походить ця електрика, яка живить сьогодні всі наші лампи і телевізори.